Микола Вінграновський

Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області, на півдні України Змалку в нього залишився один спогад – степ, степ і степ

Народився Микола в селянській сім'ї. На його долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнних років. Він ріс самостійним, допитливим, змалку мріяв стати актором. Школу він закінчив вісімнадцятилітнім юнаком.

Після школи Микола Вінграновський вступив до Київського театрального інституту, де йому пощастило зустрітися з Олександром Довженком, який залишився для нього Вчителем на все життя. Пізніше М.Вінграновський написав спогад "Рік з Довженком" та присвятив йому кілька поезій. Олександр Довженко

Н а й б і л ь ш о ю ш к о л о ю м и с т е ц т в а і л ю д я н о с т і б у л а р о б о т а н а д г о л о в н о ю р о л л ю у ф і л ь м і П о в і с т ь п о л у м ' я н и х л і т з а с ц е н а р і є м О. Д о в ж е н к а О л е к с а н д р Д о в ж е н к о з а п р о с и в з д і б н о г о ю н а к а н а в ч а т и с я у В с е с о ю з н о м у д е р ж а в н о м у і н с т и т у т і к і н е м а т о г р а ф і ї ( В Г І К ) в М о с к в і. В р о ц і М. В і н г р а н о в с ь к и й з а к і н ч и в ц е й і н с т и т у т. З г о д о м в і н з н я в с я у к і л ь к о х ф і л ь м а х, п о т і м б у л и р е ж и с е р с ь к і р о б о т и.

В 1962 році М.Вінграновський видав першу збірку віршів "Атомні прелюди". Книжка вражала масштабністю поетичної думки і бентежною силою уяви. У віршах вмістилися космос, людство, земля, народ, доба, Україна.

Потім вийшли поетичні збірки: "Поезії" "На срібнім березі" "Губами теплими і оком золотим" "З обійнятих тобою днів". Для наймолодших читачів – "Андрійко-говорійко" "Мак" "Літній ранок" "Літній вечір" "Ластівка біля вікна"

У цих творах присутні фантастичність, здивування, відкриття в природі. Читаючи їх, захоплюємося красою природи і разом з автором споглядаємо, як "важкий ячмінь медовим вусом бджолу за лапку лоскотав", як "заснув у хащі сірий вовк і лапою укрився", як "метелик з метеликом в піжмурки грають..."

Лазить сонечко в травах, скаче коник за коником гоном, І метелик з метеликом в піжмурки грають на мить. Лиш одна біла чапля з малиновим волом У зеленій воді на сріблястій нозі стоїть Такий дивосвіт Миколи Вінграновського - дивосвіт любові, ласки, добра, ніжності, теплоти, виражений через життя звірів, комах, хмар, будяків, лоз, тощо.

Сама собою річка ця тече, Маленька річечка, вузенька, як долоня. Ця річечка Дніпра тихенька синя доня, Маленька донечка без імені іще. Вона тече в городі в нас під кленом, І наша хата пахне їй борщем Цвіте над нею небо здоровенне Солодкими хмаринами з дощем. Ця річечка тече для клена і для мене, Її й тоді я бачу, коли сплю. Я річечку оцю в городі в нас під кленом Як тата й маму і як мед люблю.

Була гроза, і грім гримів, Він так любив гриміти, Що аж тремтів, що аж горів На трави і на квіти. Грім жив у хмарі, і згори Він бачив, хто що хоче: Налив грозою грім яри, Умив озерам очі. А потім хмару опустив На сад наш на щасливий І натрусив зі сливи слив, Щоб легше було сливі. Та тут до грому навздогін Заговорила груша: Трусніть і грушу, дядьку грім, Бо важко мені дуже… І дядько грім сказав собі: Потрушу я і грушу. Бо небеса вже голубі Я покидати мушу.

І в повістях та оповіданнях "Сіроманець", "Гусенятко", "На добраніч", "Кінь на вечірній зорі", "У глибині дощів", "Літо на Десні" та інших він то веселою, то сумовитою поетичною барвою поєднує світ людей зі світом звірів, птахів, рослин, з життям всього живого й "неживого" Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський почав писати і прозу. Власне, вся природа у М.Вінграновського вищою мірою жива.

Микола Вінграновський так майстерно і переконливо розповідає всім нам про те, що могли б "подумати" або "сказати" звірі чи птахи в тій чи іншій ситуації, що в нас навіть не виникає сумніву. А й справді, хіба по-іншому могла думати гуска (оповідання "Гусенятко"), в якої надто пізно восени народилося маленьке: "... що робити? Летіти з дітьми через три моря і так не легко, а це сьоме, сьогоднішнє, куди? Під крило його не візьмеш і на спину не покладеш - упаде. А тут на дзьобі уже зима, заплава замерзне - що тоді? Зимувати з малим? А вітер, а сніг, а мороз та лід, а лисиці, тхори, куниці, кібчики, приблудні коти, собаки, а мисливці, а їсти що?"

Як Микола Вінграновський любив українське слово! Як викохував його, пестив, як тішився ним, мов рідною дитинкою, як жадібно його осягав і виманював із глибин народної памяті!

Та я сказав: що хочеш, Часе, Усе віддам тобі по край І юність, й молодості чашу, Життя сьогоднішнє й вчорашнє, Лиш Слова мого не чіпай! Не зачіпай його, малого, Не бий його і не пали, Бо перед ним іще дорога, Бо перед ним багато й много, І ми із ним ще не жили!

Слову Миколи Вінграновського Час не зашкодить. Благословенне Слово поета і його народу безсмертне перед ним простелилася дорога у Вічність.