Зміст уроку 1. Джерела про Голодомор 1932 – 1933 років. 2. Причини Голодомору 3. Масштаби голоду 1932 – 1933р 4. Закон про 5 колосків 5. Наслідки Голодомору

Молитва Катерини Мотрич за убієнних голодом у рр Хто се? Чий голос щоночі просить: "Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця". Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала все до зернини. Богородице! Матір наша небесна! Покрово, Покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні? Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди, і погибель від землі й народу сущого відверни. Нині, прісно й на віки вічні відведи. Амінь!"

Коли дослідники говорять про голодомор рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року.... Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищий у 5-6 разів. У Донбасі - у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

За даними істориків у 1932 – 1933 роках в Україні жертвами голоду, що був наслідком адміністративних заходів радянської влади, стали від 7 до 10 мільйонів чоловік. Це означає, що в ті трагічні роки Україна недорахувалася від 10 до 25 відсотків свого населення, втрачаючи його по 25 тисяч на день, по тисячі на годину, по 17 людей щохвилини... Учені дійшли до висновку, що тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 року, а в жінок 10,9 року. Наслідки 1930 х років, на думку експертів, країна відчуває донині. Як стверджують фахівці, якби Україна не пережила Голодомору, її населення сьогодні було б удвічі більше – близько 100 млн.чоловік.

ПАМ`ЯТЬ На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати у глибоких спецсховищах викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду диктаторові чи скороспеченому ідейному божкові. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш. Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується, що б там не було. З правдою нічого не вдієш. А правда така... Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор рр. Ця спланована проти українського селянства акція повинна була зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. «Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», писав американський професор Роберт Конквест.

ДЖЕРЕЛА ПРО ГОЛОДОМОР Існує два види свідчень про голод рр. Перший вид інформації - від найстаріших людей, які самі пережили голодомор і памятають усі його жахи. Другий вид інформації – це перекази батьків, родичів, сусідів молодому поколінню, яке народилося після голоду. Саме свідчення очевидців дозволяють отримати унікальні дані, які не знайшли відображення в офіційних документах. Вони роблять історію обємною, дозволяють показати голодомор на рівні мікроісторії, історії окремих людей, родин, сіл...

ПРИЧИНИ Головною причиною голодомору рр.була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Й. Сталін визнавав, що загальний врожай зерна в 1932р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в тому числі й зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Трагедію українського села Й. Сталін та його оточення сприй­мали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратни­ків вождя народів МендельХатаевич, обраний наприкінці 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заяв­ляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну ».

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 2 5 тис. осіб, щогодини 1 тис., щохвилини Залишившись без хліба, селяни їли мишей, пацюків та горобців, кісткове борошно і кору дерев. Мали місце численні ви­падки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в У країні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіска­ції збіжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вими­рали цілі села. За вказівкою Молотова, московського емісара, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не під пускала до них селян. 7 серпня 1932р. Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК) і Рада народних комісарів (РНК) СРСР ухвалили постанову « Про охорону соціалістичної власності», за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася « вища міра соці­алістичного захисту» розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфі­кувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жме­ню зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон «законом про п'ять колосків».

Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших містах померлих від голоду кожного ранку збирали і ви­возили до братських могил. Аби позбавити селян можливості дістати щось для прохарчуван­ня, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з У країни.

Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло голодомору. «Була весна 1933 року, згадує один із очевидців, білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. У той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!» Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. «Хто не мав іншого рятунку, згадує тернополянка Раїса Дзюбіна (Ошкало), яка під час голодомору проживала у селі Соснова Переяслав-Хмельницького району теперішньої Київської об­ласті, виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе». Лише у Вінниці, згідно з офіційними дани­ми, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той же час в інших дев'яти населених пунктах знай­дено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!

Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці і групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, здійснювали дрібні кра­діжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція за­тримала 307, а в липні 1340 голодних безпритульних дітей. Таке ж становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і ма­лих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933р. на тій же станції Козятин знайдено 15 по­мерлих дітей. «Як установлено лікарем, зазначено в акті, їх смерть наступила від голоду».

Допомогу голодуючим намагалися надати українці Галичини. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти. Від голоду в Україні в більшості своїй вмирали селяни- українці, які любили свою землю, хотіли бути господарями на своїй благодатній у всі часи землі. Зла во­ля державних партійних діячів вирішила, що настав час остаточно зламати опір українських селян, які чинили опір диктату влади. Ця боротьба між селянами і владою бу­ла боротьбою на смерть. Беззахисні селяни програли цю боротьбу й заплатили за неї мільйонами жит­тів. Сталін довів українським селянам, хто в домі господар.

Свідчення очевидців СВІДЧЕННЯ Кулика Петра Івановича. Колективізація була страшним ді­лом. Якщо людина не йшла до кол­госпу, її виганяли з хати, або в хаті розвалювали комин, виривали две­рі та вікна, збирали геть усе чисто. Особливо непокірних забирали й відправляли до Сибіру. Розкуркулювали свої ж односельці, але родичів не ображали, і їм жилось добре. Як усе відібрали, почався голод. Харчувалися травою, щавлем, берестком, тим, що вдалося прихова­ти на зиму. А коли настала весна, то стало зовсім страшно. В мене від голоду помер батько, сам не знаю, як я залишився живим. СВІДЧИТЬ Бездєтко Галина Сергіївна. Відношу себе до людей, котрі чудом пережили голодомор ро­ків і мають не книжну уяву про цю жахливу трагедію українського на­ роду Я народилась у сім'ї селянина. Спочатку помер батько, потім мати. Нас залишилося троє. Старша сес­тра покинула менших брата й мене. Я харчувалася травою, корін­ням, відходами, але цього вона не могла дати маленькому братику, який невдовзі помер, і десятилітня дівчина загорнула його в хустину й за домом. Не було ні сліз, ні жа­лю, а якась байдужість. Тинялася по селах, спала просто неба. Як вижила не розумію, але з тих пір не можу наїстись, завжди переживаю, а якщо завтра не буде хліба? З одинадцяти років працювала на шахті, виконуючи чоловічу роботу.

Свідчення очевидців СВІДЧИТЬ Шамай Наталія Єфимівна. У нас у сім'ї було п'ятеро дітей. Їсти було нічого, збирали в полі під снігом мерзлу картоплю, буряк, всі­лякі відходи, а влітку траву, листя, ягоди. Двоє братів померли. Але й цього було мало. Я ще пережила голодомор років і в мене померли мої двоє дітей. Я бачила, як мертвих людей без труни кидали просто так у ями. Я і сама не знаю, як вижила. Мене завжди холодним потом обдає, коли про ці страшні роки згадую. СВІДЧИТЬ Деміденко Олександр Якович. Наша сім'я жила на той час у селі Кам'янка на Кіровоградщині. Вона складалася з дев'яти чоловік, серед яких було п'ятеро дітей. Мої батьки вели одноосібне господарство. У нас було дві корови, двоє коней, кури, свині. Все це в нас забрали й оголосили нас куркулями. Мама й тато скорилися і вступили до колгоспу. В 1932 році почали збирати великі податки із селян, вже тоді люди гинули. Мої батьки зуміли втекти з дітьми на Донбас і стали працювати на шахтах. Це нашу сім'ю і врятувало, а дідусь з бабусею залишилися в селі, так вони від голоду й померли. Поховані вони у братській могилі як і всі інші. В нашому селі мало хто вижив.

Свідчення очевидців СВІДЧИТЬ Бондаренко Тетяна Пили­півна. Я дуже добре пам'ятаю ці ро­ки, бо мені було 12 років, коли по­чався голод. Мої батьки працювали в колгоспі, а брат служив в армії. Мене, ще дитину, теж заставляли працювати за 200 г хліба на день. Працювали з четвертої години ранку до десятої вечора. Дорослі й діти ходили попухлі, падали прямо на вулицях, у полі. Нікому було навіть збирати мертвих. Страшно це згадати, я не можу про це говорити спокійно. СВІДЧИТЬ Марченко Галина Іванів­на. Коли почався голодомор, мені було 12 років, я все дуже добре пам'ятаю. Спеціальна комісія, оз­ броєна залізними гострими штика­ми, перевіряла всі закутки, навіть стріхи, чи не сховано що- небудь там із запасів продовольства. Не зважали на розпач жінок, плач ді­тей, навіть горшки з кашею забира­ли з печі. У нашій сім'ї було троє хлопців і я дівчинка. Діти без кінця хотіли їсти, особливо хлопці, які бу­ли менше мене. Основною їжею бу­ли сушена трава й жолуді. Мати це перетирала на порошок і пекла хліб. Але горе прийшло і в наш дім. Пер­шим помер батько, а через рік і троє хлопців. Тільки нам з мамою по­щастило залишитись у живих.

Свідчення очевидців СВІДЧИТЬ Бараненко Григорій Анто­нович. Коли почався голод, мені бу­ло 8 років і я все дуже добре пам'ятаю. Такого жаху я ніколи більше не бачив, цього не можна забувати. Я згадую, як ми малі, а нас було п'ятеро дітей, завжди хо­тіли їсти. Ми зовсім не могли думати про щось інше, як тільки про їжу. Я думав, що напевно ніколи не настане той час, коли я досита з'їм хліба. Я пам'ятаю продовольчі загони, які проходили селом і робили обшуки. Вони були і в нас. Спеціальними гаками протикали всі закутки. На сльози і благання не звертали ніякої уваги. Мати підтримувала наше життя молола жолуді і з цього пекла хліб. Потім рвали кору дерев і варили юшку, особливо з вишень і слив. Я бачив, як сусіди з'їли свого малолітнього сина й мене зазивали до себе. Це в людей затьмарився розум: не відали, що роблять. Ось як наш український народ зживали зі світу. Партія тоді заохочувала систему доносів на сусіда. Страшно про це говорити й думати. Але забути не можна.

Свідчення очевидців СВІДЧИТЬ Клименко Віра Іллівна. У моїй родині було восьмеро дітей. До голодомору ми жили непогано. У нас була добра хата, город, худоба, птиця. А у 1932 році стали збирати податки, один за другим. Дійшло до того, що почали шпиняти крюками по всіх закутках. А якщо взяти до уваги те, що наша мати втратила одну руку, тоді можна зрозуміти, у якій скруті була наша сім'я. Мама готувала оладки з кори берести, мерзлої картоплі, яку ми збирали на полі, та юшку. Але й у нашій сім'ї голод забрав батька та двох сестер. Не дай Бо­же кому це бачити. Нас не вважали за людей. СВІДЧИТЬ Лук'янова Марія Степа­нівна. Мені було 13 років, коли почався голод. Моя родина складалася з п'яти чоловік. Ми переживали важкі часи, і про це дуже тяжко говорити. У селі люди втрачали розум, вони не розуміли, за що їх так карають, адже вони тяжко працювали. Я пам'ятаю попухлих людей, їхні голодні очі, холодний піт у моїх рідних на обличчі. У нас померли дідусь і брат. Варили їжу з усього, що було під ногами: трава, кора дерев, жолуді. Нехай вас Бог береже від такого зла. Мені й досі часто ті часи ночами сняться. СВІДЧИТЬ Підгайна Ольга Марти-нівна. Мені 90 років, але я маю доб­ру пам'ять. Я не можу спокійно про ті часи говорити. Всюди голодні люди, померлі лежали на дорогах, і не було кому їх ховати. У нас були випадки, коли люди їли людей. На­ші сусіди вбили і зварили своїх п'ятьох дітей. А в кінці села чоловік вбив свою дружину і з'їв. Ми їли різну траву, коріння, були худі, як ходячі шкелети. У нас теж померло двоє дітей. Про це страшно говори­ти. І було це за часів радянської влади, за яку боролись. Ми, україн­ці, були цій владі не потрібні.

Свідчення очевидців СВІДЧИТЬ Фурсова Поліна Никифорівна. У нас було восьмеро дітей. Чотири сестри та чотири брата та батько й мати. Ой, що ми пережили, навіть у фільмі жаху такого не поба­ чиш. Ми ловили їжаків, ящірок, різали собак, варили юшку з кори, з трави, але брати померли, ми не змогли всіх врятувати. Я коли бачу, що лежить на смітнику шматок хліба плачу. Цей шматок міг тоді б урятувати комусь життя. Ми не вірили, що колись досхочу наї­мося хліба. І люди дуже боялись партактивістів, мовчки вмирали, хоронити було нікому, а були такі села, де вже нікого не зосталось

Це остання хлібина, остання.. Очі горем налиті вщерть Батько й діти не їли зрання Це остання хлібина, остання... Після неї голодна смерть. Плаче й крає, немов соломинку, Пильно дивиться дітвора, Тату, їжте ось цю шкуринку, Майте жалю до нас краплинку Умирати вже нам пора... Взяв шкуринку дідусь і плаче І стареча рука тремтить... Сиве око, сліпе, незряче, Але серце його козаче Б'ється рівно і хоче жить... Стали кожному крихти в горлі, Спазми в горлі, немає сліз, А над хатою клекіт орлів, А на вигоні трупи чорні, Там, де саваном сніг білів...

ПАМ`ЯТАЙ ПРО ГОЛОДОМОР!