Презентація Сторожук Ольги Вікторівни Квіти у легендах,загадках, прислівях

Квіти у легендах, загадках, прислівях Барвінок Волошка Верба Гвоздика Калина Конвалія Латаття Лілія Незабудка Соняшник

Барвінок Ще за тих часів, коли в Карпатах люди поклонялись язичницьким богам, теплої купальської ночі молодь бавилася біля яскравої ватри. А потім дівчата, співаючи, опускали в швидкі води Черемоша барвисті вінки. Нехай пливуть до милого, хай причарують його серце навіки, хай звяжуть серця вірним коханням на все життя. Однієї такої ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша, ловлячи голоси ставних легінів, котрі гуляли на березі ріки. Ось вінки і сплетені. Лунко сміючись, веселою ватагою побігли юні чарівниці до Черемоша, аби кинути вінки на воду. Пливіть, мовляв, віночки, до щасливого берега кохання! Лише Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала. Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати, кликати своїх подруг. Та дарма, лиш таємниче відлуння відгукувалося на її голос. А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось незнаних птахів, на галявині, що світилася феєричним сяйвом, завели свій танок лісові дівчата-мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяючи розкрити якусь незвідану таємницю. Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно-зелені гладенькі листочки, а з-поміж них виглянули ніжно-блакитні пятипелюсткові квіти. І почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем: Памятай, Ладо, що пять пелюсток цієї квітки то пять засад щасливого подружнього життя. Запамятай їх і збережи в серці своєму на все життя: перша пелюстка то краса, друга ніжність, третя незабутність, четверта злагода, пята вірність. Будь щаслива!.. Замовк голос, приліг вітерець між трав лісових, стало тихо-тихо.... Довге і щасливе життя прожила з того часу Лада зі своїм судженим, а молодь відтоді плете вінки з барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання….

Яка квіточка може бика поколоти? Не дивуйтесь, але це наша улюблена квіточка - волошка. Її латинську назву (центауреа) вжив ще в четвертому столітті до нашої ери давньогрецький лікар і натураліст Гіппократ. Дехто вважає, що ця назва походить від грецького "кентаурос" ("кентайн" - колоти, "таурос" - бик). Виходить, та, що коле биків. Справді, у деяких видів волошки листочки, що обгортають суцвіття, жорсткі та колючі, і їх обминає худоба на пасовиськах. Такі види є і на Кам'янеччині. Але поширенішою є думка, що родова назва волошок походить теж від грецького слова, але іншого - "кентавр" або "сентавр". І дано її в честь мудрого вченого-лікаря кентавра Хірона, який вирізнявся здібностями лікувати рани травами, зокрема і волошками. Цю квіточку однаково люблять і ненавидять. Волошковий цвіт оспівують з давніх давен, з ним порівнюють очі коханих ("Ой ви, очі волошкові..."), сплітають вінки, прикрашають оселі. Шанування рослини відчутне і в народних назвах: блакитнянка, васильчик, чичинчик, волошек, лоскутниця. Та в деяких місцевостях волошку ще називають "квіткою полів" або "житньою волошкою". Бо ж вона здебільшого "прикрашає" житні та пшеничні поля. Народ навіть підмітив: "Де волошки, там хліба трошки". І стає квіточка тоді "ворогом хліборобів". Але одна стародавня легенда розповідає таке: "Якось волошки пожалілися покровительці жнив і землеробства, що не звертають на них уваги хлібороби, а все заклопотані, аби ряснішими та вагомішими були хлібні колоски. На що покровителька відповіла: "Любі мої, Ви розміщені, щоб бути образом чистої радості й надії. Красуйтесь серед жита і не схиляйте голівки, коли схиляє воно свої повні колоски. А одного разу в свято урожаю і вас підуть шукати жниварі, щоб прикрасити вінками свої голови".

Верба Де ростуть верби, там чисті джерела води. На городі під вербою стоїть колодязь із водою. Де срібліє вербиця - там здорова водиця. Верба і дівчина приймуться де-небудь. Верба, як трава лугова: ти її покоси, а вона знову виросте. Де не повернешся, золоті верби ростуть. Гнучка, як лоза. Зігнувся, як верба над водою. Така правда, як на вербі груші. Високий, як лоза, а дурний, як коза. Верболіз б'є до сліз. Вербові дрова, а козячий кожух - то й випре дух.

Гвоздика Яскраво червоний колір гвоздики, що так приємно милує зір, таїть у собі водночас немовби щось зловісне, ніби нагадує кров; і справді у багатьох випадках історія цієї квітки, виявляється, повязана з цілим рядом кривавих історичних подій, починаючи вже із самого грецького міфу, котрий оповідає про її походження. Розповідають, що якось богиня Діана, повертаючись роздратованою з невдалого полювання, зустрілася з вродливим пастушком, котрий весело грав на сопілці. Вкрай розгнівана богиня картає пастуха за те, що той розігнав своєю музикою всю її дичину, й погрожує вбити його. Пастушок виправдовується, клянеться, що ні в чому не винен, і благає пощади. Але богиня, не тямлячи себе від люті, кидається на нього й вириває йому очі. І тільки тепер опамятавшись, розуміє увесь жах того скоєного. ЇЇ починає мучити каяття, образ лагідних, благаючих прощення очей пастушка переслідує Діану повсюди, не дає ні хвилини спокою; та щось виправити вона вже не має змоги. Тоді, щоб увічнити ті очі, які так жалібно дивилися на неї вона кидає їх на стежку, і тієї ж хвилини з них виростають дві червоні гвоздики, котрі нагадують ( є гвоздики, у яких посередині – дещо схожа на зіницю цяточка) скоєний злочин, а кольором – невинно пролиту кров. В Італії зображення гвоздики ввійшло в державний герб, а дівчaта вважали гвоздику посередницею любові: хлопці, які йшли на битву, вони приколювали квітку до мундира для охорони від небезпек.

Конвалія Один з давньогрецьких міфів твердить, що конвалії виникли з краплин поту богині мистецтва Діани, коли богиня під час полювання забралась у глухі хащі лісу, то на неї напали фавни ( боги полів і лісів, покровителі стад ). Вони були безтямно закохані в Діану і хотіли полонити її. Діана кинулася втікати. Вона бігла так швидко, що з неї рясними краплинами стікав срібний піт, який перетворився на чарівні запашні квіточки конвалій. В українському фольклорі є чудова поетична розповідь про квітки конвалій і їх виникнення. В ній говориться, що ці квіточки, подібні до перлин, є не що інше, як застиглий сріблястий щасливий сміх лісової русалки – Мавки, яка вперше відчула радість великого, щирого, взаємного кохання. В одному із старовинних російських переказів говориться, що конвалії виросли із сліз водяної царівни Волхлви, яка палко покохала відважного Садко. Довідавшись про його "зраду", про гаряче кохання Садко до Любави, вийшла Волхова на берег, щоб в останній раз послухати чудової пісні свого коханого. Але дарма вона його шукала на березі; довго блукала Волхова по луках, болотах і лісах, прислухаючись до звуків ночі. І ось серед струнких берез вона помітила два силуети в місячному сяйві. Він! А поруч з ним Любава. Стримала горда красуня душевний крик, відвернулася і прибита горем пішла, щоб навіки заховатися в своєму холодному царстві. І лише місяць бачив, як сльози градом котилися з її чарівних синіх очей і перламутрами падали в шовкову траву, перетворюючись в білі конвалії - красу кохання і біль чистого, ніжного, гарячого дівочого серця. Інша легенда розповідає, як красень Ландиш безтямно покохав красуню Весну.

Калина Стоїть дідусь над водою з червоною бородою, хто йде - не мине і за бороду скубне. Похолодніло, риба не ловиться, калина у цвіт вбирається. Любуйтеся калиною, коли цвіте, а дитиною - коли росте. Заливається, як соловейко на калині. Дівчина, як у лузі калина. Вибери собі дівку, як калинову гілку.

Латаття Латаття біле слов'яни називали "одолень-травою". Її породила сира земля з живою водою, тому що однакова в неї сила на водяницю - нечисту силу у воді, і на поляницю - нечисту силу в полі. Сподівалися, що обереже одолень-трава від різних бід і тому, збираючись в далеку дорогу, брали її з собою і носили на шиї як амулет. Старовинний травник сповіщає, що корінь цієї рослини допомагає при зубній хворобі, а також використовують його у випадках, "коли треба чиєсь серце присушити". А ще називали латаття "русалчиним цвітом": в їх уяві білі квітки символізували холодну красу прекрасних звабливих русалок, а гнучке, плямисте, змієподібне кореневище - русалчин хвіст. Колись один з червневих тижнів у нас називали русалчиним. Існувало повір'я, що саме в ці дні русалки із білосніжних лілей стають "простоволосими дівами" і водять танки біля річок. А дівчата й хлопці не ходили тоді купатися поодинці, щоб русалки не залоскотали. Наймарновірніші носили при собі стебла полину і любистку - це повинно було відлякувати русалок. Особливо небезпечним вважався так званий мавський великдень -четвер русального тижня. У цей день дівчата і жінки навіть не працювали, щоб не розгнівати русалок. А вже про те, щоб у річці бовтатися, не могло бути й мови. Коли ж котрась змушена була ступити у воду, то мала обов'язково спершу кинути туди трохи полину.

Лілія Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну. В одному селі ( а скільки таких сіл на широкій Україні ) росли і розквітали красиві вродою і станом чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії. Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопились в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку зявились білі пупянки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згорище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світла. А ввечері, з запахом сонця,– ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями просипаються з сонцем і засипають з його заходом. По древньогрецькій легенді, фіванська цариця Апклина тайно родила від Зевса хлопчика Геракла, але, боячись кари жінки Зевса, Гери, сховала новонародженого в кущах. Однак Гера ненароком виявила хлопчика і вирішила нагодувати його грудю. Але маленький Геракл почувши в Гері ворога і грубо відштовхнув богиню. Молоко бризнуло на небо, від чого утворився Лелечий шлях, а ті декілька крапель, що впали на землю, проросли і перетворились на лілію. Сибірська легенда розказує про те, що лілія саранка виросла зі серця козачого отамана Єрмака, який загинув при завоюванні Сибірі в 1585 р. із тих пір квітка надає мужність і стійкість воїнам.