Павло Архипович Загребельний

Жити треба стосовно всіх інших людей чесно і правдиво в словах і вчинках

Народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині року закінчив десятирічку

Вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого полон, і до лютого 1945р. фашистські концтабори смерті. У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині.

У 1946р. він вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Закінчивши університет у 1951 p., розпочав діяльність журналіста в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві У pp. Загребельний працював головним редактором «Літературної газети» П. Загребельний у pp. очолював Спілку письменників України. Був депутатом Верховної Ради СРСР 10-го і 11-го скликань, Верховної Ради УРСР 9-го скликання.

Свою кар`єру в літературі почав у 1957році «Думою про невмирущого». Вона стал заявкою на письменницьку зрілість. В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957)

Левине серце Переходимо до любові (1971) Намилена трава (1974) Євпраксія (1975) - історичний роман про Євпраксію Всеволодівну Роксолана(1980) Південний комфорт («Вітчизна», 1984) Вигнання з раю (1985) (продовження «Левиного серця») Юлія, або запрошення до самовбивства (1994) Брухт (2003) Стовпотворіння (2004) Твори: Європа 45 (1959) Спека (1960) Європа.Захід (1961) День для прийдешнього (1964) Шепіт (1966) Добрий диявол (1967) Диво (1968) трилогія «З погляду вічності» (1970) Розгін (Державна премія СРСР, 1980) романна будова з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»

П. Загребельний власноруч переробляв свої прозові твори на п'єси: «День для прийдешнього» переробив на «Хто за? Хто проти?», а «З погляду вічності» на «І земля скакала мені навстріч», які були поставлені українськими театрами. За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. Довженка були зняті художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено мін немає»(1966), «Лаври»(1974), «Ярослав Мудрий»(1982).

Оцінки його творів були далеко не однозначні: від схвальних до знищувальних, але саме це і засвідчувало, що з'явилися твори небуденні, автор здобув славу одного з найерудованіших письменників свого часу. Основний жанр П. Загребельного це роман, хоча в його доробку є і новели, і оповідання, і повісті. Проте серед жанрово-стильового розмаїття романістики письменника особливе місце, безперечно, займає історична белетристика.

На сьогоднішній день (значною мірою завдяки сучасній екранізації) найбільш відомим і популярним твором П.Загребельного є роман «Роксолана», в якому письменник вдається до художнього осмислення реальних історичних подій, розповідаючи про п'ятнадцятилітню Анастасію Лісовську. В авторському післяслові П. Загребельний так коментував причину, з якої він звернувся саме до образу Роксолани: «Досі постать Роксолани була безплотною, часто ставала об'єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань, тут (тобто в «Роксолані») вона, як принаймні здається авторові, віднаходить ті необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. Власне, роман це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді вознестися над оточенням, може, й над цілим світом».

Роман «Диво» був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те,'що реально було розділене майже тисячоліттям. Це стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської дивовижної пам'ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком.

… - незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», яке однаково належить як XI століттю, так і XX. Великою мірою собор є символічним образом. Софія як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість та нескореність. Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев'яних язичницьких святинях, що їх у той час палили й нищили по всій Русі.

«Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його»

Проблеми роману: влада та мистецтво; влада і людина ; талант і держава; тлінне й нетлінне; проблема творчого начала в людині ; свободолюбства ; людської гідності; добра і зла; проблема вибору.

Коментуючи свій роман «Диво», П. Загребельний у літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря» зазначав: «Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його».

«справжня історія це історія творення, а не руйнування»