Виконав: Учень 6 класу Дударківської ЗОШ І-ІІІ ст ДАЦЬКО ДМИТРО

План Історія створення рушника. Рушник в українських обрядах та звичаях: в ритуалах (урбуси); в церкві; на хрестах; оберіг; для новонародженого; на весіллі; в дорогу; у землеробстві; будівництво житла; хліб та рушник; привітання гостей; на іконах; прикраса приміщення; в одязі; в побуті.

Історія створення рушника. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був невідємним атрибутом багатьох звичаїв. Протягом століть йому надавалося важливе образно-символічне значення. Важливі події у житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть, у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка б концентрувала у собі стільки різноманітних символічних значень. Що ж саме зробило рушник постійним учасником усіляких традицій? Почасти це повязано з тим, що рушник завдяки своїй формі є символом дороги, життєвого шляху, через що він незмінно використовувався у всіх ритуалах, повязаних із обрядами переходу – при народженні, хрестинах, весіллі, проводах у далеку путь чи ритуалах поховання. Білий колір, притаманний рушнику, завжди асоціювався із чистотою, очищенням, сакральністю, добром, а, отже, і захистом від усього злого. Це надавало рушнику відтінок святості, вселяло шанобливе та трепетне ставлення, робило його оберегом і символом вдачі у будь-якій справі. Орнаменти, символи, вишиті на ньому, несли особливий зміст та глибоке значення. З іншого боку, у звязку із цим рушник став символом краси і широко використовувався для оздоблення ікон, інтерєра житла, як деталь святкового одягу тощо. А завдяки своїй структурі та природній чистоті знайшов і широке практичне застосування – в якості утиральника для рук чи елемента одягу.

Рушник у ритуалах - символ святості, чистоти, захисту (урбуси) Згадки про найдавніші рушники відносяться до часів Київської Русі. З давніх літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувалися «рушниками- убрусами». Вишиті на них орнаменти символізували родючість. Це була частина релігійних обрядів, святі приносини, знак обожнювання, жертва у культі дерев. М. Карамзін в «Історії держави Російської» писав: «Славяне дуплянам древянам ветви убрусцем обвешающе и сим поклоняющиеся». Такий звичай зберігся і дотепер. Наприклад, на Рівненському Поліссі в 1970–х роках була знайдена на околиці села крислата багаторічна сосна («цар-дерево»), до половини обвішана шматками полотна, рушниками, фартухами, хустками. За словами місцевих жителів, у селі церкви на той час не було, колись це дерево освятили, і з того часу люди до нього приносять «дари».

В церкві Рушник виконував образно- символічну роль у християнських обрядах. Так, важливою була роль рушника в ритуалі вмивання ніг, обличчя, рук під час літургії. В апостольських повчаннях сказано, що диякони повинні служити при таїнстві євхаристії, маючи рушники, хусточки для витирання уст тих, хто причащається. Окрім ритуальної ролі, рушники використовувалися у церквах для прикрашення ікон.

На хрестах Існував звичай обвязувати хрести, хоругви під час походу, процесії чи похорону, а також вішати рушник на хрести на кладовищі, біля церкви чи перевязувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, зняти такий рушник вважалося тяжким гріхом, тому їх не чіпали, і лише після того, як вони були зовсім знищені дощем чи вітром, привязували нові рушники.

Оберіг Рушник відігравав важливу захисну роль під час посухи чи розповсюдження епідемій. Так, із охоронною метою колективно виготовляли рушник чи просто шматок полотна, якими могли обвязати «фігуру», оперезати церкву, вистелити дорогу, вулицю, роздоріжжя; переганяти через полотно худобу чи переходити через нього людям. Під час посухи такий рушник несли до церкви і клали на образ. Іноді робили деревяний хрест, вкопували його на межі села чи на могилі і вішали на нього витканий рушник. У випадку хвороби дитини чи для дитини, що народилася у сімї, де до цього помирали діти, мати виготовляла рушники, які називалися «обиденними» і дарувалися церкві, для ікон Богородиці Покрови. Рушниками завішували вікно «від злих духів», коли освячували хату чи справляли поминки, завішувались кути хати – «щоб ніде не заховалась нечисть». Над дверима також вішали довгий рушник – для захисту дому.

Для новонародженого Із рушником приходили до молодої матері вітати появу на світ нової людини, на рушник із спеціальним візерунком на світ приймали новонародженого, а дитячу колиску завішували видовженим шматком тканини – пологом («від лихого ока»). На рушнику, вишитому світлими, веселими кольорами, без жодного чорного стібка, несли дитину до хрещення. Хресна мати готувала його заздалегідь, а загортаючи в нього немовля, примовляла «красну дорогу» новонародженому. Цим рушником – крижмом – накривають немовля у церкві. Був звичай шити з нього дитині першу сорочку, часом крижмо зберігали до весілля, а то й клали його в домовину.

На весіллі Особливу роль грав рушник у весільній обрядовості як один із найважливіших атрибутів. Весільні рушники, як і весь посаг, кожна дівчина готувала собі заздалегідь. Рушники дарували старостам, перевязували через плече, якщо на заручинах доходили згоди. У багатьох районах на весіллі рушниками перевязували не лише старостів та дружок, але й бояр та інших весільних чинів. Часто і молода, і дружка замість пояса чи крайки підперізувались рушником («підперізником») – кінцями наперед. Під час вінчання рушником звязували руки молодим, бажаючи їм взаєморозуміння, щасливого і довгого подружнього шляху. На весіллі, зустрічаючи молодих, застилали рушником дорогу від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати; іноді рушник стелили й перед входом до церкви. Але найголовнішим був той рушник, на якому батьки благословляли молодих. Такий рушник – особлива святиня, яку не показували стороннім і берегли, як зіницю ока, передаючи від покоління до покоління. Неабияке значення мав білий вишиваний рушник, на якому мали стояти молоді під вінцем. Під цей рушник родичі молодого клали срібні гроші й пшеницю – на щастя й багатство. Цим рушником потім накривали образи або вішали його на видне місце у світлиці.

В дорогу Рушника, а часом і не одного, брали із собою в дорогу чумаки, військові, заробітчани та усі, хто надовго відлучався від рідної домівки. Рушник був символом побажання щасливої долі у майбутньому і памяті про рідний дім, а тому найдорожчим подарунком матері в дорогу синові, коли той вирушав у нове життя. Під час проводів до армії рушниками обвішували молодих хлопців, бажаючи цим самим щасливої служби і благополучного повернення додому. Виряджаючи сина в далеку дорогу, мати дарувала йому вишитий рушник. При цьому, бажаючи щастя, вона говорила: «Нехай стелиться тобі доля цим рушничком!»

У землеробстві Не обходилися без рушника і в хліборобських обрядах. У перший день огляду озимини (на Юрія) ішли в поле гуртами (частіше родом). Попереду йшов батько і ніс на рушнику хліб-сіль, а мати в кошику, накритому рушником, несла частування. На зеленому полі розстеляли рушник, на нього клали пироги, крашанки. Так робили і в перший день оранки, сівби та жнив. Свято першого снопа – урочисте оформлення початку жнив, в основі якого лежало уявлення, що обрядові дії, пісні тощо можуть забезпечити добре збереження врожаю. Вийшовши в поле на зажинки, господиня розстеляла скатертину або рушник із хлібом-сіллю та свічкою. На узбіччі вона зупинялася і тричі кланялась ниві, промовляючи: «Дай, Боже, легко почати, а ще легше дожати». Після закінчення жнив господар зустрічав женців із хлібом-сіллю на рушнику, а ті одягали на нього обжинковий вінок.

Будівництво житла Рушник грав символічну роль і при будівництві хати. Головним атрибутом під час закладання хати був рушник, на якому лежав хрест, букет квітів, хліб, сіль і чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, примовляючи: «Господи, допоможи». При зведенні хати рушниками застеляли підвали. Зберігся також звичай, будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках, які потім дарувалися майстрам. Наймолодший з майстрів мав поставити на вершину даху «вінок» букет із гілок берези або дуба, разом із квітами, повязаними рушничком, якого для цієї мети вишивала майбутня господиня дому. У новозбудовану хату входили також із іконою, вишитим рушником, хлібом- сіллю. Усе це символізувало надію на добро і щастя у житті людини.

Хліб та рушник Із сивої давнини до сьогодні хліб і рушник ідуть у парі. Очевидно, символіка хліба вимагала поважливого ставлення до нього і вимагала, щоб він ніколи не лежав на «голому», не накритому рушником столі. Рушниками накривали хліб на столі, діжу із замішаним тістом, паску із крашанками, які несли святити до церкви. Весільний хліб – караван, шишки, калачі – клали на стіл, також застелений рушником. На Різдво у деяких регіонах ткали «пшеничник» – довгий рушник із хрестами й безконечниками, який, спадаючи з образів, накривав на столі миску з кутею.

Привітання гостей Рушник до цього часу залишається також символом доброзичливості й гостинності, тому шанованих гостей зустрічали хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Прийняти рушник, поцілувати хліб символізувало згоду, духовну єдність. Перед тим як вітати гостя з далекої дороги за столом, господиня вішала йому на плече чистий рушник-утирач і зливала з кухлика на руки воду з криниці. Окрім звичая зустрічати із хлібом на рушнику поважних гостей, зберігся звичай дарувати хліб на рушнику з якоїсь урочистої нагоди.

На іконах Із прийняттям християнства зявилася традиція прикрашати ікони рушниками, що мали назву божники («набожники», «наобразники»). Як правило, ікони вішалися на покуті, тому ці рушники мали назву «покутні». Довжина їх сягала трьох метрів і більше. На великі свята – Різдво, Великдень, храмове свято, до весілля – хати обвішували більш оздобленими рушниками – святковими, а у піст – «постовими», чисто білими або з оздобленими краями, найчастіше темних кольорів.

Прикраса приміщення По всій Україні склалися місцеві традиції прикрашання хати рушниками. Крім хат, рушниками в минулому прикрашали також громадські будівлі – церкви, сільські ради, школи тощо. Рушники в хаті розвішували на кілочках по стінах, над дверима, вікнами, на сволоках, на дзеркалах. Як декоративна оздоба рушник надавав хаті святковості, урочистості, національного колориту. Вони вражали багатим декором, соковитістю барв, розмаїтістю орнаменту, що мав глибоку символіку. Рушниками в сільській оселі й нині увінчують сімейні фотографії, портрет Т.Г.Шевченка, картини «Тарас Бульба», «Козак Мамай» та ін. Якщо вшановується память, відмічається ювілейна дата, то портрет дорогої людини також прикрашається рушником.

В одязі Рушник також використовували як деталь одягу. Так, по всій Україні відомий здавна жіночий головний убір – «намітка», «серпанок» – різновид довгого рушника. Довжина намітки – 3- 5 м. Раніше її носили і в будень, і в свята. Згодом вона стала святковим головним убором старших жінок, які не йшли без неї до церкви чи на весілля. Старші жінки й сьогодні просять весільну намітку покласти їм у домовину. На Київському Поліссі донедавна побутував звичай сповивати ноги покійникові наміткою темного кольору. А на поліських «могилках» і сьогодні бачимо, як поряд із рушниками на хрестах висять намітки. Чоловіки вязали рушники як пояси, а з рушників, подарованих новонародженому, мати потім робила пелюшки.

В побуті Окрім обрядового й декоративного значення, рушники мали і чисто практичне застосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали і свої назви. Наприклад, для витирання обличчя та рук служив утирач (утиральник), посуду й стола – стирок. Рушник був «обличчям» оселі українки. По тому, скільки і які були рушники, судили про господиню, її дочку. Мало оздоблений, із грубішого полотна рушник на щодень висів у кожній селянській хаті біля порога, на кілочку або на жердці. Ним витирали руки й посуд, накривали хліб, з ним доїли корову, поралися біля печі. Рушником накривали обід косарям, женцям, пастухам.

«Хай стелиться вам доля рушниками!» кажуть, бажаючи людям щастя, добра, миру, злагоди та любові.