Лідія Григорівна Доценко

Лідія Григорівна Доценко ( Савченко) народилася 17 січня 1944 року в селі Вищі Верещаки Олександрійського району на Кіровоградщині. Закінчила Харківське медичне училище 1. Працювала фельдшером на селі, а також медичною сестрою у Золочівській районній лікарні. Живе в Золочеві.

«Потреба польоту» (1995) - перша книга поетеси. До збірки увійшли твори, написані протягом двадцяти років. Любов до рідної землі, до близьких людей, роздуми про цінність буття, єдність людини з природою, єдність споріднених душ, болі і тривоги села, легка іронія над собою і недосконалістю світу – ось основні мотиви збірки.

«Як завжди, як ніколи…» (1998) - друга книга Лідії Доценко, поета талановитої, щирої душі. Це довірлива, зворушлива і серйозна сповідь, де відчуття минулого і пошук свого місця в теперішньому і майбутньому, больові запитання і сумніви з барвистою палітрою настроїв сповнені філософської глибини, органічної напруги і дійсного духовного пошуку, що робить цю високу поезію близькою кожному небайдужому серцю. Член Національної спілки письменників України з 1997 р.

Книга «Понад шляхом» - творчий доробок Лідії Доценко, Олени Зорич, Віталія Круглова. Це своєрідний зріз часу – то жорстокого і вимогливого до кожного, то глибоко емоційного та сповненого щирих інтимних порухів людської душі від класичної поезії Лідії Доценко та Олени Зорич до поєднання традиції з постмодернізмом у Віталія Круглова.

Допоки живеш, то ніколи не пізно Ні поле засіять, ні виспівать пісню, Розчистити русло молодому струмку, Укинути жолудь у землю мяку, Узнати ціну одиниці й нулю, Сказати: «Ненавиджу», «Вірю», «Люблю». Не пізно назвать брехуна – брехуном, Вівцею – вівцю, плазуна – плазуном, Не пізно почути: «Прощай» і «Прости», Від «Ні» і до «Так» перекинуть мости, Збагнуть, що не пізно нічого, ніколи! …Дзюркочуть струмки. Заврожаїлось поле… 2002р.

ПОЇДУ ТУДИ Поїду туди, де мене не забули, Де стежка мої зберігає сліди, Де голос зозулі уперше почула, Де вперше з криниці набрала води. Поїду туди, Де двір сторожують береза, горіхи, Де дивляться вікна очима гардин, Під шифером, цинком – ввижаються стріхи, Де хвіртка незамкнута просить: зайди! Поїду туди, Де вперше проклюнулась в маминім лоні, Де радість зазнала і стільки біди, Де рідне усе і до болю знайоме. А люди! Ну спробуй де кращих знайди. Поїду туди, Де я і своя і чужа одночасно, Де пахне борщами з димарних кадил. Можливо, впізнаю невпізнане щастя. Поїду. Поїду! Поїду туди!!!

ГІТАРА З рожевим бантом, на стіні – Дарунок брата. Беззвучна так багато днів – Не вмію грати. Бо так, як вміє грати брат, Мені не грати. А на гітару місяць-бра Яскраво світить. Щемливий сум, безсоння це – Його робота, А ніч із пятниці тихцем Зайшла в суботу. По той бік шибки, на гілках Листки, як руни. Зняла гітару із гвіздка, Торкаю струни… 2005 рік

У МЕНЕ ВСЕ ЩЕ Є Я рідну хату згадую щодня. Вона в селі іще одна сирітка. Мабуть, вітри залітні зупиня, Щоб запитати: -Ну, а як там Лідка? Не знаю, що розказують вітри, Чи правду, чи додумують своє… Мені ж ніколи не забуть пори, Де, окрім батька, в мене все ще є: На стінах – фотографії рідні, Чебрець і рута-мята на долівці, Бабусині щедрівочки, пісні І мамина долоня на голівці рік

Такий просвітлий день. Не віриться, що осінь, Що через кілька діб Скінчиться листопад, Бо й сонце тепле ще, І літня-літня просинь. Не віриться, що був Димів важучих чад. Не віриться ніяк, Що у минулім році В цей день мороз тріщав До мінус двадцяти, Що сніг хрусткий білів, Переливавсь на сонці, І вітер був такий, Що неможливо йти. Згадалось. Не забулось. Гойдає вітер віти. І день такий прозорий. Чи літо, чи весна? На серці так казково: У листопаді – квітень. А що там завтра буде, Про те ніхто не знає…

Народився 6 листопада 1970 року в смт. Золочів Харківської області. Перші проби пера – у 9 класі Золочівської восьмирічної школи 2 Вперше Віталій Круглов прийшов до редакції газети «Зоря», навчаючись у Золочівській середній школі. Газета тоді надрукувала декілька його віршів, нехай ще не досконалих, але щирих, ліричних. У них вгадувалась самобутність. Після закінчення школи Віталій на довгий період зник з редакційного горизонту і зявився на ньому лише навесні 1992 року, бо навчався у Харківському інституті інженерів комунального будівництва. Юнак не марнував часу даремно. Використовував його не лише для оволодіння обраною професією, а й для захоплення поезією, для самовдосконалення.

Неодноразово відносив до редакції нові вірші, значно досконаліші. У них – роздуми про сучасність, світогляд автора – молодої, не байдужої до долі Батьківщини, порядної людини. Автор збірок поезій «Слова на віконному склі» і «Безпритульні сніги» (Х., Крок, 2000,2001). Дипломант щорічного Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов ». Член Національної спілки письменників України з 2002 року.

УЧИТЕЛЯМ Спасибі Вам, мої учителі! Вклоняюсь за червоні двійки, За те, що Ви в оцім житті були, Де всі ми – в коліщатах білки. Спасибі Вам, мої учителі, За погляди суворі й ніжні, За істини великі і малі І перші камені наріжні. Спасибі Вам, мої учителі! Вклоняюсь за складні завдання, За руки Ваші, що букви вели, Звіряючи чиїсь старання. Спасибі Вам, мої учителі, За Ваш обовязок прадавній. Спасибі Вам! Вклоняюсь до землі За перший дзвоник і останній.

- Аліно, розкажи, будь ласка, про себе. - Я, Назаренко ( Скрипка ) Аліна Вікторівна, народилась в селищі Золочів 1 квітня 1984 року в сім ї колгоспників. Ходила до дитячого садка 1, потім до Золочівської ЗОШ І - ІІ ступенів 4, в 2000 році продовжила навчання в Золочівській ЗОШ І - ІІІ ступенів 2 - Як ти почала писати вірші ? - Перші свої вірші я почала писати саме завдяки новим враженням і новим товаришам. Згодом моєю літературною роботою зацікавився письменник Віталій Круглов, який і допоміг вийти в друк моїм першим віршам на сторінках районної газети « Зоря ». Це були два перших, ще зовсім несміливих вірші « Мандрівка » та « Політ ». Після закінчення школи на випускному балу прозвучав мій вірш « Дитинство », написаний за декілька днів до свята.

- Чи друкували твої вірші ще десь ? - Вступивши у 2001 році до Харківської державної академії культури на спеціальність « Соціальна педагогіка », продовжувався друк віршів у газеті. Я надсилала свої твори до студентських журналів та на сторінки електронної пошти, брала участь у студентських конкурсах та літературних форумах, отримувала дипломи та грамоти. У 2005 році, продовжуючи навчання на І V курсі, прийшла на роботу у службу у справах неповнолітніх Золочівської райдержадміністрації. У березні 2006 року брала участь в обласному літературному конкурсі до Шевченківських днів, де посіла друге місце. Зараз я працюю, не забуваючи улюблену справу – написання віршів.

- Що тобі потрібно для того, щоб написати вірш ? - Що тобі потрібно для того, щоб написати вірш ? - Іноді потрібно якийсь незвичайний, урівноважений стан, тиша і спокій, а іноді якісь потужні емоції, та, мабуть, найголовніше - треба встигнути знайти листок паперу та ручку, щоб записати все те, що наче тільки трималося у пам яті і вже за мить десь зникає і яке вдруге неможливо відтворити. - Які твої плани на майбутнє ? Чи продовжуватимеш писати вірші ? - Згодом, трішечки пізніше, планую випустити свою першу повноцінну книжку, в яку увійдуть усі мої твори, та навіть якщо нічого не вийде, я ніколи не покину написання віршів. - Дякую тобі, Аліно, за розповідь, бажаю натхнення … - Олексію, ти будеш одним із перших, кому я подарую свою збірку. Інтерв ю взяв учень 9 – Б класу Інтерв ю взяв учень 9 – Б класу Назаренко Олексій. Назаренко Олексій.

Подивись… Подивись! Десь тане небокрай, Відчуваєш ти його тривогу? Зупини сопілку і не грай, А послухай місячну дорогу. Подивись на небо і відчуй Прохолоду й спеку одночасно. Якщо любиш – тільки намалюй! Зрозумію почуття прекрасне. Подивись! Чийсь тане небокрай, Та не мій - я разом із тобою. Не тривож сопілку, не чіпай! Хай загра, благословить любов'ю.

Здивування Мандрує листя для вітрів, Чекає дивного кохання. На запитання відповім, В очах побачу здивування. Мережить сонце синій став, Птахи танцюють на прощання, Чекають крижаних вистав, А в них – одне лиш здивування. Порожність лісу і хмарин, І теплоти на мить прохання, І запитання у долин. На відповідь – лиш здивування. У потойбічний білий світ Летять життя бліді вистави. Замерзне в річці сірий лід І засинають в кризі стави.

Мандрівка Ти обіймеш мене, як тоді. Як тоді, коли вперше зустрілись. Ми босоніж йшли по воді І на обрій з тобою дивились. Сонця промені пестили нас, А під ногами стелилося літо, Нас удвох запросила на вальс Сон-трава, що росою умита. Ми стояли і слухали спів… Дивний сад – пахли яблука й груші. На вустах не було навіть слів, Воєдино зливалися душі. Ми босоніж ішли по воді І на обрій з тобою дивились. Ти обіймеш мене, як тоді, Як тоді, коли вперше зустрілись

Кінчається літо... Червоні, ніжні китиці калини Поринули у сонячний туман. Чудові, теплі і барвисті днини І небо літнє, як п ' янкий туман. Вечірні сутінки і чорнобривці. Верба, що миє коси у воді. Останній сніп, залишений на нивці, Старанно відвезе на тік водій. Озима зеленіє край дороги, Сховався гриб маленький під листок. Багряні проліски лоскочуть ноги, Замислився під річкою місток. І думи - думи не такі, як завше, Роса холодна і терпкий димок І, естафету осені віддавши, Кленовий у височінь летить листок.