Дитинство Ернест Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в привілейованому передмісті Чикаго містечку Оук-парк, штат Ілінойс, США. Його батько- Кларенс Едмонт, Хемінгуей був лікарем, а мати- Грейс Холл, присвятила життя вихованню дітей. Батько з раннього дитинства намагався прищепити Ернесту любов до природи, мріючи про те, що той піде по його стопах і займеться медициною і природознавством. Коли Ерні були 3 роки Кларенс Хемінгуей подарував йому першу вудку і узяв з собою на рибалку. Коли йому виповнилося 8 років, майбутній письменник вже знав напам'ять іменування всіх дерев, кольорів, птиць, риб і звірів, які мешкали на Середньому Заході. Іншим улюбленим заняттям для Ернеста стала - література. Хлопчик годинами сидів за книгами, які міг знайти в домашній бібліотеці, особливо йому подобалися роботи Дарвіна і історична література.[ Місіс Хемінгуей мріяла про інше майбутнє для свого сина Вона заставляла його співати в церковному хорі і грати на віолончелі. Багато років опісля вже будучи літньою людиною Ернест скаже:

Моя мати цілий рік не пускала мене в школу, щоб я вчився музиці. Вона думала, що у мене є здібності, а у мене не було жодного таланту. Будинок Хемінгуеів в Оук- парку Проте опір цьому було пригнічено матір'ю Хемінгуей повинен був щодня займатися музикою. В сім'ї окрім зимового будинку в Оук-парку був ще котедж «Уїндмір» на озері Валлун. Кожне літо Хемінгуей з батьками, братами і сестрами вирушав в ці тихі місця. Для хлопчика поїздки в «Уїндмір» означали повну свободу. Його ніхто не заставляв грати на віолончелі і він міг займатися своїми справами сидіти на березі з вудкою, бродити по лісу, грати з дітьми з індіанського селища. У 1911 році коли Ернесту виповнилося 12 років, дідусь Хемінгуея подарував йому однозарядну рушницю 20-го калібру. Цей дарунок укріпив дружбу діда і внука. Хлопчик обожнював слухати розповіді старого і на все життя зберіг про нього добрі спогади, часто переносячи їх в свої твори в майбутньому Полювання стало для Ернеста головною пристрастю. Кларенс навчив сина поводитися із зброєю і вистежувати звіра. Одні з перших своїх розповідей про Ніка Адамса,Хемінгуей присвятить саме полюванню і фігурі батька.. Його особа, життя і трагічний кінець Кларенс покінчить життя самогубством завжди хвилюватимуть письменника.

Шкільні роки Будучи від природи здоровим і сильним хлопцем, Хемінгуей активно займався боксом і футболом. Ернест пізніше говорив: «Бокс навчив мене ніколи не залишатися лежати, завжди бути готовим знов атакувати...швидко і жорстко, подібно бику.» В шкільні роки Хемінгуей дебютував як письменник в невеликому шкільному журналі «Скрижаль». Спочатку був надрукований «Суд Маніту» вигадування з північною екзотикою, кров'ю і індіанським фольклором. А в наступному номері нова розповідь «Вся справа в кольорі шкіри» про закулісну і брудну комерційну сторону боксу. Влітку 1916 року, після шкільних занять Ернест, прагнучи завоювати незалежність від батьків, вирушає з приятелем в самостійну мандрівку.Там він переживає масу вражень, які пізніше увійдуть в багато творів письменника. Після цього літа з'явиться розповідь «Сепі Жінган» про мисливця з племені оджібуеев, що розповідає про кровну помсту. Всі ці перші літературні досліди давалися Ернесту без особливих зусиль і він вирішив щонеділі писати репортажі для шкільної газети «Трапеція». до Північного Мічігану. В основному це репортажі про спортивні змагання, концерти. Особливо популярними були єхидні нотатки про «світське життя» Оук-парку. В цей час Хемінгуей вже твердо для себе вирішив, що буде письменником.

Після випуску з школи він вирішив не вступати до університету, як цього вимагали батьки, а переїхав в Канзас-Сіті, де влаштувався працювати в місцеву газету «Star». Тут він відповідав за невеликий район міста, в яке входили: Головна лікарня, вокзал і поліцейська ділянка. Молодий репортер виїжджав на всі випадки, знайомився з кублами, найманими вбивцями і шахраями бував на пожежах і у в'язницях. Ернест спостерігав, запам'ятовував, прагнув зрозуміти мотиви людських вчинків, уловлював манеру розмов, жести і запахи. Все це відкладалося у нього в пам'яті, щоб потім стати сюжетами, деталями і діалогами його майбутніх розповідей. Тут сформувався його літературний стиль і звичка бути завжди в центрі подій. Редактори газети навчили його точності і ясності мови і прагнули присікти будь-яку багатослівність і стилістичні недбалості.

Хемінгуей в військовій формі 1918р. Хемінгуей хотів служити в армії, проте із-за поганого зору йому довго відмовляли. Але він все-таки зумів попасти на фронт Першої світової війни в Італії, записавшись шофером-добровольцем Червоного Хреста. У перший же день його перебування в Мілані, Ернеста і інших новобранців прямо з поїзда кинули на розчищення території підірваного заводу боєприпасів. Через декілька років він опише свої враження від першого зіткнення з війною в своїй книзі «Смерть пополудні». Наступного дня молодого Хемінгуея відправили як водія санітарної машини на фронт в загін, що дислокувався в містечку Шио. Проте, майже весь час тут проходив у розвагах: відвідинах салунов, ігри в карти і бейсбол. Ернест не зміг довго витерпіти такого життя і добився переводу на річку Пьява, де став займатися обслуговуванням армійських лавок. А незабаром він знайшов спосіб виявитися і на передовій, викликавшись доставлять продукти солдатам прямо в окопи. 8 липня 1918 року Хемінгуей, рятуючи італійського снайпера, що раниться, попав під вогонь австрійських кулеметів і мінометів, але залишився живий. У госпіталі з нього вийняли 26 осколків, при цьому на тілі Ернеста було більше 200 ран. Незабаром його перевезли до Мілану, де простріляну колінну чашу лікарі замінили залізним протезом.

21 січня 1919 року, Ернест повернувся в США героєм про нього писали всі центральні газети як про першого американця, пораненого на італійському фронті. А король Італії нагородив його срібною медаллю «За доблесть» і «Військовим хрестом». Сам же письменник пізніше скаже: « Я був великим дурнем, коли відправився на ту війну. Я думав, що ми спортивна команда, а австрійці інша команда, що бере участь в змаганні.» Майже цілий рік Хемінгуей провів в колі родини, заліковувавши отримані рани і думаючи про своє майбутнє. 20 лютого 1920 року він переїжджає в Торонто, щоб знову повернутися до журналістики. Його нові працедавці, газета «Toronto Star» дозволила молодому репортерові писати на будь-які теми, проте оплачувалися лише опубліковані матеріали. Перші роботи Ернеста «Кочівна виставка картин» і «Спробуйте поголитися безкоштовно» висміювали снобізм любителів мистецтва і забобони американців. Пізніше з'явилися серйозніші матеріали про війну; про ветеранів, які нікому не потрібні у себе вдома; про гангстерів і дурних чиновників. У ці ж роки у письменника розгорівся конфлікт з матір'ю, яка не бажала бачити в Ернесті дорослої людини. Результатом декількох сварок і сутичок стало те, що Хемінгуей забрав всі свої речі з Оук-парку і переїхав в Чикаго. У цьому місті він продовжив співпрацювати з «Toronto Star», паралельно займаючись редакторською роботою в журналі «Cooperative Commonwealth».

3 вересня 1921 року Ернест одружується на молодій піаністці Хедлі Річардсон і разом з нею вирушає до Парижа, в місто про яке він вже давно мріє.

Париж Хемінгуей з сином Бембі 1926р. У Парижі молода пара Хемінгуеєв оселилася в невеликій квартирці на вулиці Кардінала Лемуана біля площі Контрескарп. У книзі «Свято, яке завжди з тобою» Ернест напише: Тут не було гарячої води і каналізації. Зате з вікна відкривався гарний вигляд. На підлозі лежав хороший пружинний матрац, що служив нам зручним ліжком. На стіні висіли картини, які нам подобалися. Квартира здавалася світлою і затишною."Хемінгуею належало багато працювати, щоб мати кошти для існування і дозволяти собі подорожі по світу в літні місяці. І він починає щонеділі відправляти в «Toronto Star» свої розповіді. Редакція чекала від письменника зарисовок європейського життя, деталей побуту і вдач. Це давало Ернесту можливість самому вибирати теми для нарисів і відпрацьовувати на них свій стиль. Першими роботами Хемінгуея стали нариси, що висміюють американських туристів, «золоту молодь» і марнотратників життя, які хлинули до післявоєнної Європи за дешевими розвагами («Ось він такий Париж», «Американська богема в Парижі» і т. п.).

У 1922 році Ернест знайомиться з Сільвією Біч, хазяйкою книжкової лави «Шекспір і компанія». Між ними зав''язуються теплі дружні взаємини. Хемінгуєй часто проводить час в закладі Сільвії, бере напрокат книги, знайомиться з паризькою богемою, письменниками і художниками, які також є завсідниками лави. Одним з найцікавіших і значніших для молодого Ернеста стало знайомство з Гертрудою Стайн. Вона стала для Хемінгуея старшим і більш дослідним товаришем, з нею він радився про те, що писав, часто розмовляв про літературу. Гертруда зневажливо відносилася до роботи в газеті і постійно переконувала, що головне призначення Ернеста бути письменником. З великим інтересом Хемінгуей придивлявся до Джеймса Джойса, частого гостя лавки Сільвії Біч. А коли роман Джойса «Улісс» був заборонений цензурою в США і Англії, він через своїх друзів в Чикаго зміг налагодити нелегальне перевезення і розповсюдження книг.

Літературне визнання Перший справжній письменницький успіх прийшов до Хемінгуея в 1926 році після виходу в світ «І сходить сонце (Фієста)» песимістичного, але в той же час блискучого романа про «втрачене покоління» молодих людей, що жили у Франції і Іспанії 1920-х років. Хемінгуей за роботою 1930-ті рр. У 1927 році у Ернеста Хемінгуея вийшла збірка розповідей «Чоловік без жінок», а в 1933 році «Переможець нічого не отримує». Вони остаточно затвердили Хемінгуея в очах читачів як унікального автора коротких розповідей. Серед них особливо відомі «Вбивці», «Недовге щастя Френсиса Макомбера» і «Сніги Кіліманджаро». Та все ж більшості Хемінгуей пам'ятний романом «Прощай, зброя» (1929) історією нещасної любові американського добровольця і англійської медсестри, що розвивалася на фоні Першої Світової війни. Книга мала в Америці неабиякий успіх.

Флорида Флорида. Тут він ловить крупну рибу, подорожує на своїй яхті до Багамських островів, Куби, і пише нові розповіді. На думку біографів письменника, саме в цей час до нього прийшла слава великого письменника. Все, відмічене його авторством досить швидко публікувалося і розходилося багаточисельними накладами. Восени 1930 року Ернест попав в серйозну автокатастрофу, результатом якої стали переломи, травма голови і майже піврічний період відновлення від травм. Письменник на якийсь час відмовляється від олівців, якими зазвичай працює і починає друкувати на машинці. У 1932 році він взявся за роман «Смерть пополудні», де з великою точністю описав кориду, представивши її як ритуал і випробування мужності. Книга знову стала бестселером, підтвердивши статус Хемінгуея як американського письменника «номер один». У 1933 році Хемінгуей взявся за збірку розповідей «Переможець не отримує нічого», доходи від якого він планував витратити на виконання своєї давньої мрії тривале сафарі в Східній Африці. Книга знов принесла дохід і вже в кінці того року письменник відправився в подорож.

Африка Хемінгуей прибув в район озера Танганьіка, де найняв обслугу і провідників з числа представників місцевих племен, розбив табір і почав виїжджати на полювання. У січні 1934 року Ернест, повернувшись з чергового сафарі захворів амебною дизентерією. З кожним днем стан письменника погіршувався, він марив, а організм був сильно зневоднений. З Дар-ес-Салама за письменником був присланий спеціальний літак, який відвіз його в столицю території. Тут в англійському госпіталі він провів тиждень, пройшовши курс активної терапії,після якої швидко пішов на поправку. Проте, цей сезон полювання закінчився для Хемінгуея вдало: він тричі підстрілив лева, двадцять сім антилоп, крупного буйвола і інших африканських тварин. Враження письменника від Танганьіки зафіксовані в книзі «Зелені горби Африки» (1935). Твір, по суті, був щоденником Ернеста як мисливця і мандрівника. Громадянська війна в Іспанії Хемінгуей важко переживав Громадянську війну в Іспанії в середині 1930-х років. Він навіть організував збір пожертвувань на користь республіканців, що боролися з генералом Франком. Враження від війни знайшли віддзеркалення в іншому відомому романі «Після кого дзвонить дзвін», Цей роман багато критиків розглядають як кращу роботу письменника. У нім поєднуються яскравість картин краху республіки, осмислення уроків історії, що привела до такого фіналу, і непохитна віра в те, що особа вистоїть навіть в трагічні часи. Під час бомбардувань і артобстрілу, була написана єдина п'єса «П'ята колона», (1937) про роботу контррозвідки

У 1941 році Хемінгуей відправився до балтімора, де на місцевій судноверфі купив великий морський катер, давши йому назву «Пілар». Перегнавши судно на Кубу, захопився морською рибалкою. Проте, 7 грудня Японія напала на США, оточив базу Перл-Харбор. У відповідь американці вступили у війну і Атлантичний океан перетворився на зону ведення активних бойових дій. Річ у тому, що військова тема була однією з найулюбленіших в творчості Хемінгуея. З початком Другої Світової війни він відновив свою журналістську діяльність, переїхавши до Лондона як кореспондент. А перед цим в роках Ернест організовує контррозвідку проти фашистських шпигунів на Кубі і полював на своєму катері «Пілар» за німецькими підводними човнами в Карибському морі. У 1944 році Хемінгуей бере участь в бойових польотах бомбардувальників над Німеччиною і окупованою Францією. А під час висадки союзників в Нормандії добивається дозволу брати участь в бойових діях. Ернест стає на чолі загону французьких партизан чисельністю близько 200 чоловік і бере участь в боях за Париж, Бельгію, Ельзас, бере участь в прориві «лінії Зігфріда», часто виявляється на передовій попереду основних військ.

Куба У 1949 році письменник переїхав на Кубу, де відновив літературну діяльність, як наприклад, повість «Старий і море» Книга говорить про героїчне і приречене протистояння силам, про людину, яка самотня в світі, де йому залишається розраховувати лише на власну завзятість, стикаючись з одвічною несправедливістю долі. Алегоричне оповідання про старого рибака, що б'ється з акулами, які розтерзали спійману їм величезну рибу, відмічене межами, найбільш характерними для Хемінгуея як художника: неприязнь до інтелектуальної вишуканості, прихильність ситуаціям, в яких наочно виявляються етичні цінності, скупий психологічний малюнок. [ У 1953 році Ернест Хемінгуей отримав Пулітцеровськую премію за «Старий і море». Цей твір вплинув також на присудження Хемінгуею Нобелівської премії по літературі 1954 року. У тому ж році Хемінгуей починає роботу над автобіографічною книгою про Париж 20-х років «Свято, яке завжди з тобою», яка вийде лише після смерті письменника. Він продовжував подорожувати і в 1953 році в Африці попав в серйозну авіакатастрофу

У 1960 році Хемінгуей покинув острів і повернувся в США, Кетчум (штат айдахо). Хемінгуей страждав від ряду серйозних фізичних захворювань, у тому числі від гіпертонії і діабету, проте для «лікування» був поміщений в психіатричну клініку Майо, де психіатр ігнорував ці очевидні чинники і займався лише «психічними розладами», якими Хемінгуея «нагородили» його колеги. Як лікування застосовувалася електросудорожна терапія. Після 20 сеансів ЕСТ Хемінгуей втратив пам'ять і здатність формулювати думки письмово: коли було потрібно, він не зміг написати навіть декількох слів офіційного вітання. Ось що сказав сам Хемінгуей: «Ці лікарі, що робили мені електрошок, письменників не розуміють. Хай би всі психіатри повчилися писати художні твори, щоб зрозуміти, що означає бути письменником. яким був сенс в тому, щоб руйнувати мій мозок і стирати мою пам'ять, яка є моїм капіталом і викидати мене на узбіччя життя? « 2 липня 1961 року в своєму будинку в Кетчуме, через декілька днів після виписки з психіатричної клініки Майо, Хемінгуей застрелився з улюбленої рушниці, не залишивши передсмертної записки.