Біографія і Творчість

М. Старицький увійшов в українську літературу як поет, прозаїк, драматург, перекладач, актор, режисер і організатор реалістичного професіонального театру. Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840р. у с. Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаська область) в родині дрібного поміщика. Дитинство серед мальовничої природи, вплив діда 3. О. Лисенка, колишнього полковника, який брав участь у Вітчизняній війні 1812р. і був для свого часу людиною дуже освіченою, знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем, дали перші імпульси до формування його світогляду. У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852) і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері В. Р. Лисенко, батько М. В. Лисенка. Разом з М. Лисенком майбутнім видатним композитором Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; Наталку Полтавку, Москаля-чарівника, Сватання на Гончарівці, що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого. На час навчання в Харківському ( ) і Київському (з 1860) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери Гаркуша за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети Андріяшіада. Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864р. було показано Наталку Полтавку. З 1871р. Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія Різдвяна ніч лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка). Після повернення у 1881р. з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки (З давнього зшитку. Пісні та думи), п'єси Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка, Не судилось, переклад трагедії Шекспіра Гамлет, принц Данський.

Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка Чорноморський побит на Кубані та І. Нечуя-Левицького На Кожум'яках він перетворив на динамічні комедії Чорноморці (1872) і За двома зайцями (1883) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького По-модньому, 1887). Інсценізація творів М. Гоголя (Тарас Бульба, 1880; Сорочинський ярмарок, 1883), О. Шабельської (Ніч під Івана Купала, 1887), І. Крашевського (Циганка Аза, 1888), Е. Ожешко (Зимовий вечір, 1888), обробка п'єси Панаса Мирного Перемудрив (комедія Крути, та не перекручуй, 1886), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма Юрко Довбиш (1888), створена за романом К. Е. Францоза Боротьба за право. Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці (1887), трагедію Маруся Богуславка (1897). Серед переробок були й лібретто опер Тарас Бульба, Утоплена та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери по 1885р. М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях. Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В рр. трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі. Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах Тарас Бульба (1881), Богдан Хмельницький (1887) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та Оборона Буші (1899). У п'єсах Старицького на сучасну тематику Зимовий вечір, Розбите серце (1891), У темряві (1892), Талан (1893), Крест жизни (1901), різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого. Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси Остання ніч (1899) і Крест жизни.

Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії. Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.

Виклик Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай... Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай! Сядем укупі ми тут під калиною - І над панами я пан... Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею Стелеться полем туман; Гай чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить? Он на стрункій та високій осичині Листя пестливо тремтить; Небо незміряне всипано зорями - Що то за Божа краса! Перлами-зорями теж під тополями Грає перлиста роса. Ти не лякайся-но, що свої ніженьки Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу. Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько: Тепло - ні вітру, ні хмар... Я пригорну тебе до свого серденька, Й займеться зразу, мов жар; Ти не лякайсь, аби тут та підслухали Тиху розмову твою: Нічка поклала всіх, соном окутала - Ані шелесне в гаю! Сплять вороги твої, знуджені працею, Нас не сполоха їх сміх... Чи ж нам, окривдженим долею клятою, Й хвиля кохання - за гріх? 1870 ДО МОЛОДІ На вас, завзятці-юнаки, Борці за щастя України, Кладу найкращії думки, Мої сподіванки єдині. В вас молода ще грає кров, У вас в думках немає бруду, Палає в серці ще любов До обездоленого люду… Не занехайте ж ви її, Не розгубіть по світі всує, Нехай вона ваш дух гартує У чесній, славній боротьбі! Бо стоголовий людський кат Лютує-дужчає щоднини… Не можна тратить і хвилини, Поки ще стогне темний брат. Поки живий, мерщій несіть Сліпому світиво просвіти, І в серце, смертію повите, Живу надію закропіть! Вшануйте рідну його річ, Назвіть без хитрості своєю, І розженіте над землею Ви непрозору, глупу ніч… Хай кате жене, а ви любіть Свою окрадену родину! За неї сили до загину І навіть душу положіть

КРАЙ КОМІНКА В моїй хатині тепло, сухо, Палають весело дрова; Надворі стогне завірюха, Мов звір голодний завива. І наддає пергу гризоті Та каламуття голові... Ох, як тепер отій голоті Сидіть в нетопленім хліві? Стирчить в заметах-горах хатка, Подертий дах геть набік зліг, Замісто скла паперу латка, Проз стіни скрізь пробився сніг, Над піччю капає із стелі, І глина ляпає на піл; У хаті лава тільки й стіл, Нема й заводу тут постелі, Чи подушок посагових, Лиш двоє ряден старових Та оберемочок соломи... Дрібнята матері-сіроми На ній, посинівши, лежать... А мати їх, сердешна мати, Немов з хреста сьогодні знята, Не буде цілу нічку спать, Бо треба хліба заробити; Сидить бліда, немов мара, Іще, здається, й не стара, А тільки, видко, лихом бита, Сидить і шиє в самоті Та й на сиріток поглядає... Каганчик ледве, ледве сяє; Над ним снує туман густий, В кутках горбатих аж чорніє, Немов діди які стоять... Дитинка стала щось стогнать Та кашлять... в неньки серце мліє. Звелася, нишком підійшла, Зняла останнюю свитину, Укрила хворую дитину І знов робити почала... Тільки на віях замигтіла Сльоза гірка та накипіла... Так от кому страшна зима, А нам байдуже завірюха: В моїй хатині тепло, сухо Й палають весело дрова! 1879 ДО УКРАЇНИ Моя Україно! Як я тебе любив! Твої луги, твої степи розлогi, Днiпра ревучого славетнiї пороги I хвилi золотi твоїх шовкових нив. Як я любив в садочках вишняку Твої бiлесенькi, немов хустини, хати, Поважну рiч старих дiдiв чубатих I регiт дiтвори в жартливому танку. Як я любив в нiч теплу, весняну Чуть пугача з дiброви тихий стогiн, Гукання парубкiв, дiвчат веселий гомiн I пiсню з-за лугiв розкiшну, голосну. Як я любив уосени в стiжках Хлiб коло хат, а ранками сiдими Селян за працею хапливою мiж ними I стукiт говiркий цiпiв геть по токах. Як я любив зимової доби При каганцi невпиннеє сюрчання Тих веретен i пiсню чи ридання Тихесеньке жiночої журби. Як я люблю безрадiсно тебе, Народе мiй, убожеством прибитий, Знеможений i темнiстю сповитий, Що вже забув i поважать себе, Потративши свої колишнi сили... Як я люблю твої сумнi могили, Україно! Як я люблю тебе! I ось тепер та мучена любов Мене жене в далекую чужину… 1881

ПОЕТУ Як нiч насувається туча I млою небо окрива, Гуркоче грiм, а буря злюча Дуби з корiннями вирива, Здiймає, гонить хвилi гори На почорнiлiм, лютiм морi; Реве, i стогне, i рида, I човна бiдного гойда Понад безоднею хисткою… Пловець, погинеш в боротьбi! Куди й боротися тобi З тiєю силою слiпою? - Не одного борця вона Уже поринула до дна! Пiд завiрюху i негоду Серед буяння в свiтi зла Чи не пiти в свою господу, Чи не зложити й нам весла? Замовкнути серденько од миру Й наладнувати свою лiру Для власних мук, для власних слiз, Для тайних з-за кутка погрiз, - Бо там на шарварку людському, Де брат на брата точить нiж, Де повселюдно йде рабiж, Там не чутно буде нiкому, Серед гармидеру й турбот, - Моїх пiсень, моїх скорбот. Нi, тричi нi! Хай краще струни Порве мiй стогiн навiсний! Коли кругом в дочаснi труни Борцiв лягає гурт тiсний, Коли юнацька сила в'яне, А там смiється щось погане, - Не про кохання, не про рай, Поспiвче, голосно спiвай! Але розваж словами брата, Що й не виходить iз залiз; Скропи росою твоїх слiз Кривавi рани, що вiд ката, Й душi замученiй, слабiй Одвагу пiснею навiй. Не бiйся вражої наруги; З святим вогнем лини туди, Де панування скрути, туги Та вiковiчної бiди… Спiвай, ридай i будь готовий Замiсть лаврового терновий Вiнець узяти на чоло; Нехай роздавить тебе зло, - Але що смерть?.. Хвилинна страта, А далi - слава голосна… Той умирати, певно, зна, Хто зна любити своего брата, - I за таку тiльки любов, Спiвець, ти жити будеш знов! (1882)

БОРВIЙ Чорне хмарище встає повагом, Заступає свiт, стеле темряву; Розпанахалось, завихрилося, Мов страховище з пекла зрушене, Сгорта навкруг землю крилами, Оперезане скрiзь гадюками Сизо-бiлими, волохатими, Що сплiтаються, розплiтаються I звисають вниз грiзним кетягом… Душно, млосяно, i задуха та Мов гнiтить усе важким каменем: Анi способу вiльно дихати, В головi гуде, думи скованi, В серцi млявому - рабськi острахи… Притаїлось все пополохане Перед з'явиськом тучi грiзної: Вiтерець ущух - анi подиху, Змовк веселий гай - анi шелесту, Знишкли пташечки-щебетушечки, Поховалися й кiнцi, шуляки, Ластiвки лише не злякалися - У повiтрi, знай, смiло плавають, Нижуть стрiлами проти хмарища… Люди теж з страхом незмiркованим Тучi ждуть тiї лиховiсної. Багатирщики зачиняються По своїх дворах, по хороминах, Затуляючи вiкна коцями, Щоб не чути їм грому-грюкоту; Позасвiчують ще й лампадочки, Щоб не бачити спалу блискавки - Так жахаються смертi наглої! Жаль їм злинути з свiту ласого, Вiд утiх-розкош в мертву темряву, Що на той-бо свiт, на суд праведний… А сiромi пак на тi заходи Нема вiльної i хвилиноньки: Лиш про те вона побивається, Щоб не знiс потоп їй хатиноньки, Не забрав добра її вбогого, Iз худобою, а то й з дiтками, Чи недужими - батьком, ненькою… Що їй думати про грiхи свої? Гвалт безжалiсний, скрута, горенько Та темнота - ось вiдповiдники! Що лякатись їй смертi наглої? Не дало життя втiх i радощiв, А дало дише муку, нуждоньку, То хоч смерть ота угамує їх, В ямi темнiй дасть їм вiдлежатись… А вже хмарище, туча грiзная Геть насунулась, низом стелеться, Досягаючи лiсу крилами, Нiччю криючи небо збурене… Ось розшарпалась свiтлом-пломенем, Заслiпила всiм очi зляканi Обiзвалася грiзним гомоном, I занишкла знов, притаїлася… Та зненацька враз як не сказиться: Заревла, мов звiр, диким вигуком, Покотилася вихром-бурею, Геть ламаючи, що не трапиться; Заяскрилася блискавицями, Iз страшних гармат разом вдарила, Аж земля кругом iздригнулася, В хлющi пiнявiй потопаючи… Не журiться ж, гей, бiдарi мої, - Горобина нiч - вам не мачуха! Смiло глянемо в вiчi борвiю Та змiркуємо усе розумом: Може, зiрвемо ще й порадоньку Вiд бунтовника навiженого?.. Пiсля борвiю гляне сонечко I огрiє всiх рiвним променем, Вороги життя згинуть пропадом, А повiтря скрiзь оздоровшає: Пiсля борвiю легше дихати, - Iз залiз думки вириваються, Серце в груди б'є якось смiливо, I скриляється знов надiянка, Що й окривдженим правда станеться!. 1902