Виконала студентка групи ДО-34 Гречук Люба

Будь-яке суспільне виробництво можливе лише при наявності засобів звязку і транспорту. За допомогою транспортних засобів люди підтримували між собою економічні, політичні, виробничі, культурні та побутові стосунки, заселяли й освоювали нові території.

Водний транспорт давніший за походженням, аніж сухопутний. Він використовувався майже всіма народами ще з часів мезоліту (близько VIII тис до н. е.). У кожній кліматичній зоні застосувалися на водоймах найрізноманітніші типи пристосування людей для перевезення вантажів, а також для рибальства.

Пліт - формували з кількох колод зєднуючи їх канатами, гужовою (запареними в гарячій воді або запеченими на вогні довгими гілками чи молодими стовбурцями дерев), мотузками з лика або поперечними деревяними брусками-планками. Розміри такого плоту залежали від призначення.

Сплав лісу по Черемошу (20 рр ХХст.)

Пліт як засіб транспорту був практичним, насамперед, на маловодних ріках. Людей, підводи і різні вантажі через широкі ріки перевозили поромами. Основу його становили два-три плоскодонні човни або вже згаданий пліт,на які ставили балки і робили поміст з дощок. Пором

На ріках України побутувало багато видів човнів. Залежно від основних народних технологічних способів виготовлення їх можна поділити на два типи: видовбані з суцільних колод човни і човни з окремим каркасом, який обшивали дошками.

Відомий в Україні з часів неоліту (близькоV тис. до н. е.). У більшості регіонів він був поширений ще в XIX ст. і мав різні народні назви: «дуб», «довбанка», «душогубка», «кодлуб». Робили такий човен з липи, осики, верби, дуба, сосни та інших деревних порід. Стовбур колоди- заготовки обтесували ззовні, а середину видовбували або випалювали.

Човен –довбанка (Полісся ХІХ ст.) Деревяний човен – плоскодонка

На річці Хорол. (картина Опанаса Сластіона 1907 р.)

Козацький дуб (рибальський човен) Дніпропетровський національний історичний музей імені Д.Яворницького Рибальський човен Музей партизанської слави м.Київ

Козацькою «чайкою» запорожці долали не тільки неприступні пороги Дніпра,а й природну стихію Чорного та Азовського морів. Основою «чайки» служив звичайний безкілевий довбаний вербовий або липовий човен. Його борти обшивали і вивершували дошками. По всій довжині бортів «чайки» міцно прикріплювали ликом із липи або дикої вишні сніпки очерету, які не давали їй затонути. На носовій частині та кормі розміщалися стернові керми, а з кожного боку 1015 весел. Такий човен перевозив одночасно 5070 запорожців, 46 гарматок, бочки з припасами їжі, питної води, пороху тощо.

Запорізька чайка XVII ст. Запорізька чайка XVII ст. (креслення Г.Боплана)

Запорізькі чайки переслідують турецьку галеру (Гравюра Опанаса Сластіона) Козацька чайка, Миколаївський музей суднобудування та флоту.

За технологією виготовлення розрізнялися два його підтипи: човен зі вставленим каркасом в уже готовий корпус з дощок і з гладкою обшивкою дощок, які набивали на підготовлений каркас. На території України важливу роль у торговельно- економічних звязках відігравали різноманітні типи мало- і великогабаритних суден: «комяги», «шкути», «берлини», «байдаки», «барки», «баркаси» тощо. Вони різнилися між собою не стільки конструкцією, як розмірами, тоннажем, зовнішніми формами та деяким спорядженням.

Баркас

Баржа XIX ст. ( довжина м)

Найбільшими за розмірами і тоннажем були «галери», які будували з кругляків і обшивали дошками. Галера XVIII ст.

Дороги. З господарсько-виробничою діяльністю населення і природними умовами певного регіону органічно повязувалися сухопутні дороги і засоби пересування. Вигідне географічне розміщення України сприяло тому, що по її території вже у давньоруський період проходили важливі транзити, торговельні тракти. Серед них найвідомішим був Соляний шлях, яким возили сіль у Київ та інші міста Київської Русі з кримського узбережжя Чорного моря.

Поштові тракти мали регулярне пасажирське сполучення і спеціальну поштову службу, поштові станції, комплекси господарських і промислових будівель. Переїзд на поштовому тракті (фото XIX ст.)

Дрібні речі, ягоди, фрукти, городину жителі України часто переносили вручну. Для цього, наприклад, використовували глиняний («глечики», «гладишки», «баньки») і деревяний («коновки», «близнята») посуд, різні корзини, («верейки», «сапети»), лубяні кошики («кузеньки»), шкіряні й полотняні торби («тайстри», «шабети»), з домотканого полотна обруси і міхи. Снопи, сіно, солому транспортували на двох жердинах(3-4м), у плахтах, а також у спеціальних опалках. Воду переносили коромислом, гній та будівельні матеріали носилками, іншими простими пристосуваннями.

Кошик або ж кошуля (верейка) Кошіль - кошик плетений з верби Кошики плетені з лози

На території українських Карпат і Прикарпаття для переміщення вантажів на далеку відстань часто застосовувала універсальні двокамерні перекидні мішки - «бесаги», «сакви». Жінка з бесагами (малюнок С. Обста)

Гужовий сухопутний транспорт поділяється на три основні групи: - вючно-верховий; -полозний ; -колісний.

Транспортування молочних продуктів (Гуцульщина,початок XX ст.) Поїздка наречених до шлюбу на конях

Давнім за походженням є полозний транспорт. На думку відомих знавців, у давнину словяни користувалися лише саньми. Викопні волокуші-сани (Раннє середньовіччя)

Стародавній обряд: проводи покійника на санях.

Санний транспорт українців за функціональним призначенням поділявся на господарські робочі сани, вантажні (для перевезення лісу) і виїзні. Найбільш поширеним і, очевидно, універсальним типом зимового транспорту були робочі сани, які мав практично кожний господар. Ними перевозили сіно, снопи, гній, дрова та інші вантажі. Бідніші селяни часто використовували їх як виїзні. За походженням санний транспорт населення України кінця XIX початку XX ст. належав до двох типів: східноєвропейського (більша частина території України) і західноєвропейського (західні, південні, частково центральні райони). Особливо чітко простежується ця диференціація у господарських робочих санях.

Господарські сани східноєвропейського типу з традиційним воловим тягловим приладом - голоблями (с. Зарудні Волинської обл. Фото 1993 р.) Дитячі санчата ( ХІХ ст.)

Господарські сани традиційної конструкції (Вінницька область 2012 р.)

Виїзні-сани XVII -XVIII ст.

Серед колісних засобів пересування найпростішим був чотириколісний двоосьовий віз. Типовий український віз побутував на території більшості етнографічних районів України ще наприкінці XIX на початку XX ст. Звенигородщина

Острів Хортиця віз XVIII ст.

Музей партизанської слави м. Київ партизанський віз 1943р.

Традиційною тягловою силою у господарстві українців були воли.

В плузі свободу віл втратить,і добрим, і лагідним стане -писав видатний український поет XVI ст. Севастян Кленович у відомій поемі «Роксоланія».

Дякую за увагу!