Жінки у долі Кобзаря

Далека і гірка була Тарасова любов, Одвічні протилежності в житті, Кружила заметіль навколо доль, Заплуталось кохання в крижаній імлі, Але серед снігів, снігів, снігів Ішла у мрії ти, зоря весни.

СВІТЛИЙ АНГЕЛ ДИТИНСТВА – ОКСАНА КОВАЛЕНКО Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились, А матері на нас дивились Та говорили,що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зарані повмирали, А ми малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи.

Оксані Першій музі геніального поета - Оксані - Тарас Шевченко присвятив поему "Мар'яна-черниця", саме про неї, по-дитячому світлу, казково- незабутню, згадував у поезіях "Три літа", "NN", "Мені тринадцятий минало", "Ми вкупочці колись росли". Дорогим ім'ям першого кохання Шевченко називав героїнь своїх творів. І ми побачимо, як пізніше цей жіночий тип фатально буде подобатись Шевченкові в жінках, змушуючи його шукати в них ту, "справжню" - подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві ввижалась йому Оксана.

Ядвіга (Дуся) Гусиковська Ядвіга (Дуся) Гусиковська – друге, вже юнацьке кохання, овіяне чарівністю чужого міста, чужого народу і чужої мови. Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любові, що зродилося в його душі до дівчини, що належала до іншого середовища, зробило великий вплив на його глибоко вразливу душу. Ця перша приязнь, як признався сам поет своєму приятелеві Сошенкові, облагородила його душу, піднісши його у власних очах.

НАПИСАНІ ПЕРОМ ПЕЧАЛІ (1843 РІК ) Ганна Закревська Серед жінок, які зустрічалися на життєвому шляху поета, що викликали його щире захоплення, була й Ганна Закревська. Хоч Тарас Шевченко найменше повязував можливість особистого щастя з нею (вона була дружиною П. Закревського), проте, можливо, на думку дослідників життя і творчості поета, це було найглибшим і найтривалішим його захопленням.

Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступне переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорно- синіх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей. Шевченко якимось невблаганно-тривожним поглядом пристрасно дивився в мої очі, ніби казав: "У чергуванні світла і тіней - краса життя". Ганна Закревська

Г.З. Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні? Якеє тихеє ти слово Тоді б промовила мені? Ніякого. І не пізнала б. А може б, потім нагадала, Сказавши: "Снилося дурній". А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє. Я заридав би, заридав! І помоливсь, що не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво!

Варвара Миколаївна Рєпніна Доля готувала йому нову зустріч з жінкою, якій у листопаді 1843 Шевченко адресує такі рядки: "О добрый ангел! Молюсь й плачу перед тобою. Ты утвердила во мне веру в существование святых на земле". Ця жінка - княжна Варвара Миколаївна Рєпніна. Їй було 35, коли вона познайомилась з 29-літнім Шевченком. Яготинська красуня, розумниця з широким світоглядом, що жила молитвами і пристрастями. Нещаслива в особистому житті, прекрасна і добра душа, овіяна серпанком великої поезії, - такою була нова знайома Шевченка, яку він зустрів в Яготині, і яка одразу ж палко покохала поета.

«Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною. Моє обличчя було мокре від сліз і це було щастям... Це була м'яка, чаруюча, захоплююча музика... Полум'я неповторних настроїв тривожили душу мою. В день і час його від'їзду я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його, й що я втратила голову. Я ж дуже прив'язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю».

У відомій посвяті до поеми «Тризна», адресованій Варварі Миколаївні, Шевченко щиро зізнався: Ваш добрый ангел осенил Меня бессмертными крылами И тихоструйными речами Мечты о рае пробудил...

Вернути б час, і я - Варвара, Сумна, задумана княжна, Я б утекла з Яготина Аж за Урал, де, наче хмара, Пісок підводивсь над тобою, Де цар кривавою рукою Вершив безбожнії діла. Я б у задушливу казарму Як вірна подруга, прийшла... Твоєю стала б я сестрою, І в Придніпровський рідний край Листи б од тебе одсилала, Я б берегла твої пісні... Щоб чорний вітер Кос-Аралу Не спопеляв даремно дні.

Катерині Піуновій Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих п'ять місяців міцно пов'язує його з Нижнім Новгородом. Там Шевченко освідчується в коханні 16-річній актрисі Катерині Піуновій, незважаючи на 28 років різниці між ними. Що це було? Мана, сп'яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії - сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім'я!) була фатально схожа на першу, свячену, осяяну дитинством, кохану Оксану.

Шевченку не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його. "Случайно встретил я Пиунову, - записує Шевченко у "Щоденнику", - у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которую готов был положить душу свою?" Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені

О, як він хотів раю! До останньої миті свого непростого життя шукав той рай і хотів, але... Рай так йому і не трапився. І на все життя залишилися лише оскомина і гіркота, і вічне запитання: "Хоч, небоже, раю? Він у мене тут...". "Але в тім і є сенс життя, що між хотінням і раєм часом постають невидимі мури - які ні проломити, ані облогою здобути, ані перестрибнути-перелетіти їх, ані обійти, ані конем об'їхати", - відзначає Валентин Чемерис у своїй повісті-феєрії "Я любила Шевченка".

Ликера Полусмакова Ликера Полусмакова була і гарна, і ніби ж розумна (вміла читати, писати). Ледарство, неохайність, корисливість Шевченкової обраниці Тарас Григорович сприйме за селянську простоту, жвавість і дотепність. Він впевнений, що провиною всьому оте прокляте кріпацтво. Воля і достаток змінять Ликеру на краще! Починається останній самообман у житті поета. Та не судилося...

Через тринадцять днів буде написано поезію, позначеною літерою. Перша поезія - '"Ликері", тепер тільки "Л". Натяк прозорий. Та поет уже не бажає, аби ця зрадниця приходила до нього навіть у сни. Більше того, він, її, здається, остерігається. Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насаджу. Посиджу я і походжу В своїй маленькій благодаті. Та в одині-самотині В садочку буду спочивати Присняться діточки мені, Веселая присниться мати, Давнє-колишній та ясний Присниться сон мені... І ти!.. Ні, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. І в малий Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся, наробиш лиха... Запалиш рай мій самотний.

ДАЛЕКИЙ ДІВОЧИЙ ГОЛОС (З ПОЕЗІЇ ІВАНА ДРАЧА «СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА») Я тебе чекала роки й роки, Райдугу снувала з рукава На твої задумані мороки, На твої огрознені слова. Я тебе в Закревській поманила, Я душею билась в Рєпніній, А в засланні крила розкрилила В Забаржаді, смуглій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова, Ні Ликери голуба мана Цвітом не зронилася в грозову Душу вільну, збурену до дна. Я б тобі схилилася на груди, Замість терну розсівала мак, Та мені зв'язали руки люди. «Хай страждає,– кажуть,– треба так».

Хай у ньому сльози доспівають В ненависть, в покару, у вогні І мене, знеславлену, пускають, Щоб ридали вірші по мені. Я – Оксана, вічна твоя рана, Журна вишня в золотих роях, Я твоя надія і омана, Іскра нероздмухана твоя.

ПОЕТ СТАВ МОРЕМ. ДАЛЕЧ СТЕПОВА, І ХМАРОЧОСИ, Й ГОРИ – НИМ ЗАЛИТІ. БУНТУЮТЬ ХВИЛІ – ДУМИ І СЛОВА, І СОНЦЕ ГЕНІЯ НАД НИМ СТОЇТЬ В ЗЕНІТІ.