Підготували студенти 4Б шк Гільдібрандт Катерина Говтвян Олена

Драма (грец. дія) це п'єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній на­прузі. Героями творів, написаних у цьому жанрі, є пере­важно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформувало підходи до драми. Н. Буало, Ф. Шіллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи у кожного з них були різні.

На початку 19 ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова. «Закрита» драма Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший «аристотелевська», або «закрита». Ознаками «закритої» драми є: Введення в історію події та персонажів Однозначна зав'язка Тісний змістовий зв'язок між сценами Причинно-наслідкові ланцюжки та ланцюжки зв'язків між персонажами Лінійна дія як правило, 5 актів відсутність зміни місця дії, або незначна зміна лінійна часова послідовність коротка тривалість дії наявність протагоніста та антагоніста

Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі.фабульна Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі 19 ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основяненко, Олександр Островський, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко). Існує вона й у сучасній драматургії.античнихЕвріпідаСофоклаКорнельРасінЛессінгІван Котляревський Григорій Квітка-ОсновяненкоОлександр ОстровськийІван Карпенко-КарийІван Франко

«Відкрита» драма Іншим жанровим типом є «неаристотелівська», або «відкрита» драма. Ознаками відкритої драми є: відсутність введення відсутність однозначної зав'язки відсутність зв'язку або неясний зв'язок між сценами сцени пов'язані фразовими мотивами, центральним Я, повтором місць нелінійна дія відсутність формально визначених відрізків дії часта зміна місця дії перервна часова послідовність

В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Бертольт Брехт, Назим Хікмет, Микола Куліш, Е. Іонеско, Юрій Яновський, Є. Шварц). В центрі зображення ліричної драми внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв'язки («Чарівний сон» Михайла Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соловейко- Сольвейг» Івана Драча).епічніліричніКабукіНо ЯпоніїКитаї ІндіїЕсхілаГреціїБертольт БрехтНазим ХікметМикола Куліш ІонескоЮрій ЯновськийШварцМихайла СтарицькогоЛесі УкраїнкиІвана Драча

Жанрові різновиди драми Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у колективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та інші.театру

Першими теоретиками драми стали Д. Дідро, Л.-С. Мерсьє та Г. Е. Лессінґ, які в наукових розробках обґрунтували специфіку й значення цього жанру для розвитку літерату­ри й театру. Вони ж стали й першими практиками, що взялися втілити в життя теоретичні постулати, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро «Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє «Дезертир», «Незаможний», «Візок оцтовика»; Г. Е. Лессінґ «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»). В основу цих творів було покладе­но міщанську родинну трагедію, що збуджувало цікавість У глядачів, подавало переваги моралі звичайної людини над можновладцями. Проте на рубежі XVIIIXIX століть міщанська драма в західноєвропейській літературі пере­живає кризові явища, в ній починає переважати дидактичне начало, герої замикаються у своєму тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, що дає підстави говорити про зародження нового жанру мелодрами.

У літературі XIX століття домінує реалістична драма. Спершу вона з'явилася в Росії (Пушкін, Островський, Толстой, Чехов), а потім на зламі століть у творчості західно­європейських драматургів (Ібсен, Гауптман, Стріндберґ). В зарубіжній літературі XX століття поряд з реалістичною драмою (Роллан, Прістлі, О'Кейсі, Чапек, Міллер), важливу роль відіграє так звана інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими доктринами екзистенціалізму (Сартр, Ануй).

В українській літературі драма з'являється на початку XIX століття («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонім розкрити не вдалося. О. Г.), «Чари» К. Тополі, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського. У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українсь­кій драматургії попередньої доби, а з іншого враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII століття. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Для наступних пошуків у цьому жанрі велике значення мало вміння письменників через обставини родинного плану порушувати важливі суспільні й соціальні проблеми своєї доби, передати той оптимізм, який через глибинні процеси, що відбувалися в національній свідомості, успадковувався з покоління в покоління («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного).

Наприкінці XIX століття спостерігається розширення ідейно- тематичних обріїв дра­ми, з'являються твори з життя інтелігенції, жителів міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького, «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Нахмарило» Б. Грінченка). На рубежі XIXXX століть переважає соціально-психологічна драма. Потім як відгук на суспільно-політич­ну ситуацію початку XX століття виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних політичних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме у творчості Лесі Українки «чи не вперше в українській драматургії набуває свого апогею психологічна, так звана неоромантична драма, з високоінтелектуальними характера­ми, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, змальовуючи досить складні й витон­чені інтелігентські переживання (подібно до п'єс Ібсена, Чехова, Гауптмана)»

Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи дати розв'язку суспільно-політичним проблемам засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Шукаючи нові моральні норми, В. Винниченко проголошує принцип «чесність з собою», своєрідну програму цілісної людини, яка перебуває в гармонійному стані між тим, що вона робить, і тим, шо думає та відчуває («Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя»). Найвидатнішим представником українського Ренесансу в драмі став М. Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»). Плідними результатами від­значається розвиток цього жанру в повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, О. Коломійця, Ю. Щербака, Л. Хоролець.