Євген Гуцало Зустріч із неординарним прозаїком і поетом Що я читаю? Читанку природи й апокаліпсис миру та війни, вивчаю хрестоматію народу і віршами захоплююсь весни… Є.Гуцало

Він народився 14 січня 1937 року в селі Старий Животів (нині Новоживотів) на Вінниччині. Батькам доводилося переїжджати з однієї сільської школи в іншу, й малий Женя вдосталь надивився розмаїтої подільської природи, наслухався щирих і співучих подолян. Його батьки були вчителями. Хлопчик ще з дитинства захоплювався читанням книг, умів писати цікаві шкільні твори, мріяв стати письменником.

Коли малому було чотири роки, почалася війна. Ця тема згодом знайшла своє відображення в багатьох творах письменника. Пробувати себе в літературі Євген почав рано, ще десь у третьому класі. За хатою, в кущах бузку, сам змайстрував собі столика з грабових жердин і спекотними днями ховався в затінку, й писав вірші, оповідання. Свої писання заклеював у конверти – й посилав у Київ і чекав відповідей із редакцій. Але відповіді приходили чомусь завжди негативні. Жоден дитячий журнал і дитяча газета не вмістили жодного рядка, а Євген писав – і слав.

Хлопець твердо вирішив стати журналістом. Та вступити до Київського університету на факультет журналістики йому не вдалося. І вже через рік став студентом Ніжинського педінституту. Євген Пилипович працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині і Чернігівщині. З 1961 року жив у Києві, працював у газеті «Літературна Україна», потім у видавництві «Радянський письменник».

Є в нього більше двохсот оповідань, два десятки повістей, два романи, три поетичні збірки, книжки для дітей, публіцистика. Перша збірка оповідань Люди серед людей побачила світ у 1962 році і одразу ж звернула на себе увагу свіжою емоційністю та відтворенням розмаїтих живих характерів. Для дітей молодшого шкільного віку він написав: «Лис у лісі», «Без дороги ходить дощ», «Саййора», «Пролетіли коні», «Дениско», «Жовтий гостинець», «Зелене листячко з вирію» та ін. Книга його оповідань «Пролетіли коні», «Саййора» для малих читачів відзначені Національною премією України імені Т.Г. Шевченка.

Творчий розмай

Євген Гуцало пішов у вічність, на жаль, дуже рано - на 58 році життя, залишивши нам свою любов до дітей у прекрасних творах. Проводжала його в останню путь якраз на Івана Купала вся Україна. Бліднули в сумі кольори «Веселки», де побачили світ його книжки.

Найвідоміші твори Поетичні збірки «Зелена радість конвалій» (1961) «Письмо землі» (1981); «Час і простір» (1983); «Живемо на Зорі» (1984); «Напередодні нинішнього дня» (1989). Книжки для дітей «Олень Август» (1965); «Пролетіли коні» (1966); «З горіха зерня» (1977); «У лелечому селі» (1979); «Дениско» (1973).

Прозова спадщина Повісті «Мертва зона» (1967); «Родинне вогнище» (1968); «Мати своїх дітей» (1968); «Подорожні» (1969); «Сільські вчителі» (1971) входить до дилогії «Шкільний хліб»; «Шкільний хліб» (1973) входить до дилогії «Шкільний хліб»; «Серпень, спалах любові» (1970); «Дівчата на виданні» (1971); «Двоє на святі кохання» (1973); «Щаслива родина» (1976) у співавторстві з Ростиславом Самбуком; «З вогню воскресли» (1978); «У гаї сонце зацвіло» (19??); «Милосердя по-американськи» (1988); Романи «Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий» (1981) входить до трилогії «Позичений чоловік»; «Приватне життя феномена» (1982) входить до трилогії «Позичений чоловік»; «Парад планет» (1984) входить до трилогії «Позичений чоловік»; «Улюмджі» (1988); «Блуд» (1992); «Імпровізація плоті» (1993).

«Без дороги ходить дощ» - Звідки дощ іде? - Із неба! - Де іде той дощ? - Де треба! - Без дороги ходить скрізь – - Через поле, через ліс. - А чи є у нього ноги? - Та нащо дощеві ноги, Коли ходить без дороги!

Прочитайте! Це чудово!

«Сонячний зайчик» Зайчик сонячний у Жені цілий день сидів у жмені. Як заснув маленький Женя, то заснув і зайчик в жмені. Міцно спить до ранку в Жені зайчик сонячний у жмені. І встають уранці – Женя й зайчик сонячний у жмені!

Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху, на узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець, де кропива глуха вироста із космічного праху, де на пил обертається Місяця срібний вінець. Край Чумацького Шляху живемо у зорях пшениці, живемо у вівсяних, ячмінних та житніх зірках. Із блакиті небесної маємо рубані лиця. Вени, наче пороги дніпровські, гудуть на руках. Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба, Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах! Цю рідню не убити нікому, й цей степ не загарбать, і не стерти кургани, насипані в наших серцях. Кожен з нас мов курган край Чумацького битого Шляху, де поховано списи, щити і двосічні мечі, Де поховано коней, волів, де поховано птахів, що поховані, прагнуть однак позбиратись в ключі.