писалась, коли в літературу прийшло більше трагічної правди про війну. У ній художньо осмислюється краса і сила кохання,подається узагальнений образ миті життя. Філософія героя говорить про те, що людське щастя відносне й короткочасне. Можливо, людина й живе на землі заради цієї прекрасної миті, хоч і платить часто дуже високу ціну.

… Сашко Діденко в пілотці набакиреній, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в ці дні живуть лише думками про те, що скоро додому, а там кожного очікує любов. З радості він гогокає на все горло. У голову лізе всяке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті. А він знав тільки гармату, за боями ніколи на дівчат озиратися.

На жнив ' яному полі … раптом щось майнуло, як живе полум ' я. … Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Блищать загорілі ноги. Жінка … весело всміхається …, ніби під ' юджує, припрошує до себе.

Дивиться очима, в яких безодня жаги й ніжності. « Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим ». Вказала на глечик напийся, мовляв. Солдат не став, почав питати, як її звати. Відповідала, що Лорі, Лариса. Золоту соломинку знічев ' я крутила в руках.

Не пручалася, дивилася так, ніби все життя чекала саме його. У чорній хвилі волосся побачив срібну нитку сивини. З якого горя, якого смутку вона ? « І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її ». Руку не хотілося випускати зі своєї, безодня очей зваблювала, а густо - вишневі губи були так довірливо близькі. Солдат припав до них. А вона ніби й чекала цього пориву, « віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги ».

Раптом вона жахнулася, скрикнула йому в засторогу." До них наближалася смерть у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці чоловіка. Це був її чоловік, наближався він з почуттям несамовитої правоти, з божевільною каламуттю в очах. Діденко згадав, що бачив недавно, як один їхній солдат лежав на винограднику затоптаний, з перерізаним горлом. І вихопив важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл.

Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті. Перший, хто його допитував, був упевнений, що причиною всьому вино, але солдат сказав, що це дійсно хміль, та не той, про який вони думають. І замовк.

Симпатії вартових, звичайно ж, були на боці ув ' язненого. Передавали йому й цигарки, і їжу, слухали безкінечні розповіді про його Ларисочку І вже спільно відтворювали легенду її життя : віддано за нелюба, напевно, безприданниця. Зав ' язав старий жмикрут світ молодій. От і збурунилась її душа, коли побачила цього білявого артилериста. « Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво відбувалося на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів ! І це був їхній Сашко Діденко ! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки ( так він свою мадярочку називав )».

Мріяв про весілля. Але закон забороняв брати шлюб з іноземками. Старий ревнивець помер у лікарні, і справа набула широкого розголосу в країні. Говорили про безчинства окупаційних військ. Йшли депутації, вимагали винуватцеві найвищої кари. А тут ще й вибори. Лариса кричала, що це її провина, але тільки заступництво священика врятувало її від самосуду.

Діденка засудили до розстрілу. На варту заступили молоді, і до ув ' язненого нікого не допускали. Приходила Лариса, але їй теж не дозволили наблизитися. Тільки в інші зміни вдалося зустрітися закоханим. Бійці без сліз і розчулення не могли дивитися на це побачення. Вирок подали на апеляцію, але надійшла відповідь усе залишається в силі. Комбату доручили вислухати останнє слово. Діденко сказав, що ні про що не жалкує.

За півгодини засудженого розстріляли в яру, і тільки пронизливий жіночий скрик сколихнув тишу над виноградниками. Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися.

Задум новели виник у далекій Бірмі, в місті Рангуні. Тамтешні молоді солдати з автоматами, що нагадують оповідачеві «стоги жовтогарячого жнив'яного блиску», стали імпульсом спогаду про давню історію. Очевидно, цей образ сонячних жнив, снопів, полукіпків, як символ життя, зберігався в підсвідомості автора ще з повоєнного літа поруч з образом смерті як кари за смерть. Але тієї смертної кари не приймала душа автора, котрий пройшов крізь пекло війни й таборів. Більше того, смерті на війні протиставлено радість життя й кохання і ті дві смерті вже після війни, коли фронтовикам мріялось про вічний мир. Свої давні тривоги й сумніви автор відбив у слові, воскресивши найбільш вражаючі епізоди тієї давньої історії й намагаючись осмислити те, що сталося...

Скупими деталями окреслено історичні умови, здавалось би, локальної події, що сталася на жнива в полі, біля угорського містечка, поруч із яким розташувались радянські окупаційні частини, «солдатська цивілізація», як не без іронії висловлюється оповідач про землянки, споруджені в колишньому графському лісі. У ситуації, що склалася, не могли не виникати проблеми взаємин солдатів і місцевого населення. Автор подає лише окремі деталі кризових моментів тих відносин: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом» ; трапляється, місцеві любителі вина й «бійців споюють».

Фатальну ж подію вбивство місцевого угорця передано до краю лаконічно: «Пролунав постріл». Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи», як характеризує його комбат. Притлумивши голос смерті, яка в умовах війни надмірно активізувалась, Сашко живе передчуттям радості. У тому святковому настрої дисонансом прозвучало лише порівняння його гогокання з виттям степового вовка. Життєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним ставленням до світу («хміль сонця», «литво полукіпків... виблискує золотом» і загостреним еротичним переживанням, готовністю кохати. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч. Перші обійми жінки закінчилися пострілом у її чоловіка.

Прикметне, що й війна, й ця смерть на жнив'яному полі відсунуті до свідомості оповідача. Сашко лише мимохідь згадує фронт, передній край, який «галасу не любить». Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання обминається слово смерть («Сталося те, що мало статись». Водночас автор не приховує, як у викривленій ідеологією свідомості солдатів деформується саме поняття цінності життя: «Бо чи таке воно й страшне, що він (Сашко) накоїв, один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині».

Суперечність у оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. З одного боку, він представляє Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць» і вбиває її чоловіка. «Преса на Заході» (в контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин». З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалось, стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись». А як же шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалахнувши, було насильно погашене? Чи урівноважує воно наявну суперечність?

Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели то знаки сум'яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам'яті, виявились сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата: «Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з'явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів подихом самого життя - тебе обдала». Придивімось до цього уривка й побачимо, як процес боротьби в душі автора позначився на зміні форми: від оповіді в третій особі однини автор переходить до улюбленої, з нотками сповідальності форми викладу в другій особі однини, що засвідчує входження чужого життя до внутрішнього світу автора, звідси йде ліризація трагічного часу, як специфічна гончарівська реакція на війну.

Зачарований дивом Жінки, Сашко живе немов у потойбіччі, у витвореному ним світі, де владарює вона, Лариса. Міф її життя колективно скомпоновано за поширеними класовими схемами. На єдиному їхньому побаченні після того фатального дня Сашко звертається до жінки з найніжнішими словами: «Зіронько моя! Циганочко! Ясочко! Оченя моє каре, щастячко моє!.. Та дійсність була іншою: рішення військового трибуналу про розстріл, підтвердження Москвою цього рішення і неминучість вироку. А він, Сашко, немовби й не реагував на ті обставини.

Образ Лариси також подано двома планами: очима Діденка бачимо імпресіоністичний портрет красуні, в якому виділено живе полум'я кофтини, безодню очей, густо вишневі губи й срібну ниточку сивини; а вартовим Лариса не видалась красунею: «мов з хреста знята», «перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої...». Не в змозі знайти єдину істину, О. Гончар ходить багатьма колами сумнівів, поки наважується на останню фразу про доконечність кари, яка вже наводилась. Так автор несміливо втілює екзистенціальну ідею про трагізм життя з акцентуванням морального аспекту принципу «смерть за смерть». Простежмо останні щаблі сходження автора до ідеї.

Перший. У передсмертному слові Діденка згадано дві цінності: Ларису і Вітчизну. Слова про Ларису «Я любив і люблю її» це останнє, що пов'язує Діденка з життям. А слова про Вітчизну, готовність «смертю... змити» її заплямовану честь то вже прощання Діденка з цим світом. Другий. Істотною є деталь: незвичайне кохання радянського солдата й угорки Лариси автор благословив словами старого священника, якому жінка сповідалась: («Любов перемагає все!»). Третій. Письменник уводить до тексту паралельний уявний фінал, щоб бодай на мить відсунути тяжку для нього розв'язку. Четвертий. О. Гончар вдається до фігури замовчування, зображуючи переступ Діденка й Лариси на шляху до ефемерного щастя: у них не було і крихти каяття, хоча поміж ними стояла смерть людини чоловіка Лариси. Можливо, саме з цієї причини почуття, яке полишає по собі новела «За мить щастя», катарсисом не назвеш.