У мистецтві ХХ ст. безперервно відбуваються взаємодія і взаємозбагачення різних літературних течій і напрямів, навіть боротьба за утвердження. Так, Бертольд Брехт звинувачував модерністів у пропаганді «відчаю і безсоромного пристосовництва», а Ежен Йонеско стверджував: «Я дедалі більше схиляюся до висновку, що реалізм є брехливим та ірреальним, що справжнім є те, що ввижається».

У 50–60-х рр. виявився творчий потенціал «театру абсурду», «нового роману», західнонімецької «лірики-модерн», інших модерністських течій. Так, «абсурдисти» в драматичних творах тяжіли до універсальності висновків, зображували життя у формах алегоричних, умовних. Мистецтво для них було певним символом життя, а художнє зображення не мало конкретно визначених просторово- часових меж. Проте саме таке зображення виявило в сьогоденному вічне обєкт творчості.

Жанри інтелектуальної прози роман-парабола, роман-міф, роман-есе, роман-діалог, а також роман-біографія, роман-репортаж, роман-щоденник, роман- розслідування та ін., «література факту» (non-fiction), яка вплинула на белетристику. Набули поширення наукова фантастика та жанр антиутопії. В останній третині ХХ ст. модернізм переріс у постмодернізм.

Постмодернізм напрям у У світовій літературі 1960–70-х рр. зявилися нові явища і тенденції: активізувалися провідні літературі та мистецтві другої половини ХХ ст. Для прихильників постмодернізму характерні розчарування в ідеалах та сумніви в загальноприйнятих цінностях, критичне ставлення до раціональних засад буття, розуміння неоднозначності та суперечливості світобудови. Провідними ознаками постмодерністського стилю є тотальне висміювання, гра з «чужим» текстом, суміш різноманітних стилів, використання елементів масової літератури тощо.

Після Другої світової війни виникло непересічне мистецьке явище італійський неореалізм. Його представники сповідували простоту мови, лаконічність, доступність оповіді. Твори неореалістів тяжіли до документального опису реальних подій, предметом їхнього художнього дослідження стала людина соціальних низів, яка протистояла бездуховності навколишнього світу. Неореалісти вболівали за «маленьку» людину, співчували їй.

У літературі представниками неореалізму були А. Моравіа, В. Пратоліні, К. Леві, Е. де Філіпо та ін. Їхнім творам притаманні документалізм, відчутне ліричне «Я» письменника, який є свідком або учасником описуваного, прийоми кінематографічності.

60–70-ті рр. ХХ ст. це час розквіту і так званого «магічного реалізму», що сміливо поєднував реалістичні й символічні узагальнення, життєву, навіть побутову достовірність і міф, національну своєрідність та універсальність, раціональне, дидактичне й ірраціональне, містичне. «Магічний реалізм» дав світові блискучих майстрів слова, найвидатнішим серед яких є Ґабріель Ґарсія Маркес. Цей колумбійський письменник приголомшив художній світ ХХ ст. своїми романами, і найвідоміший серед них «Сто років самотності». Звернувшись до народно- міфологічної фантастики, він створив фантастичний усесвіт, який міцно переплітається з історичними реаліями латиноамериканського континенту.