Лі Бо

Лі Бо, відомий поет давнього Китаю, народився у 701 році, був родом з теперішньої провінції Сичуань. Китайські біографи зображують Лі Бо геніальним безумцем, який черпає своє натхнення в келиху з вином, у товаристві інших поетів

Ще в юному віці поет мріяв допомагати людям, і через те він образ незвичайний шлях для молодої людини його покоління: не складов іспитів, пішов з дому, жив осторонь від людського житла, мандрував, захоплювався лаоською самотністю.

Йому было по-над сорок років, коли імператор покликав його до своего палацу і нагородив званням ханьлінь. Через три роки Лі Бо залишив столицу за-ради новых подорожей і зустрічі з поэтами Ду Фу, Гао Ші та іншими.

У 762 році, Лі Бо помер у домівці своего родича Лі Ян-біна. Лі Бо залишив людству по-над 900 віршів.

Лі Бо вирізнявся серед сучасників своєю незвичайністю. Він звеличував хоробрых мандрівників, захищав знедолених і відчував себе переможцем, який не знає перешкод. Інші поети засмучувалися неудачами, ремствували на буденні негаразди. Лі Бо еще в юнацькому віці відкинув від себе ці дріб'язкові тревоги й жив у безперервному поетичному горінні, опановуював у самому собі цілий світ і тому не страшится самотності.

Незалежність Лі Бо бала логічною розбудовою ідеалу свободы, він був упевнений у своїй місії поэта-пророка, поэта-вчителя, і вона вимагала від нього повної самовідданості.

Поет був величним, але в ставленні до людей не мав і тіні пихатості: його поглинають людські турботи, він дає людям втіху, освічує їх, вчить співчуттю Ліричні мотивы Лі Бо властиві для всієї давньокитайської поезії. У поезії Лі Бо, видатного стиліста своего часу, це - оспівування вина, квітів, місяця, дружбе, природы в цілому.

Життєвий досвід поэта не обмежувався рідним селиещем і недалеким містечком, а охоплював велика країну з неодинаковыми умовами життя в різних її курточках. Поет, який усе частіше був державним чиновником, і своєю службою, і творчістю змушений був брати участь у житті країни.

Коли ми звертаємося до танської літератури, передусім ми говоримо про ліричну поезію. Вона продолжила й развила великі досягнення минулого й піднялася на небувалу височінь.

Гори й ріки, застава та місяць, мандрівник, верба й весна - все це існувало й развивалось у китайській поезії з давніх-давен, і все цена буффало протягом століть новую забарвленість. У русі поезії від піднесеності до повсякденності й конкретності відобразився той генеральный напрямок поезії танського часу, на якому були досягнуті найбільші її перемоги.

СТИХИ О ЧИСТОЙ РЕКЕ Очищается сердце мое Здесь, на Чистой реке; Цвет воды ее дивной – Иной, чем у тысячи рек. Разрешите спросить Про Синьань, что течет вдалеке: Так ли камешек каждый Там видит на дне человек? Отраженья людей, Словно в зеркале светлом, видны, Отражения птиц – Как на ширме рисунок цветной. И лишь крик обезьян, Вечерами, среди тишины, Угнетает прохожих, Бредущих под ясной луной.

ДУМЫ В ТИХУЮ НОЧЬ Перед постелью вижу сиянье луны. Кажется – это здесь иней лежит на полу. Голову поднял – взираю на горный я месяц; Голову вниз – я в думе о крае родном. ВАН ЛУНЮ Ли Бо уже в лодке своей сидит, отчалить ему пора. Вдруг слышит, как кто-то на берегу поет, отбивая шаг. И Озера Персиковых Цветов – бездонной пучины глубь – Не мера для чувства, с каким Ван Лунь меня провожает в путь! СТРУЯЩИЕСЯ ВОДЫ В струяещейся воде Осенняя луна. На южном озере Покой и тишина. И лотос хочет мне Сказать о чем-то грустном, Чтоб грустью и моя Душа была полна.

СОСНА У ЮЖНОЙ ВЕРАНДЫ У южной веранды Растет молодая сосна, Крепки ее ветви И хвоя густая пышна. Вершина ее Под летящим звенит ветерком, Звенит непрерывно, Как музыка, ночью и днем. В тени, у корней, Зеленеет, курчавится мох, И цвет ее игл – Словно темно-лиловый дымок. Расти ей, красавице, Годы расти и века, Покамест вершиной Она не пронзит облака.

В ГОРАХ ЛУШАНЬ СМОТРЮ НА ЮГО- ВОСТОК, НА ПИК ПЯТИ СТАРИКОВ Смотрю на пик Пяти Стариков, На Лушань, на юго- восток. Он поднимается в небеса, Как золотой цветок. С него я видел бы все кругом И всем любоваться мог... Вот тут бы жить и окончить мне Последнюю из дорог. СМОТРЮ НА ВОДОПАД В ГОРАХ ЛУШАНЬ За сизой дымкою вдали Горит закат, Гляжу на горные хребты, На водопад. Летит он с облачных высот Сквозь горный лес – И кажется, то Млечный Путь Упал с небес.

ХРАМ НА ВЕРШИНЕ ГОРЫ На горной вершине Ночую в покинутом храме. К мерцающим звездам Могу прикоснуться рукой. Боюсь разговаривать громко: Земными словами Я жителей неба Не смею тревожить покой. О ТОМ, КАК ЮАНЬ ДАНЬЦЮ ЖИЛ ОТШЕЛЬНИКОМ В ГОРАХ В восточных горах Он выстроил дом Крошечный – Среди скал. С весны он лежал В лесу пустом И даже днем Не вставал. И ручейка Он слышал звон И песенки Ветерка. Ни дрязг и ни ссор Не ведал он – И жить бы ему Века.

ВЕТКА ИВЫ Смотри, как ветви ивы Гладят воду – Они склоняются Под ветерком. Они свежи, как снег, Среди природы И, теплые, Дрожат перед окном. А там красавица Сидит тоскливо, Глядит на север, На простор долин, И вот – Она срывает ветку ивы И посылает – мысленно. ВЕСЕННИЕ ДУМЫ У вас ееще зеленеют едва Побеги юной травы, А у нас уже тополь ветви склонил, Тяжелые от листвы. Когда ты подумаешь, государь, О дальнем ко мне пути, У меня, наверное, в этот день Разорвется сердце в груди. Весенний ветер я не зову – Он не знаком со мной, – Зачем же в ночи проникает он Под газовый полог мой?

ПУТЕШЕСТВИЕ ПРИ СЕВЕРНОМ ВЕТРЕ За Воротами Холода Властвует грозный дракон; Свечи – вместо зубов, Пасть откроет – и светится он. Ни луны и ни солнца Туда не доходят лучи, Только северный ветер Свистит, свирепея, в ночи. Только снежная вьюга Бушует недели подряд, И громадные хлопья На древнюю башню летят. Я тоскую о муже, Воююещем в диком краю, – Не смеюсь я, как прежде, И песен теперь не пою. Мне осталось стоять у калитки И думать одной: Жив ли мои господин Далеко – за Великой стеной? Взял он меч, чтоб дракона Сразить – и рассеять туман. Мне оставил на память Обтянутый кожей колчан. Две стрелы с опереньем Оставил он мне заодно, Но они паутиной и пылью Покрылись давно. Для чего эти стрелы, Колчан, что висит на стене, Если ты, господин, Никогда не вернешься ко мне?