Репатріація українців після Другої світової війни

Мета. Всебічно і глибоко дослідити питання репатріації українців,особливо мешканців Західної України, відслідкувати долю примусових репатріантів після того,як вони пройшли перевірку та фільтрацію.

Актуальність теми. Тема репатріації є актуальною як з науково-пізнавальної, так і з практичної точки зору. Довгий час не піднімалося питання про те, що репатріація досить часто носила примусовий характер. Цю проблему висвітлює у своїй монографії М.Куницький, яка стала теоретичною базою даної роботи.

Фундаментальна основа дослідження – наукові праці Л.Стрільчук, монографії В.Маруняка, Б.Яроша, Г.Біласа, статті А.Шевякова, В.Холодницького. В історичній літературі тривалий час проблема репатріації не піднімалася, а щодо примусової репатріації, то досить часто існували протилежні думки.

Чому значна кількість радянських переміщених осіб за всяку ціну намагалися уникнути репатріації?

Причини несприйняття репатріантами радянської дійсності:

і роки xx ст. – масове виселення, депортація народів

- насильницька колективізація,дезорганізація і деградація сільського господарства, фізичне винищення українського селянства

Голодомор рр., що став національною трагедією для українців

- - репресії 30-х рр., які викосили еліту українського народу

- переслідування представників духовенства і церкви

-масовий терор і переслідування населення під час радянізації Західної України

- німецька окупація ( вивезення на примусові роботи і статус,, остарбайтерів )

Вперше термін,, примусова репатріація зявився у текстах договорів, укладених між СРСР, Великобританією та США. Це були таємні договори. Початок 1945 року – союзники сприймають репатріацію як звичайне виконання Ялтинських угод.

З 1948 року примусовість репатріації стає головним каменем зіткнення інтересів СРСР та союзників. У ході репатріації Радянським Союзом і союзниками допускалися грубі порушення міжнародних угод,, ними ж підписаних.

Ті, хто зумів уникнути репатріації перебував у таборах для переміщених осіб (ПО) у західних окупаційних зонах. Недосконале еміграційне законодавство західноєвропейських країн та країн Америки розтягнуло цей період від го до 1951-го років.

Табори для ПО стали мікросуспільствами, центрами громадської, культурної і політичної активності переміщених осіб.

Христин Василь,житель села Бужани у роки війни був відправлений на примусові роботи у Німеччину. Уникнув репатріації і залишився на Заході. Нині проживає у Великобританії.

11 лютого 1945 року – Кримська конференція - захист біженців, військово-полонених і переміщених осіб - надання всебічної допомоги у справі забезпечення швидкої репатріації

23 травня 1945 року( німецьке місто Галле). Союзники прийняли,, План передачі через лінію військ колишніх військово полонених і цивільних осіб звільнених Червоною Армією і військами союзників - обовязковість репатріації радянських громадян.

З цією метою: - створювались спеціальні офіцерські групи, які працювали у західних окупаційних зонах,переконуючи репатріантів про,, переваги життя в СРСР; - при Раді Міністрів УРСР утворено відділ у справах репатріантів; - величезний апарат чиновників опікувався питаннями, повязаними із репатріацією громадян, їх розшуком та перевіркою.

Репатріанти СРСР -збірно-пересильні пункти - фільтраційні табори - радянські концентраційні табори - перевірочні спецтабори НКВС для колишніх військово полонених

Маєвський Хома Іванович Житель села Бужани, який після визволення з фашистської неволі, тільки через чотири роки повернувся у свою родину, пройшовши фільтраційні табори

Хома Іванович ділиться спогадами із учнями школи

Практичність роботи Робота може бути використана для поглибленого вивчення Другої світової війни, історії Нашого краю в роки війни