Семінарське заняття 7 Підготувала сстудентка 34 групи ФіФ Луценко Ірина Умань

УКРАЇНСЬКА ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА ПЕРІОДУ РУЇНИ ( ДРУГА ПОЛОВИНА XVIII СТОЛІТТЯ-ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТОЛІТТЯ )

1. Життя та педагогічні погляди Г. Сковороди. 2. Педагогічна діяльність М. Ломоносова. 3. Система освіти на Правобережній Україні та Закарпатті ( друга половина XVIII століття. ) 4. Загальна характеристика освіти в Україні у першій половині XIX століття. 5. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів ( М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, Й. Левицький). 6. Педагогіка О. Духновича. 7. Культурно-просвітницька діяльність Кирило- Мефодіївського товариства ( Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров).

1. Життя та педагогічні погляди Г. Сковороди.

Григорій Савич Сковорода ( ), видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник, народився в сім'ї малоземельного козака в с. Чорнухи на Полтавщині. Початкову освіту здобув у школі-дяківці. Після сільської школи в 1738 році вступив до Києво-Могилянської Академії. В 1742 р. як вдалого співака його відібрали для навчання та співу у придворній хоровій капелі. Проте інтерес до життя та навчання у Києво- Могилянській Академії переважили, і, симулюючи хворобу горла, у 1744 році він повертається до Києва. Загалом юнак виявився здібним до наук і особливо до мов. Його формування як студента здійснювалося під впливом професорів академії, зокрема Симона Тедорського, Варлаама Лащевського, Георгія Кониського та інших. Отже, до 1750 року юний Г.Сковорода закінчив клас піїтики, риторики, філософії й прослухав дворічний курс богослов'я. У 1750р. як церковний служитель у складі Токайської комісії для заготівлі вин для царського двору (на чолі з генералом Г. Вишневським) він відбув до Угорщини.

З 1752 р. Г. Сковорода розпочав педагогічну діяльність у Переяславському колегіумі як викладач поезії. Він вніс до власного підручника «Рассуждение о поэзии й руководство к искусству» чимало новацій. Це, звичайно, не сподобалося Переяславському єпископу, який звільнив Г. Сковороду з посади викладача. За Г. Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей до тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання. Виходячи з власних принципів, Г.Сковорода у притчі «Благодарний Еродій» писав: «Главизна воспитания есть: 1) благо родить; 2) сохранить младое здравие; 3) научить благодарности». У вірші «Убогий жайворонок» та ін. творах він поставив завдання виховання особистості. До них вчений насамперед відносить: розумове виховання дітей, становлення їх як майбутніх трудівників (підготовка до праці), моральне виховання.

2. Педагогічна діяльність М. Ломоносова.

М.В.Ломоносов ( ) народився в с. Холмогори Ар­хангельської губ. у сім'ї рибалки. Елементарну освіту здобув у сільських домашніх вчителів за підручниками М.Смотрицького та Л.Магницького. Вже 19- річним юнаком вступив до Москов­ської слов'яно-греко-латинської академії. Протягом 1733 року навчався у Києво-Могилянській академії. Пізніше, з 1736 по 1741 рр., навчався у Німеччині (вивчав хімію, математику, фізику, філософію у знаменитого Лейбніца). З 1742 р. призначений ад'юнктом, а з 1745 р. - професором хімії, пізніше академіком Російської Академії Наук. Чимало років свого життя віддав вче­ний справі розвитку гімназії та університету при Російській АН, працюючи в той же час викладачем у цих закладах.

Метою виховання, на його думку, має бути підготовка грома­дян своєї Вітчизни. До змісту освіти він включав вивчення рідної мови, літерату­ри, історії, математики, іноземних мов, природознавства, піїтики, риторики, географії. Система освіти, на його думку, повинна складатися з трьох ступенів державної безстанової школи: початкової, середньої (гі­мназії) та вищої (університету). Головне завдання школи полягає у тому, щоб виховати у дітей любов до праці, навчати їх "правил і прийомів поведінки", дати освіту. Заслуговують на увагу методичні праці вченого, зокрема, Регламенти" для академічної гімназії і для гімназії Московського університету (1755). Важливо, що проект та статут Московсь­ кого університету теж розроблялися Ломоносовим. Суттєвим є те, що вчений передбачив саме ті факультети у цьому вузі, котрі найповніше віддзеркалювали тенденції світової практики вищих навчальних закладів і найповніші досягнення світової науки. Важливими принципами діяльності університету, на його думку, є відкритість та автономність. Для цього ж закладу вчений написав "математичну хімію" та "Фізичну хімію". М. Ломоносов вважав, що основними методами навчання є бесіди, розповіді і лекції, які доцільно супроводити вправами; навчання повинно забезпечувати свідоме, міцне, систематичне засвоєння матеріалу. Навчальний матеріал доречно викладати коротко і стисло, а кожне теоретичне положення підкріплювати фактами; у навчанні учнів потрібно враховувати їх вікові особли­вості, природні нахили, своєчасно переходити від легкого до важко­го, від простого до складного. У вихованні, як вже зазначалося, М. Ломоносов обстоював принцип народності. Зокрема, йому належить ідея організації різноманітних з'їздів домашніх акушерок. Також він розробляв основи російської народної медицини для попередження хвороб серед дітей простого російського люду.

3. Система освіти на Правобережній Україні та Закарпатті ( друга половина XVIII століття. )

У першій половині XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні, що входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високим. У полках Лівобережжя існували полкові початкові школи, які відкривало саме населення власним коштом. На запорізьких землях функціонували: січова школа, школа при Самарській фортеці-монастирі і 16 парафіяльних шкіл при церквах. Розвиткові освіти і школи в Україні цього періоду сприяла діяльність мандрівних дяків.

На зразок Києво-Могилянської колегії (академії) були створені колегії в Новгород-Сіверському, Чернігові, Харкові, Полтаві й Переяславі, в яких навчалися діти не лише духовенства й козацької старшини, а й міщан, козаків і селян.

Школи грамоти, полкові та запорізькі давали дітям хліборобського стану лише початкові знання. Проте вони були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Вони також були єдиним джерелом, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо. З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії (1775 р.) та зруйнуванням Січі полкові і запорізькі школи перестали існувати. Діяльність мандрівних дяків мала місце на Лівобережній Україні до 1786 р., коли «мандри» були заборонені. З цією метою проведено перепис усіх церковних шкіл і вчителів у них. За реформою 1786 р. ці школи або закривалися, або перетворювалися на парафіяльніОсобливо слід відзначити діяльність Головної Січової школи ( ). За місцем і характером навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу. У цій та інших школах приділяли достатню увагу патріотичному вихованню та музичній підготовці учнів. З неї виходили також кобзарі, сурмачі, цимбалісти, скрипалі.

В м. Глухові (1738) відкрилась співацька школа, в ній вчили музичному мистецтву талановиту молодь для Петербурзької придворної капели. Існувала ця співацька школа понад 40 років.

Особливо відомим у середині XVIII ст. став Харківський колегіум. У Харківському колегіумі навчалися діти усіх верств населення. У колегіумі постійно переглядався зміст освіти, вводилися нові предмети для задоволення потреб у знаннях українського дворянства. Так, з 1765 р. започатковане вивчення французької та німецької мов, поглиблюється курс математики. Вивчалась інженерна справа, геодезія тощо. Здійснювалась загальнокультурна і естетична підготовка (література, музика, живопис, архітектура). Якщо на першому етапі навчальний процес у Харківській колегії здійснювався за зразком колегії Київської (граматика, поетика, риторика, філософія, богослов'я), то у другій пол. XVIII ст. він був перероблений за зразком планів Московського університету (математика, інженерна справа, геодезія, історія, географія, теологія, право, медицина).

Згідно з шкільним Статутом 1786 р. в Україні почали відкриватися малі (в повітових містах) і головні (в губернських містах) народні училища. Головні (або чотирикласні) училища передбачали 6-річний термін, а малі (або двокласні) 4-річний термін навчання. У 1783 р. були засновані перші училища у Києві й Чернігові. На початок 1801 р. в українських губерніях Російської імперії було 8 головних і 17 малих училищ. Посилення кріпосного права призводило не лише до погіршення освіти, а й до знищення вже існуючих шкіл. У 1789 р. були закриті всі українські школи і заборонено викладання українською мовою у всіх навчальних закладах.

4. Загальна характеристика освіти в Україні у першій половині XIX століття.

З початком XIX століття традиційні школи зникають. Ріст кріпацтва спричинив зникнення сільських шкіл. Російський уряд намагається заводити свої урядові школи з одноманітною організацією, однаковими програмами та вимогами в напрямі русифікації українців. Та його заходи не мали особливого успіху. Під тиском передової громадської думки царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвропейським зразком, запозичивши систему освіти періоду французької революції. Оперуючи ззовні просвітительськими ідеями, а насправді перекручуючи їх, царські урядовці прийняттям Статуту 1804 року знешкоджують ці ідеї, пристосувавши їх до своїх потреб.

Статут навчальних закладів передбачав, що державна система освіти має будуватись "відповідно до обов´язків і користі кожного стану". Основними типами навчальних закладів були визначені церковнопарафіяльні школи (1 рік навчання), повітові (2 роки навчання), гімназії (4 роки навчання), ліцеї, університети.

Також існували духовні семінарії та духовні училища. Тобто, відзначається виразний "становий" характер освіти: у гімназіях вчилися діти дворянські, в семінаріях - діти духовенства, в повітових - діти міщан.

Існували ще так звані приходські (початкові) школи, призначені для елементарної освіти селянства. Виникали вони поволі та в обмеженій кількості. В однорічних початкових школах діти навчалися читати, писати, виконувати математичні дії, обов´язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл уряд коштів не виділяв. Тому в 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад, Київщині, виникають ланкастерські школи. При наявності від 60 до 120 учнів і одного вчителя доводилось вдаватись до системи взаємного навчання.

Про окремі деталі організації навчання в ланкастерській школі повну інформацію подає документ, складений учителем По-лонським у 1840 році. Це перелік предметів, необхідних для навчання дітей за методом Ланкастера: ЗО паличок розміром 3 вершки, 50 дощечок і вішалка для таблиць. Всі учні поділяються на 8 класів: першокласники вчилися писати букви спочатку на піску, учні 2-6 класів писали крейдою і грифелями на дощечках, а учні 7-8 класів - перами на папері. Белль- ланкастерська система навчання проіснувала в Києво-Печерській чоловічій парафіяльній школі до першої половини XIX ст.

Другим ступенем у системі початкових шкіл поставали повітові (2 роки навчання). Кількість навчальних дисциплін була збільшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, природнича історія, географія, російська, польська, німецька, французька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм змогу навчатись у гімназіях. Випускники гімназій могли продовжити навчання в університетах, які включали такі факультети: морально-політичний, фізико- математичний, медичний, філологічний, юридичний тощо.

17 січня 1805 року було відкрито університет у Харкові, який складався з 4-х факультетів. У 1811 р. зі складу університету виділився педагогічний інститут, що став своєрідною базою для підготовки кадрів викладачів, перш за все, для самого університету, а згодом - кузнею учительських кадрів для України.

5. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів ( М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, Й. Левицький).

Важливою подією, яка ознаменувала, з одного боку, початок нового віку, а з другого зародження сталої національної системи освіти, виявилося прийняття в 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв'язок та взаємозалежність.

У цей же час з-поміж інтелігенції починали вирізнятися окремі особистості, які мріяли покращити на ціональне життя. Це відомі діячі: І. Могильницький, М. Левицький, І. Снігурський, І. Лаврійський. Вони вимагали навчання в школах рідною мовою, відкривали навчальні заклади, видавали навчальну й художню літературу народною мовою, розвивали національну педагогічну думку.

Боротьбу за українську мову, літературу й школу, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Ці високоосвічені, активні представники української інтелігенції, що тоді народжувалася, створили в 1832 р. гурток, відомий в історії під назвою "руська трійця", який став провісником національно- культурного відродження на західноукраїнських землях. Захоплені красою рідної мови й рідної пісні, ознайомлені з джерелами та найвідомішими творами слов'янських літератур, заохочені першими літературними й етнографічними працями, що вийшли за Збручем, молоді патріоти взялися поширити ідею розвою українського письменства серед широких кругів українського громадянства.

М.Шашкевич склав свого часу гарну читанку для шкільної дітвори. А поетичною казкою "Олена" він започаткував розвиток української повісті на галицькому грунті. Я.Головацький у результаті своїх етнографічних досліджень підготував 4- томний збірник пісень галицької й угорської України, що вийшов друком у Москві завдяки заходам славіста Йосипа Бодянського в 1878 році. М.Устіянович продовжив літературні традиції гуртка, редагуючи потім "Галичо-руський Вісник" та змальовуючи у своїх повістях зразки бойківського житгя й буйну вдачу верховинців.

6. Педагогіка О. Духновича.

Визначним представником культурно-освітнього руху на Закарпатті був Олександр Васильович Духнович. Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сімї священника. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії працював домашнім вчителем, викладав російську мову в семінарії. Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті Народного букваря «Книжниці читальної для початківців» (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також «Народної педагогії на користь училищ та вчителів сільських» (1857), яка була першим систематизованим підручником педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України. Виходячи з реальних умов, О. Духнович пропонував в кожному селі обирати «шкільного куратора», який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату роботи вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальними посібникам и і приладдям.

В 3040-х роках О. Духнович розпочав на Закарпатті свою діяльність літературну та педагогічну. Виступав за народність навчання, за навчання на рідній мові, відіграв велику роль у відкритті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як «єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу». О. Духнович показав, що праця найважливіший фактор становлення особистості, сформулював ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею. Діяльність О. Духновича сприяла потягу українського населення до освіти і знань. На принципі природовідповідності ґрунтувались думки педагога про рівномірний розвиток фізичних та інтелектуальних сил дитини. Цьому принципу підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання. Велику увагу Олександр Васильович Духнович приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце він поставив наочність, потреба в якій, на його думку, випливає з конкретності мислення дитини. Для того, щоб дитина не зневірилась у власних силах, щоб не гальмувався її розвиток, треба, на його думку, дотримуватись принципу доступності у навчанні. Одне з провідних місць у процесі виховання О. В. Духнович відводив праці, а також заохоченню і покаранню, до яких радив вдаватися дуже обережно. Вирішальну роль у формуванні людської особистості відводив вчителеві. Сімейне виховання О. Духнович розглядав як обов'язок батьків. Діяльність О. Духновича була спрямована на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу вчитися.

7. Культурно-просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства ( Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров).

Згідно з реформою 1864 року встановлювались три типи загальноосвітніх закладів: народні училища, класичні і реальні прогімназії, класичні і реальні гімназії. За період з 1859 року в Україні було організовано 111 безплатних недільних шкіл. Для забезпечення їх роботи створювались відповідні підручники. В цей час були видані «Граматка» П. Куліша (1857, 1861), «Букварь Южнорусский» та ін.

Таємна політична організація «^ Слов'янське товариство Св. Кирила і Мефодія» (така первинна назва) Кирило- Мефодіївського товариства, заснована в 1845 р., складалася з відомих прогресивних діячів України:

М.Л. Гулака ( )

В.М. Білозерського ( ). О.В. Маркевич ( ),

П.О. Куліш ( О.О. Навроцький ( )

Незважаючи на короткочасне існування (грудень 1845 р. березень 1847 р.) товариства, його учасниками був вироблений і прийнятий « Статут слов'янського товариства Св. Кирила і Мефодія», а також програма «Книги буття українського народу» (відомі під назвою «Закон Божий» та «Головні правила товариства». Крім цього, були підготовлені звернення до «Братів українців» та до «Братів Великоросіян і Поляків». Члени Товариства пропагували свої ідеї в навчальних закладах: М.Костомаров у своїх лекціях у Київському університеті; І. Білозерський і М.Пильчиков серед вихованців Полтавського Петровського кадетського корпусу. Члени Товариства дбали про створення й видання книг, доступних простому народові. Для кирило- мефодіївців була чужою національна замкнутість та ненависть до інших народів.

Т.Г. Шевченко не був вчителем і не писав педагогічних творів, крім «Букваря Южноруського», однак у багатьох його віршах, повістях і драмах, у щоденнику і листуванні з близькими є багато цінних думок про освіту і виховання, які не втратили актуальності і сьогодні. Т. Шевченко завжди з великою любов'ю ставився до дітей. Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Т. Шевченко водночас пристрасно мріяв про справжню народну школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Виходець з народу, Т.Г. Шевченко відстоював масову народну освіту, керуючись своїм знаменитим принципом: «І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь».

Микола Іванович Костомаров народився 4 (16) травня 1817 року в селі Юрасівці колишньої Воронезької губернії у родині російського поміщика і українки- кріпачки. У 1833 році шістнадцятирічний М. Костомаров вступив до Харківського університету. Під враженням від лекцій професора Луніна історія стала його улюбленим предметом. Особливо його зацікавило таке питання: «Чому це в усіх історіях оповідають про видатних державних діячів, іноді про закони та установи, але нібито нехтують життям народної маси?». В 1837 році М. Костомаров розпочав вивчення українського фольклору. У 1844 році М. Костомаров деякий час проживав на Волині, викладав історію в гімназії міста Рівне. Пізніше М. Костомаров написав монографію «Славянская мифология», яка є спробою дослідження міфології у стародавніх слов'ян на основі джерел, що збереглися в середньовічній літературі, особливо усних, які існували в народних традиціях слов'янських народів, зокрема, українського і росій ського.

П. Куліш навчався спочатку на філологічному, а згодом на юридичному факультетах Київського університету, де слухав лекції професора М. Максимовича. Через важкі матеріальні умови він не закінчив навчання. За рекомендацією М. Максимовича у 1842 році його призначили на посаду вчителя у дворянській школі на Подолі. За рекомендацією Петербурзької Академії Наук П. Куліш у 1847 році виїхав у наукове відрядження за кордон. Незабаром у зв'язку з розгромом братства був заарештований у Варшаві й ув'язнений в Петропавлівській фортеці. Після закінчення слідства був засланий до Тули. Під час свого перебування на засланні П.Куліш дуже багато читав, особливо уважно студіював твори Ж.-Ж. Руссо, просвітительські ідеї якого згодом знайшли своє плідне втілення у подальшій творчості (передусім це стосується його знаменитих «Листів з хутора» і хутірської філософії у цілому). Згодом він розпочав активну літературну та видавничу діяльність. За короткий час видав «Граматку» та 40 дешевих книжок під загальною назвою «Сільська бібліотека». Велика заслуга П. Куліша полягає у виробленні українського правопису, що відомий під назвою «кулішівка». Для створення єдиної норми П. Куліш запропонував спрощений правопис української мови, взявши за основу полтавсько-чигиринський діалект. Зміст «Граматки» спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, його історії і культури. Для досягнення цієї цілі П. Куліш підібрав змістовні дидактичні тексти: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам'яток культури і фольклору. Наприкінці свого життя П. Куліш багато працював, дбаючи про поширення освіти в Україні. Він залишив величезну культурну спадщину як глибокий публіцист і літературний критик, оригінальний філософ, історик, просвітитель, перекладач.

1. Історія педагогіки/ За ред.М. С. Гриценка. – К.: Вища школа, Киян Л. Ф. Визначний діяч української освіти // Початкова школа. – – С Константинов Н. А. и др. История педагогики. – М.: Просвещение, Кравець В. П. Історія української школи в педагогіки : Курс лекцій. – Тернопіль, Любар О. О. та ін. Історія української педагогіки / За ред. М. Г. Стемальховича. – К.: ІЗМН, Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди. – К.: Вища школа, 1972.