Невідома історія планети Фаетон

Тисячі років зоряне небо приваблює людей своєю загадковістю.

Наші давні предки були впевнені, що все на Землі здійснюється за волею Богів. З часом люди навчились читати зоряне небо. Але Всесвіт має безліч таємниць. Одною з них є таємниче зникнення планети Фаетон.

Відкриття планети

Німецький фізик і математик І. Тіціус у 1766 році знайшов числову закономірність у відстанях планет від Сонця.

Формула Тіціуса 0, 3, 6, 12, 24, 48, 96 4, 7, 10, 16, 28, 52, 100 Якщо написати ряд чисел 0, 3, 6, 12, 24, 48, 96 і додати до кожного з цих чисел ( складових, починаючи від другого, геометричну прогресію з знаменником 2 ) по 4, то отримаємо новий ряд чисел 4, 7, 10, 16, 28, 52, 100, який досить близько висловлює послідовно відстані усіх планет від Сонця. " Зверніть увагу на відстані між сусідніми планетами, і ви побачите, що майже всі вони зростають пропорційно радіусів самих орбіт. Прийміть відстань від Сонця до Сатурна за 100 одиниць, тоді Меркурій виявиться віддаленим від Сонця на 4 таких одиниці; Венера - на 4 +3 = 7 тих же одиниць, Земля - на 4 +6 = 10 ; Марс - на = 16. Але дивіться, між Марсом і Юпітером відбувається відхилення від цієї, такої точної прогресії. Після Марса має йти відстань = 28 одиниць, на якому зараз ми не бачимо ні великої планети, ні супутника... – твердив учений.

Тіціус твердо вірив, що там щось має бути, але припустив, що "... це відстань, без сумніву, належить поки що не відкритим супутникам Марса... Після цієї невідомої нам відстані виходить орбіта Юпітера на відстані = 52 одиниці, а далі відстань самого Сатурна = 100 таких одиниць. Яке дивне співвідношення ! "

Згідно з формулою Тіціуса, між орбітами Марса і Юпітера повинна була існувати якась планета. Англійський астроном В. Гершель в 1781 році відкрив планету Уран, причому відстань планети від Сонця майже не відрізнялося від тієї, яку передбачала формула Тіціуса. Ця обставина підвищила довіру вчених XVIII століття до правила Тіціуса, і в 1796 році на конгресі у Готі було вирішено почати пошук відсутньої планети.

Проте сталося так, що нікому з тих астрономів, яким доручили спостереження, не пощастило. Планету виявив в першу новорічну ніч 1801 Дж. Піацци, директор обсерваторії в Палермо ( Сицилія ). Треба сказати, що у Піацци була зовсім інша задача, він хотів скласти точну карту зоряного неба в області сузір'я Тельця. Звіряючись із зоряним каталогом Волластoна (як з'ясувалося пізніше, в каталозі була допущена помилка), астроном ніяк не міг виявити одну з зірок. Несподівано він помітив зіркоподібний об'єкт, який повільно переміщався по небу. Коли вирахували орбіту космічного тіла, виявилося, що воно рухається разюче точно на тій відстані від Сонця, яке передбачене формулою Тіціуса. Астрономи тріумфували : знайдена відсутня планета. Її назвали Церерою, на честь богині - покровительки Сицилії.

Незабаром послідувала ланцюг нових відкриттів: 1802 була відкрита ще одна планета - Паллада третя мала планета - Юнона Веста.

Всі ці планети рухалися приблизно на такій же відстані від Сонця, що і Церера - 2,8 астрономічної одиниці (близько 420 мільйонів кілометрів). Саме ця обставина дозволила німецькому астроному і лікарю Г. Ольберс в 1804 році висловити гіпотезу про те, що малі планети (їх ще називають астероїдами, " зіркоподібними " ) сталися в результаті вибуху планети, радіус орбіти якої був на відстані 2,8 астрономічні одиниці. Сучасники Г. Ольберса (В. Гершель, Лавер, П. Лаплас ) висловлювали інші припущення про походження астероїдів, однак найбільшою популярністю користувалася все ж точка зору Ольберса, яка найкращим чином пояснювала усі відомі на той час факти.

Тим часом потік відкриттів астероїдів не вщухав, і до 1890 року було відомо вже понад 300 малих планет. Астрономи прийшли до твердого переконання, що в деякій зоні між Марсом і Юпітером по орбітах навколо Сонця обертається цілий рій малих планетних тіл. Відкриття малих планет тривають і дотепер. За деякими оцінками, їх число може перевищувати Отже, " правило планетних відстаней " Тіціуса, як ми бачимо, зіграло визначну роль в історії відкриття малих планет. Саме правило Тіціуса досі не отримало свого теоретичного тлумачення і, як вважають сучасні вчені, не містить фізичного сенсу. Воістину доводиться лише дивуватися, як іноді невірні передумови або попросту випадковий збіг обставин призводять до відкриттів, значення яких важко переоцінити.

Планета Фаетон - одна з найзагадковіших таємниць Всесвіту. Орбіта Фаетона перебувала між орбітами Марса і Юпітера. Астероїди, розташовані між орбітами Марса і Юпітера, представляють собою уламки планети Фаетон, яка безслідно зникла унаслідок масштабного вибуху. Згідно шумерської легенди, при зіткненні двох планет, Фаетон був знищений, а від іншої планети відкололася частина і стала обертатися навколо сонця. Тепер це планета Земля.

Грецька міфологія говорить: «... Необачно поклявся бог Сонця Геліос своєму синові Фаетону виконати будь-яке його прохання. Юнак побажав одного - самому прокатати колісницю Сонця по небу. Оторопів батько : таке навіть Зевсу не під силу. Став відмовляти нерозумного сина : коні перекірливі, небо повне жахів - роги Тельця, лук Кентавра, Лев, Скорпіон - яких тільки потвор не зустрінеш на дорозі! Але куди там! Не впорався самовпевнений Фаетон з четвіркою крилатих коней, і обгорнув жах його. Понеслася колісниця, не розбираючи дороги. Від низько розташованого Сонця полум'я охопило Землю, гинули міста і цілі племена, горіли ліси, кипіли річки, пересихали моря. У густому диму Фаетон не міг розгледіти шляху. Заблагала перед Зевсом велика богиня Гея - Земля: "Дивися, Атлас ледь утримує тягар неба, палаци богів можуть повалитися, загине все живе, і настане первісний Хаос », розбив Зевс своєї блискавкою очманілу колісницю. Фаетон з палаючими кучерями пронісся, подібно падаючій зірці, і звалився в хвилі Ерідана. У глибокій скорботі Геліос цілий день не з'являвся на небі, і лише пожежі освітлювали Землю. Плачуть сестри - Геліади - боги звернули у тополі. Падають їх сльози - смола в студену воду Ерідана і перетворюються на прозорий бурштин... »

Гіпотеза про існування Фаетона часто використовується в науковій фантастиці. Як правило, передбачається, що на Фаетоні існували розумні істоти, які своїми діями викликали руйнування планети.

Планета зруйнувалася під дією гравітаційних полів масивніших космічних тіл. Така гіпотеза висунута в романах Георгія Мартинова «Зореплавці» і «Гість з безодні». Фаетон опинився на шляху якогось надзвичайно щільного тіла, що падало на Сонце. Орбіта Фаетона з початку ривками витягалася в бік Юпітера, і все закінчилося глобальною катастрофою. Але мешканці злощасної планети встигли відправитися на своїх зорельотах геть, а потім облаштувалися в системі Веги.

В оповіданні Олександра Левіна «Загибель Фаетона» представлена гіпотеза формування Сонячної системи. У найближчого до Сонця гіганта - Фаетона - розпалася складна і нестійка система супутників. Вони стали внутрішніми планетами. Ядро пошкодженого силами гравітації Фаетона - це планета Уран - єдина з усіх навколосонячних, яка обертається «лежачи на боці» - тобто власна вісь обертання Урану майже лежить в площині орбіти планети.

Уран у всій красі

Планету Фаетон зруйнували її мешканці. Ця версія лежить в основі романів Олександра Казанцева «Фаети» і Михайла Чернолусского «Фаетон», Миколи Руденка «Син Сонця - Фаетон», повістей Олеся Бердника «Катастрофа» і «Стріла часу», Костянтина Брендючкова «Останній ангел», оповідання Георгія Шаха «Загибель Фаетона».

Місяць є дуже дивним небесним тілом. Як планета, воно мале, як супутник - велике, а по відношенню до Землі має непропорційно великий розмір.

В останні роки з'явилося дуже багато фотографій планет, комет, астероїдів і супутників, але жодне з космічних тіл не схоже на Місяць. Справа в тому, що вся поверхня супутника Землі поцяткована кратерами. Вчені пояснюють їх утворення падінням великих метеоритів. Однак на поверхні інших тіл, які перебувають у рівних умовах з Місяцем, немає такої кількості кратерів. До того ж, за весь час астрономічних спостережень не було зафіксовано зіткнень Місяця з метеоритами. Значить, причина утворення кратерів може перебувати всередині самого Місяця.

Все це навело вчених на думку, що Місяць є ядром планети, яка знаходилася між Марсом і Юпітером і з якихось причин вибухнула.

До цих пір всі спроби виявити Фаетон закінчувалися нічим, хоча присутність в Сонячній системі стороннього гравітаційного поля помічена давно. У 80 - х роках минулого століття американські космічні апарати «Піонер » і « Вояжер » з наближенням до кордонів Сонячної системи починали все більше відхилятися від розрахункових траєкторій. Розрахунки показали, що відхилення викликані наявністю гравітаційного поля невідомої планетної маси за орбітою Плутона.

А в 1997 році американські астрономи пояснили, що виявили невелику планету на периферії Сонячної системи. Вона обертається навколо Сонця по еліптичній орбіті, наближаючись до нього на мінімальну відстань в 35 і віддаляючись на максимальне - в 130 астрономічних одиниць.

Можливо, цю планету і варто вважати Фаетоном ? І саме цю зірку 2000 років тому бачили волхви зі Сходу, а її опис зустрічається в древніх хроніках ? Відповіді на ці питання і безліч інших, пов'язаних з таємницями « планети - невидимки», ще належить дати вченим у майбутньому.

Беззаперечним залишається те, що у час, коли людина здається, знає уже все і навіть більше, Всесвіт залишається таким же безкінечним, неосяжним і повним таємниць.

Дякую за увагу!