Гуслякова Анастасія Учениця 8 класу Петрашівської ЗОШ I-III ступенів Карелова Марина Учениця 8 класу Петрашівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Петро Іванович Калнишевський та його доба

Постать останнього кошового отамана Петра Калнишевського

Петро Іванович Калнишевський Постать овіяна легендами. Після польсько-московської війни рр., у якій Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорів про лінію кор­дону було встановлено 1638 р. так звану «Путивльську межу» Пустовійтівка та інші ближні слободи й поселення остаточно ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої. Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 р. майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, 1771 р. священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен Іванович на цьому «приході аж до своєї смерті 1796 р.»

Легенда записана у 1969 році в селі Пустовійтівка розповідає, про те, як Петро Калнишевський потрапив на Січ. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив неве­личкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою». А куди ж ви йдете? той до них. А куди ж ви йдете? той до них. На Січ, хлопче! На Січ, хлопче! Так візьміть же й мене з собою! Так візьміть же й мене з собою! Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду, дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив. Ти, видать, хло­пець бідовий, будеш мені джурою. Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду, дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив. Ти, видать, хло­пець бідовий, будеш мені джурою. Петрика двічі просити не довелося він відразу вихопився на коня. А батько ж що скаже? спитав сотник. А батько ж що скаже? спитав сотник. А нема в мене батька, похнюпився Петрусь. Загинув. А нема в мене батька, похнюпився Петрусь. Загинув. Ну то будеш мені й за сина. Ну то будеш мені й за сина. І подалися вони туди, де «Луг батько, а Січ мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха...

Видатний політик та воєначальник свого часу 1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суддею Війська Запорозького низового». За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політичного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької». «Петро Кални­шевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством», таким титулом підписував він документи, листи і укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою відзнакою імперії орденом Андрія Первозванного р. йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант». Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі Січової Покровської церкви.

Катерина ІІ була підступною, жорстокою, але хитрою й розумною імператрицею, котра ревно дбала про свою репутацію гуманістки і благодійниці. Знищити український народ як націю - було метою Катерини ІІ, вона відверто й послідовно проводила політику колонізації і русифікацію України.

Звичайно, російський царизм не міг миритися з некерованістю Запорозької Січі, з її демократичними волелюбними звичаями. Але Запорозьке козацтво на якийсь час стало модним у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули записатися в реєстри Війська Запорозького р. записався до Кущівського куреня фаворит цариці, новоросійський генерал- губернатор Г.Потьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько- Нечоса – через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі. Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме стараннями Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні царського уряду з проектом її ліквідації.

На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням генерал-поручика П.Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Момент нападу був вибраний вдало – на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, промислах. Будь-який опір навалі царських військ приречений – надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Понад 5 тисяч запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ. Ну а що ж сталося з Петром Калнишевським? Всі дослідники стверджують, що його, разом з козацькою старшиною заарештували.

Є в Роменському краєзнавчому музеї коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Про цей подарунок останнього кошового отамана Запорозької Січі знає цілий світ.

Орден Петра Калнишевського За час керівництва Січчю, Петро Калнишевський створив на її землях потужну сільськогосподарську економіку, розбудував сотні нових сіл і тисячі хуторів, зберіг для України вихід до Чорного моря, сприяючи поширенню української економічної присутності у запорозьких степах та перешкоджаючи реалізації колонізаційних планів Росії. За запровадження незалежної економічної політики, за обстоювання засад української автономії цариця Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ у червні 1775 року.

Одиночна камера кошового отамана, в якій він провів понад 25 років

Свято – Преображенський собор Соловецького монастиря, в якому перебував Петро Іванович Калнишевський з 1801 по 1803 роки, Після звільнення за указом Олександра І у 1801 рік з монастирської тюрми.

«Тут поховано тіло в Бозі почилого кошового колишнього Запорозької грізної Січі козаків отамана Петра Кальнишевського, засланого в сію обитель за височайшим повелінням 1776 р. на спокуту. Він у 1801 р. за височайшим же повелінням, знову був звільнений, але вже сам не побажав залишити обитель, в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнства, щиро визнавши свої провини. Помер 1803 р., жовтня 31 дня, в суботу, 112 літ від роду, смертю благочестивою, доброю».

Останній кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський прожив довге життя. Рубежі трьох століть: ХVII,XVIII,XIX пройшли через його долю. Його людські якості добре розуміли запорожці, 10 разів обираючи кошовим отаманом. Цей міцний духом чоловік Прожив понад 112 років, провівши останні 27 років В ув'язнені на Соловках. При чому перші 16 років в одиночній камері.