Зеров М. К. Життєвий та творчий шлях

. Мико́ла Костянти́нович Зе́ров (*26 квітня 1890, Зіньків 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Республіка Карелія) український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії «Закоханий у вроду слів» - так назвав С. Білокінь свою книгу про нього….

Зеров був схильний до аналізу, синтезу, філософських роздумів про сутність життя. Осмислюючи роки розрухи, які супроводжувалися вимиранням сіл, хворобами, поет писав: Блажен, хто «рокові часи» Не відчував на власній шкурі. І бачив явища понурі В аспекті втіхи і краси, Знав революцію з фасаду…

По закінченій Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях ( ). У роках студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира року з'явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року1924; ще й жіночої гімназії З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило- Мефодіївського братства. З 1917 року він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило- Мефодіївського братства в Києві. У роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року).З осені 1923 року професор Київського інституту народної освіти.

В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки року одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову працю; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.

Плач, Венеро! Плачте, купідони! Плачте, люди витончені й чемні: Вмер горобчик милої моєї, Вмер горобчик, що вона любила І як свого ока доглядала. Був він ніжний і ласкаву пані Знав, як доня малолітня матір: На її колінах завжди бавивсь І, стрибаючи навколо неї, Щебетанням вірним озивався. А тепер і він пішов до краю, Звідкіля ніхто ще не вертався... Хай навіки ти не діждеш долі, Попідземна темряво несита,- Ти нам радість нашу відібрала... Горе й нам, горобчику сердешний. Через тебе дорогі очиці Від плачу, від сліз почервоніли. Гай Валерій Катулл Переклад М.Зерова

Знову весна, оживає земля. Бур одгриміла пора буркотлива, З заходу легіт повіяв пестливий... Де ви, багатої Фрігії ниви? Де ти, Нікеї родюча рілля?.. В Азію, славну містами, мчимо. Серце забилося, прагне дороги, Радо ступають, тугішають ноги... Друзі, прощайте! Братерським гуртком З дому забились ми в даль незнайому, Нарізно шлях свій верстаєм додому.

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми хочемо, наголошував М. Зеров, такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм человека из организации, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе». Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію.

Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Григорій Майфет 3 липня 1927 року так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…». Окремими виданнями в Україні вийшли книжки «Антологія римської поезії» (1920), «Камена», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929).

Всі останні роки фактично, заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Писані з примусу листи до редакції стають псевдодокументами нелюдської доби. Наприкінці 1934 Зерова остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. В туманній синяві грудня глухо прозвучали постріли розстріляно Косинку й Влизька. Переживши ще одну трагедію, смерть десятилітнього сина М. Зеров переїжджає до Москви.

Поет намагається у вічних, іноді біблійних, сюжетах, темах, образах знайти риси сучасності. Строга форма соната служить для нього своєрідним захистом. Сучасності він присвячує певні публіцистичні твори. Писати їх нелегко, бо занадто складний психологічний світ тих, хто поряд з поетом рік у житті М. К. Зерова був згубним. У Москві, на квартирі, його арештовують. У Зерова було передчуття цього лиха, і про це свідчить сонет «То був щасливий, десятилітній сон»: І доля, бачилось, така тривала. Не знатиме кінця і перепон. Та… розійшлося чарування шасне: Осінній день, тепло і сонце ясне

Це було у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у тероризмі. Всі знали, що це неправда. М. Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення. Стільки ж отримали П. Филинович та А. Лебідь, а також інші «учасники групи», котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що «зізнання» Ліхман витягав побоями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють», згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року.

Символічна могила знаходиться на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом з справжньою могилою сина Котика (Констянтина) Зерова

Україна має шанувати своїх геніїв...