Жилось легковажно, Жилось безбережно, Та вибух дiстав нас - Пожежа!

Чудовими краєвидами, щедро врожайними садами, прекрасними лiсами славилась чорнобильська земля. Та тiльки - до жахливої позначки, до радiацiйної межi, проораної квiтневої ночi 1986-го. Звiдтодi ця земля стала називатись зоною - скалiченою, непридатною для життя мiсцевiстю. I якщо вiд атомної катастрофи здригнулись серця всiх землян, то слово "зона" не перестає болiти у цих серцях вже пятнадцять рокiв i ще надовго лишиться в памятi людства.

Аварiя на Чорнобильськiй АЕС стала новою вiхою вiдлiку в iсторiї атомної енергетики, показала, наскiльки небезпечна позбавлена контролю сила атома i як неймовiрно важко вгамувати її.

Найперший удар стихії прийняла на себе воєнізована пожежна частина атомної станції. Пожежники добре розуміли, на що йшли, опинившись у самому пеклі смертельної радіації. Та за їхніми плечима були їхні ж діти, рідні, іи-мляки, весь отчий край. Ціною неймовірних зусиль, а часом і ціною життя, пупинили чорнобильські пожежники вогневу стихію, що вирувала над аварійним енергоблоком. Вічна їм слава і память!

Уже з перших годин, днів численні наші співвітчизники не вагаючись, стали до боротьби з грізним і невидимим ворогом: щоденно несли небезпечні вахти біля розпеченого реактора, очищали від радіації поля, сади й житло, щиро приймали у себе переселенців… Так починався літопис всенародного подвигу.

Цей термін воєнного часу, що жив тільки у памяті людей, які пізнали лихоліття часів Вітчизняної війни, увірвався в наше сьогодення. Його викликав чорнобильський ураган, вирвавши людей з обжитих ними місць, відірвавши від коренів, що єднали з рідною землею. Чим можна зміряти їх горе? Чорнобильське лихо… Радіація… Радіонукліди… Скільки тривоги внесли ці слова в наше життя! Зявились нові тривоги, і головна з них – майбутнє нашої планети. Біда причаїлася скрізь: і в ґрунті, й у воді, у повітрі, в їжі. Я бачив, якими народжуються птахи, тварини у цій страшній «зоні»… Побачив один раз, а не аможу забути, мабуть, ніколи…

Уже давно віддзвеніли чорнобильські дзвони, а ми все ще памятаємо тих, хто пішов у вогонь, – вони увійшли у стогін і душу, болем зчорнену до дна: Рахунок буде 904. Усіх поіменно у незабуття. буде суд, який поверне віру, Та не поверне молоді життя. Хто квітень наш отак підступно зрадив, Що стільки горя, аж рида весна? І хто тепер такій біді зарадить?! Щоб жив Дніпро і щоб жила Десна.

Це лише один приклад змарнованого життя. А скільки їх було? Небаченого масштабу трагедія звалилася на плечі нашого народу. Хто ж винен у ній? Конкретно ніби ніхто нічого спеціально не робив. Це не провокація, це халатність. Прояви безвідповідальності і легковажності накопичувалися й накопичувалися – і в один прекрасний квітневий день – раптом вибух…

Усе цвіло – смерть прийшла невидимо. Ніхто не вірив, бо подібного ще не було. Люди проявили героїзм, ліквідували залишки аварії, але такого масштабу наслідків ніхто не чекав. Перші герої загинули всі, а скільки ще хворих, скільки народилося дітей-калік. Спасибі, держава допомогла, весь світ допомагав тим, хто зазнав радіаційного впливу. І зараз «чорнобильці» мають різні пільги, їздять до санаторіїв, лікуються. Але де гарантія, що не повториться ця трагедія? Люди, будьте пильні й обережні, безвідповідальність породжує трагедію.

Чорнобильський вітер по душах мете, Чорнобильський пил на роки опадає, Годинник життя безупинно іде. … Лиш память, лиш память усе пам'ятає Біда підходить, а не чутно кроків. Самої суті вивітрена суть. Гіркі слова замучених пророків – Невже й тепер вони нас не спасуть? О, що в ту мить відкрилося поету? Душа кричала і пручалась: ні! Сьогодні – нас, а завтра – всю планету Розбудять злії люди у вогні. Зачинять знов усі залізні брами І пустять димом память вівтарів. Крізь грізний грім всесвітніх барабанів Уже не чути зойку матерів.