П ` ЄСА 97

Якби Миколі Кулішу в юні або молоді роки сказали, що йому призначено стати одним із знакових імен української драматургії ( разом з Лесею Українкою та Володимиром Винниченком ), він, мабуть, дотепно пожартував би з цього передбачення. І не тільки тому, що любив і шанував жарт. М. Куліш тривалий час не вбачав у собі якоїсь особливої талановитості й занадто критично оцінював власний художній потенціал. Вже бувши відомим митцем, він мав глибокі сумніви щодо свого драматургічного таланту.

«97» перша п ' єса Миколи Куліша. Вийшла у багатьох редакціях, перша 1924 року, остаточна Входить до так званої « трилогії про село ». На початку п ' єси було зазначено « Доби голоду року на Херсонщині ». Перший варіант драми так і мав називатися « Голод ». Проте ситуація з голодом була настільки складна, що Кулішеві не вільно було говорити про неї так відверто. Отож, у другій редакції п ' єси поет був змушений перенести дію у 1923 рік.

Із десяти п ' єс Миколи Куліша три написано ним на сільську тематику. Це «97», « Комуна в степах » і « Прощай, село ». Вони складають своєрідну трилогію про українське село років. «97» є найсильнішою п ' єсою трилогії, і не випадково найгучніший успіх супроводжував саме цей твір письменника.

У п ' єсі, котра початково називалася « Голод » і дістала невдовзі сенсаційний успіх, не було, за словами Куліша, ні « визначної, монументальної дії », ні « блискучих бойових лозунгів ». На відміну від популярних тоді апофеозів, в яких, за словами Остапа Вишні, « обов ' язково в пролозі « Інтернаціонал » і епілозі аж два « Інтернаціонали », а посередині на цілих п ' ять дій отаке - е - е - нний пшик « пролетарської ідеології », це була перша п ' єса про реальне радянське життя доби голоду року на Херсонщині.

Замість ще не всім остогидлих апофеозів, тріумфів і містерій з життя вождів світового пролетаріату, Куліш створив трагедію народу, над долею якого свинцевою хмарою, неначе фатум, висіла нова влада й штучно створений нею голод, а перед ним стояли вороги ті, кого охрестили куркулями й оголосили поза законом. Протистояння особи і держави, людини і влади, вміло трансформувалося : замість повстати на владу, незаможник зробив те, що було легше пішов на куркуля ; і брат зробив те, що підказала йому влада пішов на брата ; і син доніс на батька ; і батько напоїв кров ' ю своєї дитини інших дітей.

Дія п ' єси «97» відбувається у звичайному українському селі, що, напевно, мало чим відрізнялося як від рідної Кулішевої Чаплинки, так і від тих численних степових сіл, до яких драматурга приводили професійний обов ' язок і письменницький інтерес. Зі сторінок твору перед нами постають вражаючі картини післявоєнної розрухи, голоду і жорстокої класової боротьби. Змальоване Кулішем село, як і вся Україна тих часів, розколоте на два ворожих табори, кожний з яких до кінця боронить свою селянську правду, вистраждану багатьма поколіннями хліборобів. В одному таборі знаходиться сільська біднота на чолі з головою сільради Сергієм Смиком і головою комнезаму Мусієм Кописткою, у другому багатії та ті, хто їх підтримує.

Мусій із найбідніших соціальних верств села. Він добре знає, що таке злидні, принизлива праця на хазяїна, безрадісне наймитське життя. Пригадуючи з друзями роки до « совіцької власті », він розповідає : «... було ще й гірше : не то що хліба, кізяка, щоб витопити, не було. А надворі б ' є, мете …». Спогади Параски доповнюють намальовану її чоловіком картину бідняцьких поневірянь : «… колись Мусій мій з панського загону й не вилазив, а я в кізяці й діти плодила..». Гіркі слова Мусія і Параски не можуть не викликати співчуття. Щоправда, уважного читача дещо здивує та дивовижна для селянина легкість, з якою подружжя продає власну хату, і не менш дивовижна легкість, з якою про це розповідає сам Копистка 3 тексту п ' єси не можна зрозуміти, що ж завадило йому стати заможним хазяїном тяжкі обставини особистого життя, відсутність землі і капіталістична експлуатація чи, може, інші, значно прозаїчніші причини, які мимоволі спадають на думку кожному, хто хоч трохи знає українське село й українську ментальність.

Революцію Копистка зустрів з великою радістю. Нова влада на перший план висувала таких, як він, бідняків, котрих у селі ще зовсім недавно відверто зневажали. Колишній наймит Мусій Копистка, ставши керівником місцевого значення, відчуває, що йому катастрофічно не вистачає знань, і дуже хоче вчитися. Власне кажучи, п ' єса й починається сценою, коли підліток Вася Стоножка навчає голову комнезаму грамоти. І навіть потім, значно пізніше, коли вже, здається, треба було не вчитися, а рятувати своє життя, Копистка бере з Васі слово « довчити » з ним букваря. Таке жадібне прагнення до знань було притаманне багатьом українським селянам, яких внаслідок цілеспрямованої багатовікової політики російського уряду було позбавлено рідної мови в рідній школі. Але як не важко було Мусієві і його односельчанам за часів царату, що таке справжнє, небувале горе вони дізналися лише в роки радянської влади. Вона принесла не лише торжество повернутої людської гідності (« Колись _. на землю забороняли сісти, а тепер... на плисові крісла садовлять, раду радять, як воно, що й до чого...»), а й голод, божевілля, людоїдство, масову смерть, яка враз порівняла усіх і бідних, і заможних.

Драматург сміливо малює у п ' єсі жахливі картини народних страждань, не можна спокійно читати розповідь про страхітливий, нелюдський вчинок збожеволілої від горя Орини і глухонімого Ларивона. Копистці так само важко, як і всім іншим. Але він старається триматися мужньо і спокійно. Щиро вірячи в те, що нова влада захищає селян, не дасть їм загинути від голоду » він намагається свою віру, свою впевненість у перемозі передати й односельчанам. « Не журись, браття !.. Тільки держись купи, головне тут контахту держись... Повагом, повагом та й вийдеш на рівний шлях _» заспокоює їх Мусій. Він глибоко переконаний, що не радянська влада винна в голоді і стражданнях людей, а глитаї, які заховали хліб, і церква та релігія, які є « опіумом для народу ». Сьогодні, знаючи всю правду про революцію, більшовицьке керівництво і його злочинну політику, ми розуміємо, хто ж був справжнім винуватцем голодоморів 20- х і 30- х років.

Останнім часом мільйонними тиражами видрукувані газетні і журнальні статті, книги, наукові дослідження, що розповіли всьому світові про нечувані муки приречених на голодну смерть селян, муки, перед якими тьмяніють картини Дантового « Пекла ». Серця багатьох людей здригнулися від жаху, коли вони, прочитали один із розсекречених листів В. І. Леніна : « Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо ( і тому повинні ) провести вилучення церковних цінностей із шаленою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь - якого опору.» Нам що б то не стало необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим способом, чим ми можемо забезпечити собі фонд у декілька сотень мільйонів золотих карбованців... Без цього фонду ніяка державна робота взагалі, ніяке господарське будівництво... зовсім немислимі ».

28 травня 1991 р. в газеті « Комсомольська правда » була надрукована стаття « Від Мора і до мору » журналіста І. Вірабова. У ній наводилися такі красномовні факти : « В. Водовозов згадував : « У кінці 1891 року розмови про боротьбу з голодом привели до створення в Самарі особливого комітету для допомоги голодуючим... На зборах і сходках молоді Ленін вів систематичну і рішучу пропаганду проти комітету.»», « Друг Леніна А. Бєляков : Володимир Ілліч « мав мужність відкрито заявити, що наслідки голоду народження промислового пролетаріату, цього могильника буржуазного ладу, явище прогресивне, бо сприяє зростанню індустрії і рухає нас до кінцевої мети, до соціалізму, через капіталізм... Але саме тільки наслідки голоду створюють прогресивне явище, а не сам голод ».

Не викликає симпатії ні в автора, ні в читачів один із героїв п ' єси «97» секретар сільради Панько, що залицяється до дочки куркуля Гирі Лизі, яка нишком підгодовує його, випитуючи останні комнезамівські новини. Дивно, але саме в уста цього вельми непривабливого персонажа вклав Куліш слова, що виражали думку багатьох селян того голодного часу і були простою і єдино вірною розгадкою причини голодомору в Україні, що завжди славилася найкращими в світі чорноземами : « Дурні ми були, що хліб дали вивезти !... Ходили, шукали, трусили, а що нам за це ?.. І обще революція не йтересна стала, от !...».

Копистці і його комнезамівцям у п ' єсі в першу чергу протистоять багатії. Найбільш яскраво й виразно змальований куркуль Гиря. Ставлення до Гирі у сьогоднішнього читача і глядача таке ж, як і в часи Куліша. Важко відчувати до цієї людини щось інше, крім огиди й презирства. Адже йому чужі такі високі поняття, як совість, милосердя, співчуття. У той час, коли односельчани пухнуть від голоду, він пишно наряджає свою дочку, обіцяє купити їй французькі духи і грамофон. Це чоловік безжальний і хитрий, якого не можуть зворушити ніякі сльози і благання. Люди, подібні багатіям Гирі й Годованому, зустрічаються у всіх народів за всіх суспільних формацій. Давно кимось придумане слово « глитай » (« глитати » жадібно, хапливо ковтати ) якнайкраще відбиває справжню суть цих моральних потвор, зажерливих, ненаситних егоїстів, що в безумній гонитві за наживою втрачають кращі людські якості.

П ' єса «97» принесла письменникові і щастя першого творчого успіху, і гіркоту розчарувань. Постійно працюючи над твором, драматург переробив його « на 60 процентів » ( із листа до П. Зенкевича ). Але не це було головним і найтрагічнішим. Боячись звинувачень в « ідеологічній невитриманості », хтось із режисерів самостійно переробив фінал п ' єси. Ось що писав про це Куліш 20 грудня 1924 р. в листі до І. Дніпровського : « Я виношував в собі «97», аж поки вони стали теплі, живі, засміялись, заплакали. І тоді я їх переклав на папір. Фінал може бути тільки один загибель комнезаможу на селі під добу голоду. І коли хтось там тепер переробив фінал, то як би він його не переробив внутрішня будова п ' єси буде порушена ». Але до слів автора ніхто не дослуховувався.

У п ' єсі Куліша, всупереч « щасливому життю » і вже узвичаєному театральному оптимізму, у фіналі всі гинули. Перший постановник п ' єси Гнат Юра писав про власну виставу : « П ' єса закінчувалася загибеллю всіх позитивних героїв, куркулі заарештовують незаможників. У сільраді лишався тільки голова комнезаму Серьога Смик. Він з нетерпінням очікував на повернення Васі Стоножки, якого послав у місто по допомогу. Нерви Смика не витримували, йому здавалося, що смерть вже простягає до нього руки. Вася не повертався... І раптом після великої зловісної паузи лунали постріли це куркулі розстрілювали незаможників. Чуючи це, Серьога Смик божеволів і падав мертвим. Тиша, темінь. Завіса ».

Але такий вигляд вистава мала лише кілька днів. Театральні рецензенти вважали, що « фінал обов ' язково треба змінити, не утворюючи з нього голої агітки, а лише художньо цілком виправдано підкресливши, що віра й сподівання незаможників не пішли марно, що влада знала про все й вживала заходів, інакше лишається неприємний, навіть важкий намул безвихідності й безнадійності ». Заперечення рецензентів і реперткому подіяли негайно і 13 вересня було повідомлено, що у виставі « з міркувань ідеологічного характеру четвертий акт перероблено ». Виставу, згадував Юра, « показали громадськості, й вона викликала одностайний протест. Що було робити ? Написали грунтовного листа Кулішеві, він знову заперечив проти будь - яких змін. Тоді режисер переробив увесь фінал на свою відповідальність (...) Фінал п ' єси став оптимістичним ».

1925 року Кулішеві й самому пощастило глядачем опинитися на подібній мажорній виставі за власною п ' єсою : « Афіша кричала : історично - побутовий театр імені Шевченка під орудою ім ' ярек, в перший раз найкраща п ' єса молодої української драматургії Миколи Куліша, і пішло, і пішло. Хто грає, кого грає і т. п. А при кінці : концертовий відділ і танці (sic!). Увечері прийшов нищечком у театр, сів... Публіки мало. Заграли. Та як заграли, гей ! Аж курява встала. В антрактах оркестр, мотиви з « Баядерки », і хмари диму з курильні... Люба моя, кізячно - болотяна провінція. В буфеті сельтерська і лимонад, а за вікном десь у темному саду молодик жовтий повісився на вітах і холоне перед смертю. За вікном хтось хакає в кущах, біліє чиясь срака... Танців я не діждався бо вже перевалило за першу годину ».

1935 року Сталінові лише залишалося підвести риску під художньою дискусією і виголосити : « Жить стало лучше, жить стало веселее » гасло, яким визначився увесь подальший жанровий пошук радянської сцени. На цю подію радісно відгукнулися митці : «... сонце тепле з Сходу гріє, а мій нарід ся радіє, у відкрите нам віконце світить сталінськеє сонце ; світ новий відкрив нам Сталін, ми щасливі тепер стали !» Нарешті « щасливий жанр » настільки проник у свідомість митців, що коли на початку х років Гнат Юра прочитав художній раді театру ім. Франка п ' єсу «97», на обличчях акторів засвітилося стільки безпосередньої радості, що режисерові нічого іншого не залишалося, як, пожартувавши, відступитися від хронічно щасливих митців : « Ні, з такими фізіономіями, як у вас, про голод не поставиш. Хіба, може, скажемо, що це ви опухли ?»