Естетичні проблеми сучасного театрального мистецтва

План: 1. Тотальна байдужість театру до сьогоднішньої української літератури. 2. Відсутність діалогу із суспільством. 3. Застаріла репертуарна політика. 4. Русифікований мовний статус театрів за реальним станом речей.

1. Проблеми сучасного українського театру полягають у конкуренції з іншими видовищами – а межа ХХ і ХХІ століть вперше за всю історію людства так широко оперує саме зоровими, а не вербальними образами – театру варто відшукати свою естетичну нішу. Бо він ніколи не виграє боротьбу за глядача ні у грандіозних спортивних матчів, ні у галасливої велелюдності естрадних шоу, ні у технічних трюків кінематографа. Зате театр має унікальну і неперевершену зброю – безпосередній енергетично-смисловий обмін між індивідуумом у залі і особою на сцені.

Зокрема на столичних сценах із сучасних українських драматургів представлені лише М. Ладо, І. Коваль, А. Крим, О. Мардань, С. Ірванець. І, як зазначають критики, твори жодного з них неможливо назвати сучасними. Зміст, злободенність, публіцистичність тут ні до чого. Так само ні до чого вміння потрафити смакам любителів Аншлагу чи бажання вирядитись у шати постмодерніста і погратися у кубики вічних сюжетів. Бо у суто театральному сенсі, де важать лише такі безсумнівні категорії, як пульс покоління чи ритм сьогоднішнього буття, кожен із наших записних драматургів видає щось підозріло запліснявіле, позавчорашнє, таке, що бодай краєчком не в змозі зачепити сучасності. Та було б ще півбіди, якби режисери знали, у яких текстах ту сучасність шукати. Вони не знають – це вельми прикро, хоча й це можна вибачити. Але ось чого, на думку критиків, неможливо вибачити режисерам, так це їхнього абсолютного небажання говорити зі сцени сьогоднішньою мовою про сьогоднішнє. Зокрема на столичних сценах із сучасних українських драматургів представлені лише М. Ладо, І. Коваль, А. Крим, О. Мардань, С. Ірванець. І, як зазначають критики, твори жодного з них неможливо назвати сучасними. Зміст, злободенність, публіцистичність тут ні до чого. Так само ні до чого вміння потрафити смакам любителів Аншлагу чи бажання вирядитись у шати постмодерніста і погратися у кубики вічних сюжетів. Бо у суто театральному сенсі, де важать лише такі безсумнівні категорії, як пульс покоління чи ритм сьогоднішнього буття, кожен із наших записних драматургів видає щось підозріло запліснявіле, позавчорашнє, таке, що бодай краєчком не в змозі зачепити сучасності. Та було б ще півбіди, якби режисери знали, у яких текстах ту сучасність шукати. Вони не знають – це вельми прикро, хоча й це можна вибачити. Але ось чого, на думку критиків, неможливо вибачити режисерам, так це їхнього абсолютного небажання говорити зі сцени сьогоднішньою мовою про сьогоднішнє.

Український театр нагадує дике поле, що густо заросло бурянами, – зазначають критики. Молодих режисерів на ньому практично не видно. Пронизливих нових пєс – теж. Ми живемо в провінційному гетто, і в умовах внутрішньої культурної ізоляції змушені підтримувати себе імпортованими фільмами й книгами. Але театр не привезеш у кишені, не оціниш, подивившись DVD, – його потрібно відчути. Сучасне українське мистецтво існує на периферії соціуму. Воно живе паралельно суспільству, не вступаючи з ним у діалог. Але гірше інше – український театр відкидає саму можливість говорити із сучасністю на її мові. Замість цього він зворушується своєю духовністю, не зважуючи, що вона давно перетворилася у фікцію, примару. Мир, що описує сучасна західна драматургія, надзвичайно жорсткий. Герої, як правило, маргінали або соціальні аутсайдери. Мова – навмисно груба, нерідко присмачена ненормативною лексикою. Такі чи ледве не документально відбитки, підняті із самих темних щілин реальності. В Україні подібних пєс, принаймні на сцені, не зустрінеш зовсім. Наш театр боягузливий. Втім, він не ризикує працювати з новою драматургією, виправдуючи це ще й інтересами публіки, мов, глядачі звикли ходити на знайомі зі шкільної лави назви. Не вірячи в касовий успіх нової драми, театри просто воліють не брати її в репертуар.

На думку Т. Іващенко, багато сучасних українських режисерів живуть за принципом: Немає пророка у своїй Вітчизні. Їм здається, що в Україні такого драматурга, який би їх зацікавив, не може зявитися. От в Москві, в Санкт-Петербурзі є. Або якщо тебе визнають за кордоном, в тій же Москві, то ти вже знаний і тут, а інакше нікому не цікавий, твої пєси – це хуторянство. Тому режисери цікавляться рідко. Можливо, раз на рік хто підійде і щось запитає. Наші режисери, – вважає Т. Іващенко, – не вірять глядачеві, що він зможе сприйняти сучасну пєсу. За кордоном існують театри сучасної драматургії. Якби такий театр відкрився в Україні, я думаю, було б дуже багато пєс для постановки, і свій глядач знайшовся б. Відкрити нове імя – це ризик. Режисери взагалі не довіряють сцену молодим драматургам, і серед тих, хто зважився на такий експеримент – заслужений діяч мистецтв В. Малахов, художній керівник Театру на Подолі. Це людина яскравого темпераменту, талановита, яка дуже відчуває час, іде на ризик і вірить у позитивний результат. Він розуміє, що глядачеві цікаво побачити на сцені себе, свої проблеми. Від акторів, особливо від жінок, чую, що їм хотілося б зіграти сучасну жінку з її болісними проблемами, нездійсненими мріями, тобто зіграти те, що сьогодні хвилює. Мені здається, актриси налаштовані на сучасні ролі. А взагалі найприємніше для акторів і режисерів – це робота. Буду намагатися писати, щоб акторам хотілося грати, щоб наш глядач із задоволенням приходив у театр і щоб не виникало питання, чи є українська драматургія.

Ще одна низка проблем театральної справи повязана з питанням національної культури, зокрема, з офіційним мовним статусом театрів та реальним станом речей. Ще наприкінці 80-х років експерти відзначали, що вистав російською мовою на сценах українських театрів, порівняно з початком 80-х, значно поменшало. Далі ця тенденція зберігалася й поглиблювалася – головним чином, завдяки адміністративним зусиллям щодо впровадження у дію закону про мови. Українською працює зараз значна частина новостворених театрів; на сценах російських театрів почав зявлятися український репертуар. Але така широкомасштабна й, звісно, вкрай необхідна українізація проводилася, значною мірою за рахунок простого звуження функціонування російської мови на сцені, а не шляхом підвищення якості й конкурентоспроможності власне українського продукту, розумного протекціонізму щодо цього. Ще одна низка проблем театральної справи повязана з питанням національної культури, зокрема, з офіційним мовним статусом театрів та реальним станом речей. Ще наприкінці 80-х років експерти відзначали, що вистав російською мовою на сценах українських театрів, порівняно з початком 80-х, значно поменшало. Далі ця тенденція зберігалася й поглиблювалася – головним чином, завдяки адміністративним зусиллям щодо впровадження у дію закону про мови. Українською працює зараз значна частина новостворених театрів; на сценах російських театрів почав зявлятися український репертуар. Але така широкомасштабна й, звісно, вкрай необхідна українізація проводилася, значною мірою за рахунок простого звуження функціонування російської мови на сцені, а не шляхом підвищення якості й конкурентоспроможності власне українського продукту, розумного протекціонізму щодо цього.