Франц Петер Шуберт Франц Пе́тер Шу́берт (нім. Franz Peter Schubert; *31 січня 1797, Ліхтенталь19 листопада 1828, Відень) австрійський композитор, один із основоположників романтизму в музиці, автор понад тисячі музичних творів, серед яких понад 600 пісень, дев'ять симфоній, велика кількість творів камерної та літургійної музики.нім.31 січня1797Ліхтенталь19 листопада1828Віденьавстрійський композитор романтизмумузицісимфонійкамерноїлітургійної

Період музичної зрілості Композиції 1819 та 1820 відзначені значним прогресом музичної зрілості [3]. У лютому розпочалася праця над ораторією «Лазар» (D. [4] 689), яка залишилася незавершеною, потім з'явилися поміж іншими, менш визначними роботами, 23-ій псалм (D. 706), «Gesang der Geister» (D. 705/714), «Quartettsatz» (до мінор, D. 703) й фантазії «Блукач» (нім. Wanderer-Fantasie) для фортепіано (D. 760). У 1820 були поставлені дві опери Шуберта: «Die Zwillingsbrüder» (D. 647) в Кернтернтортеатрі 14 липня та «Die Zauberharfe» (D. 644) в театрі Ан-дер-Він 21 серпня [5]. Доти майже всі великі композиції Шуберта, окрім мес, виконувалися тільки аматорським оркестром, який виріс із домашніх вечорів-квартетів композитора. Нові постановки познайомили з музикою Шуберта ширшу публіку [5]. Однак, видавці не квапилися з публікаціями. Антон Діабеллі з ваганнями погодився надрукувати деякі твори на умовах комісії [6]. Так були надруковані перші сім опусів Шуберта, всі пісні. Коли комісія закінчився, композитор став отримувати скупу платню - і цим його стосунки з великими видавництвами обмежилися. Ситуація дещо покращилася, коли у березні 1821 Фоґль виконав «Der Erlkönig» на дуже успішному концерті [7]. Того ж місяця Шуберт скомпонував варіацію на тему вальса Антона Діабеллі (D. 718), увійшовши до числа 50 композиторів, які зробили внесок у збірку Союзу музикантів Батьківщини. [3] [4]до мінорнім.театрі Ан-дер-Він [5] Антон Діабеллі [6] [7]Союзу музикантів Батьківщини Після постановки двох опер Шуберт із ще більшим завзяттям, ніж раніше, почав творити для сцени, але ця праця з різних причин майже повністю пішла нанівець. У 1822 йому було відмовлено у постановці опери «Альфонсо та Естрела», почасти через слабке лібрето [8]. Опера «Ф'єррабрас» (D. 796) теж була повернута автору восени 1823, значною мірою через популярність Россіні та італійського оперного стилю й провал опери Карла Вебера «Евріанта» [9]. «Конспіратори» (Die Verschworenen, D. 787) заборонив цензор, вочевидь через назву [10], а «Розамунда» (D. 797) була знята після двох вечорів через низьку якість п'єси. Дві перші з цих робіт написані дуже масштабно й поставити їх було надзвичайно важко («Ф'єррабрас», наприклад, мав понад тисячу нотних сторінок), але «Конспіратори» були яскравою принадною комедією, а в «Розамунді» є чарівні музичні моменти, які належать до найкращих зразків творчості композитора. У 1822 Шуберт познайомився з Вебером і Людвігом ван Бетховеном, але ці знайомства не дали молодому композитору майже нічого. Говорять, що Бетховен кілька разів публічно визнавав талант юнака, але він не міг знати творчості Шуберта в повному об'ємі, оскільки за життя композитора вийшла друком тільки жменька творів.лібрето [8] РоссініКарла Вебера [9] [10]Людвігом ван Бетховеном Восени 1822 Шуберт розпочав роботу над твором, який понад усі інші твори того періоду продемонстрував зрілість його бачення музики «Незавершеною симфонією» сі-бемоль мінор. Причина того, що композитор закинув працю, написавши дві частини й окремі музичні фрази третьої, залишається невиясненою. Дивно й те, що він не розповідав про цей твір товаришам, хоча те, чого він досяг, не могло не викликати в нього почуття ентузіазмусі-бемоль мінор

Шедеври останніх років життя У 1823 Шуберт окрім «Ф'єррабраса» написав також свій перший цикл пісень «Прекрасна млинарка» (D. 795) на вірші Вільгельма Мюллера. Разом із пізнішим циклом «Зимова подорож» 1927, також на вірші Мюллера, ця збірка вважається вершиною німецького пісенного жанру Lied [11]. Цього року Шуберт написав ще й пісню «Ти спокій» (Du bist die Ruh, D. 776) також був роком, коли в композитора з'явилися синдроми сифілісу [12].Вільгельма Мюллера [11]сифілісу [12] Навесні 1824 Шуберт написав октет фа мажор (D. 803), а влітку знову виїхав у Желіз. Там він потрапив під чари угорської народної музики і написав «Угорський дивертисмент» (D. 818) для двох фортепіано й струнний квартет ля мінор (D. 804).фа мажор Друзі стверджували, що Шуберт мав сильне почуття до своєї учениці, графині Кароліни Естергазі, але він присвятив їй тільки один твір «Фантазію фа мінор» (D. 940) для двох фортепіано [13]. [13] Попри те, що робота над музикою для сцени, а пізніше офіційні обов'язки, відбирали багато часу, Шуберт в ці роки написав значну кількість творів. Він завершив Месу ля-бемоль мінор (D. 678), працював над «Незавершеною симфонією», а в 1824 написав Варіації для флейти й фортепіано на тему «Trockne Blumen» з циклу «Прекрасна млинарка» й кілька струнних квартетів. Крім того, він написав сонату для популярного в ті часи арпеджіоне (D. 821) [14].ля-бемоль мінорарпеджіоне [14] Ellens dritter Gesang (Ave Maria), D. 839 Меню 0:00 Виконавці Доротея Фейн (вокал) та Уве Штрайбель (фортепіано) Негаразди попередніх років компенсували успіхи щасливого Кількість публікацій швидко збільшувалася, злидні дещо відступили, і літо Шуберт провів у Верхній Австрії, де його радо вітали. Саме під час цього туру він написав «Пісні на слова Вальтера Скотта». До цього циклу належить «Ellens dritter Gesang» (D. 839), широко відомий під назвою «Ave Maria». Пісня відкривається привітанням Ave Maria, яке потім повторюється в приспіві. Німецький переклад вірша Скотта із «Ламермурської нареченої», виконаний Адамом Шторком, при виконанні часто заміняють латинським текстом молитви Ave Maria [15]. У 1825 Шуберт написав також сонату для фортепіано ля мінор (Op. 42, D. 845) й розпочав симфонію 9 до мажор (D. 944), завершену наступного року [16].Верхній АвстріїEllens dritter GesangСкоттаAve Maria [15]ля мінордо мажор [16] З 1826 по 1828 Шуберт мешкав постійно у Відні, крім короткого візиту в Грац у У ці роки його життя було бідне на події, і його опис зводиться до переліку написаних творів. У 1826 він завершив симфонію 9, яку пізніше стали називати «Великою». Цей твір він присвятив Товариству друзів музики, й отримав від нього гонорар на знак подяки [17]. Весною 1828 він дав єдиний у своєму житті публічний концерт, на якому виконував власні твори. Концерт пройшов із успіхом [18]. Струнний квартет ре мінор (D. 810) з варіаціями на тему пісні «Смерть і дівчина» був написаний взимку [Джерело?] і вперше виконаний 25 січня В тому ж році з'явилися струнний квартет 15 ре мажор (D. 887, Op. 161), «Іскристе рондо» для фортепіано та крипки (D. 895, Op. 70) і соната для фортепіано ре мажор (D. 894, Op. 78), вперше опублікована під назвою «Фантазія в ре». Крім цього були написані три пісні на слова Шекспіра.Грац Товариству друзів музики [17] [18]Джерело?Шекспіра У 1827 Шуберт написав цикл пісень «Зимова подорож» (Winterreise, D. 911), Фантазію для фортепіано й скрипки (D. 934), експромти для фортепіано й два фортепіанні тріо (D. 898 та D. 929) [19], у 1828 «Пісню Мір'ям» (Mirjams Siegesgesang, D. 942) на слова Франца Грілльпарцера, месу in Es (D. 950), Tantum Ergo (D. 962), струнний квартет (D. 956), три останні сонати й збірку пісень, надрукованих посмертно під назвою «Лебедина пісня» (D. 957) [20]. Ця збірка не є справжнім циклом, але пісні, що входять до неї, зберігають єдиність стилю й об'єднані атмосферою глибокої трагедії й похмурої надприродності, не властивої композиторам попереднього століття. Шість із цих пісень написані на слова Генріха Гейне, чия «Книга пісень» вийшла друком восени. Дев'ята симфонія Шуберта датована 1828 роком, але дослідники творчості композитора вважають, що в основному вона була написана в і тільки дещо перероблена для виконання 1828 року [21]. Для Шуберта таке явище дуже незвичне, оскільки більшість його значних творів не вийшли друком за життя, не кажучи вже про концертне виконання. В останні тижні життя композитор почав працювати над новою симфонією [19]Франца Грілльпарцера [20] [21]

Лісовий Цар Хто верхи там скаче крізь вітер і млу? То батько з синочком. Дитину малу Притиснув до себе, щоб зручно було. Дитині спокійно, дитині тепло. «Синок, чом тремтиш?» «Бо пройма мене жах: Царя лісового я бачу в кущах! В короні, потворний, з хвостом, дідуган!» «Мій сину, то лине в долину туман». «Дитя, мені миле, іди-но сюди! З тобою я гратиму! Біля води На березі безліч веселих утіх Між квітів і хвиль і зірок золотих!» «Татусю, рідненький, не чуєш хіба, Що він мене зве і слідом шкандиба?!» «Синочок, забудь за лихе, Вітрець то пурхоче, де листя сухе». «Мій хлопчику славний, зі мною ходім, Пізнаєш чудове у Царстві моїм! Із доньками будеш моїми, синок, Тебе заколише, їх спів і танок!» «Татусю, татусю, невже ж таки ти, Ти мавок не бачиш? Їх очі, роти!…» «Мій синку, не бійся, я певен: самі То верби старі мерехтять у пітьмі!» «Я весь у нестямі! Мій красень, мерщій! Не йдеш самохіть, силоміць будеш мій!..» «Ой, татко, татусю, мене ж він хапа! Ой, боляче, тяжко, пітьма наступа!..» Їздець підганяє коня без пуття Й дитину стиска, що аж стогне дитя, На силу домчало, тремтить, сам не свій, Запізно: бо син у руках… неживий!

Микола Віталійович Лисенко Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко (10 (22) березня 1842, с. Гриньки, Кременчуцький повіт, Полтавська губернія 24 жовтня (6 листопада) 1912, Київ, Київська губернія, Російська імперія) український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч(22) березня1842 ГринькиКременчуцький повіт Полтавська губернія6 листопада1912 КиївКиївська губернія Російська імперія композиторпіаністдиригент педагогпісенного фольклору

Творчість Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська, так і етнографічна діяльність. композиторськаетнографічна Етнографічна спадщина Лисенка запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894). кобзаря1874торбан Сам композитор підкреслював важливість глибокого знайомства із фольклором: « Яка то є велика потреба музикові, а заразом і народникові повештатися поміж селянським людом, зазначити його світогляд, записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні і спів до них. Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати свою працю і музикові й філологові" [4] » У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва. [4]Тараса Шевченка«Кобзаря»«Наталка Полтавка»«Тарас Бульба»«Енеїда» Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський акт 1876 р. забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості [5]. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славинським, Людмилою Старицькою-Черняхівською й іншими. Показово, що в багатій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С. Надсона. Однак вже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета «У сні мені марилось небо» перекладений.Емський акт [5]Іван ФранкоЛеся УкраїнкаОлександр ОлесьОлександр КониськийГ. ГейнеА. МіцкевичаМихайлом СтарицькимМаксимом СлавинськимЛюдмилою Старицькою-Черняхівською Будучи світським композитором, Лисенко усе ж написав декілька творів на духовну тематику: «Камо пойду от лиця Твоєго», «Херувимська» та молитву «Боже великий, єдиний» (сл. О. Кониського), а також здійснив обробки трьох побожних пісень «Пречиста Діво, мати Руського краю», «Хресним древом», «Діва днесь пресущественного раждаєт».«Боже великий, єдиний» Отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних творів великих та малих форм це «Українські рапсодії» (gis moll, a moll), «Героїчне скерцо» op. 25, «Епічний фрагмент» op.20, «Українська сюїта». Фортепіанні мініатюри М. Лисенко об'єднував у невеликі цикли «Альбом літа 1900» op. 37, «Альбом особистий» op. 40 тощо«Українська сюїта»

Наталка-Полтавка Характеристика Музика й п'єса розкривають найкращі риси українського національного характеру шляхетність, моральну чистоту, духовну силу, мужність (Наталка, Петро). Іван Котляревський і Микола Лисенко показують моральну перевагу простих людей над представниками влади сільськими багатіями й приказними. Думки й почуття героїв розкриваються через пісню. Вона служить і тлом, на якому розгортається дія.Іван Котляревський Микола Лисенко В обробці народних пісень, що були закріплені сценічною традицією за п'єсою, і в створених Лисенком, розвинених аріях, увертюрі й оркестрових антрактах композитор зберігає вірність духу п'єси Котляревського. Мудра простота, ясність, гармонійна єдність всіх елементів відзначають музику Лисенка.ЛисенкомЛисенка

Сюжет(дія 1, до явища 2) Дія відбувається на Україні початку XIX століття. Дія перша. На потопаючих в зеленому буянні берегах річки Ворскли, біля Полтави, розкинулося невелике село. Тут недавно оселилася разом своєї матір'ю Терпилихою бідна дівчина Наталка. Поки був живий батько, сім'я не знала потреби, а тепер стало важко. Один вихід знайти багатого нареченого. Про це мріє стара Терпилиха. Але Наталка іншої думки. Вона кохає Петра сироту-парубка, що працював колись у Терпила батраком. Чотири роки тому батько Наталки, дізнавшись про їхню любов, вигнав Петра. Відтоді від нього жодної звісточки не отримувала Наталка, навіть не знає, повернеться він. Вже не один раз сваталися до неї заможні, солідні люди, а вона всім відмовляє, чекає свого Петра. На стежці, що веде до криниці, Наталку підстеріг пан возний судовий пристав. Він зізнається в своїх почуттях до неї, обіцяє дівчині багатство. Але вона невблаганна. Засмучений возний розповідає про своє невдале сватовство приятелю сільському виборному Макогоненко, і той охоче обіцяє влаштувати його весілля з Наталкою. Дія друга. Вдова вичитує Наталці за те, що вона не шкодує ні себе, ні мати, не прагне забезпечити їй спокійну старість і все чекає цього непутящого Петра. Приходить виборний. Він розповідає Терпилисі про домаганнях возного і малює картини багатого, щасливого життя. Терпилиха, ридаючи, вмовляє Наталку не пручатися, пожаліти її стару, кволу жінку. Наталка дає згоду на шлюб з возним. Про одне тільки просить вона не поспішати з весіллям. Дія третя. У село приходить Петро. За роки важких батрацьких праць піднакопив він трохи грошей і ось нині поспішає до Полтави, де залишив свою Наталку. Адже вона обіцяла чекати його. Від парубка Миколи він дізнається, що Наталка тепер живе тут, в цьому селі, і що вчора її просватали за возного. Ображений легковажністю, відтак зрадою Наталки, Петро хоче тепер йти звідси, щоб не зустрітися з віроломною дівчиною. Микола умовляє його залишитися і викликає з дому Наталку. Щира радість дівчата, вискочівшої назустріч своєму коханому, змушує Петра повірити Наталці. Вона - щаслива: тепер ніяка сила у світі не приневолить її вийти за остогидлого возного. Виборний і возний намагаються загрожувати непокірливої дівчині, але глибоке відчуття молодих людей, їх рішучість відстояти своє щастя перемагають. Возному нічого іншого не залишається, як добровільно відмовитися від Наталки. Щастю закоханих немає меж. Усе село радіє разом із ними. Лібретто Дійові особи: В о з н ы й Т е г е р в а к о в с к и й. Г о р п и н а Т е р п и л и х а - удова. Н а т а л к а - дочка її. П е т р о - коханий Наталчин. М и к о л а - далекий родич Терпилихи. М а к о г о н е н к о - виборний села. Д І Я I Театр представляє село на річці Ворскла. Через сцену йде вулиця з українських хат до річки, й на цій вулиці хата Терпилихи. Я В Л Е Н И Е 1 Наталка (выходит из хаты с ведрами на коромысле, подойдя к реке, ставит ведра на берегу, подходит на край сцены в задумчивости и поет). N 1 Вiють вiтри, вiють буйнi, аж дерева гнуться; О, як моє болить серце, а сльози не ллються. Трачу лiта в лютiм горi i кiнця не бачу, Тiлько тогдi i полегша, як нишком поплачу. Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде, Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде. Єсть же люди, що i моїй завидують долi, Чи щаслива та билинка, що ростеть на полi? Що на полi, що на пiсках, без роси, на сонцi? Тяжко жити без милого i в своїй сторонцi. Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бiдна, тут горюю, прийди подивися. Полетiла б я до тебе, та крилля не маю, Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю. До кого я пригорнуся, i хто приголубить? Коли тепер того нема, який мене любить. Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нуждi i горi i проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плачет), забув, що я живу i на свiтi. Ти був бiдним, любив мене - i за те потерпiв i мусив мене оставити; я тебе любила i тепер люблю. Ми тепер рiвня з тобою: i я стала така бiдна, як i ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очi мої на тебе iще раз i навiки закриються....

Дія 1, явище 2 Я В Л Е Н И Е 2 Наталка и возный В о з н ы й. Благоденственного i мирного пребиванiя! (В сторону). Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенiє на самотi. Н а т а л к а (кланяясь). Здоровi були, добродiю, пане возний! В о з н ы й. "Добродiю"! "Добродiю"! Я хотiв би, щоб ти звала мене - теє-то як його - не вишепом'янутим iм'ярек. Н а т а л к а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство i розум. В о з н ы й. Не о сем, галочко, - теє-то як його - хлопочу я, но желаю iз медових уст твоїх слишати умилительноє названiє, сообразноє моєму чувствiю. Послушай: N 2 От юних лiт не знал я любовi, Не ощущал возженiя в кровi; Как вдруг предстал Наталки вид ясний, Как райский крин, душистий, прекрасний; Утробу всю потряс; Кров взволновалась, Душа смiшалась; Настал мой час! Настал мой час; i серце все стонеть; Как камень, дух в пучину зол тонеть. Безмiрно, ах! люблю тя, дiвицю, Как жадний волк младую ягницю. Твой предвiщаєть зрак Мнi жизнь дражайшу, Для чувств сладчайшу, Как з медом мак. Противнi мнi Статут i роздiли, Позви i копи страх надоїли; Несносен мнi сингклiт весь бумажний, Противен тож i чин мой преважний. Утiху ти подай Душi смятенной, Моєй письменной, О ти, мой рай! Не в состоянiї поставить на вид тобi сили любвi моей. Когда би я iмiл - теє-то як його - столько язиков, сколько артикулов в Статутi iлi сколько зап'ятих в Магдебурзьком правi, то i сих не довлiло би навосхваленiє лiпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечностi. Н а т а л к а. Бог з вами, добродiю! Що ви говорите! Я рiчi вашей в толк собi не возьму. В о з н ы й. Лукавиш - теє-то як його - моя галочко! i добре все розумiєш. Ну, коли так, я тобi коротенько скажу: я тебе люблю i женитись на тобi хочу. Н а т а л к а. Грiх вам над бiдною дiвкою глумитися; чи я вам рiвня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бiдна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не пiд пару. В о з н ы й. Iзложенниї в отвiтних рiчах твоїх резони суть - теє-то як його - для любовi ничтожнi. Уязвленное частореченною любовiю серце, по всiм божеським i чоловiчеським законам, не взираєть нi на породу, нi на лiта, нi на состоянiє. Оная любов все - теє-то як його - ровняєть. Рци одно слово: "Люблю вас, пане возний!" - i аз, вишеупом'янутий, виконаю присягу о вiрном i вiчном союзi з тобою. Н а т а л к а. У вас єсть пословиця: "Знайся кiнь з конем, а вiл з волом"; шукайте собi, добродiю, в городi панночки; чи там трохи єсть суддiвен, писарiвен i гарних попiвен? Любую вибирайте... Ось пiдiть лиш в недiлю або в празник по Полтавi, то побачите таких гарних, що i розказати не можна. В о з н ы й. Бачив я многих - i лiпообразних, i багатих, но серце моє не iмiєть - теє-то як його - к ним поползновенiя. Ти одна заложила ему позов на вiчнiї роки, i душа моя єжечасно волаєть тебе i послi нишпорной даже години. Н а т а л к а. Воля ваша, добродiю, а ви так з-письменна говорите, що я того i не зрозумiю; та i не вiрю, щоб так швидко i дуже залюбитись можна. В о з н ы й. Не вiриш? Так знай же, що я тебе давно уже - теє-то як його - полюбив, як тiлько ви перейшли жити в нашеє село. Моїх дiл околичностi, возникающiї iз неудобних обстоятельств, удерживали содiлати признанiє пред тобою; тепер же, читая - теє-то як його - благость в очах твоїх, до формального опредiленiя о моєй участi, открой мнi, хотя в термiнi, партикулярно, резолюцiю: могу лi - теє-то як його - без отсрочок, волокити, проторов i убитков получити во вiчноє i потомственноє владiнiє тебе - движимоє i недвижимоє iмiнiє для душi моєй - з правом владiти тобою спокойно, безпрекословно i по своєй волi - теє-то як його - розпоряджать? Скажи, говори, отвiчай, отвiтствуй, могу лi бить - теє-то як його - мужем пристойним i угодним душi твоєй i тiлу? Н а т а л к а (поет). Видно шляхи полтавськiї i славну Полтаву, Пошануйте сиротину i не вводьте в славу. Не багата я i проста, но чесного роду, Не стиджуся прясти, шити i носити воду. Ти в жупанах i письменний, i рiвня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими дiвками? Єсть багацько городянок, вибирай любую; Ти пан возний - тобi треба не мене, сiльськую. (По окончании пения говорит). Так, добродiю, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре iм'я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дiвки, коли об нiй люди зашепчуть... Музыка начинает играть прелюдиум. Наталка задумывается, а возный рассуждает и смешные показнвает мины на лице.

Дія 1, явище 2 не можна. В о з н ы й. Бачив я многих - i лiпообразних, i багатих, но серце моє не iмiєть - теє-то як його - к ним поползновенiя. Ти одна заложила ему позов на вiчнiї роки, i душа моя єжечасно волаєть тебе i послi нишпорной даже години. Н а т а л к а. Воля ваша, добродiю, а ви так з-письменна говорите, що я того i не зрозумiю; та i не вiрю, щоб так швидко i дуже залюбитись можна. В о з н ы й. Не вiриш? Так знай же, що я тебе давно уже - теє-то як його - полюбив, як тiлько ви перейшли жити в нашеє село. Моїх дiл околичностi, возникающiї iз неудобних обстоятельств, удерживали содiлати признанiє пред тобою; тепер же, читая - теє-то як його - благость в очах твоїх, до формального опредiленiя о моєй участi, открой мнi, хотя в термiнi, партикулярно, резолюцiю: могу лi - теє-то як його - без отсрочок, волокити, проторов i убитков получити во вiчноє i потомственноє владiнiє тебе - движимоє i недвижимоє iмiнiє для душi моєй - з правом владiти тобою спокойно, безпрекословно i по своєй волi - теє-то як його - розпоряджать? Скажи, говори, отвiчай, отвiтствуй, могу лi бить - теє-то як його - мужем пристойним i угодним душi твоєй i тiлу? Н а т а л к а (поет). Видно шляхи полтавськiї i славну Полтаву, Пошануйте сиротину i не вводьте в славу. Не багата я i проста, но чесного роду, Не стиджуся прясти, шити i носити воду. Ти в жупанах i письменний, i рiвня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими дiвками? Єсть багацько городянок, вибирай любую; Ти пан возний - тобi треба не мене, сiльськую. (По окончании пения говорит). Так, добродiю, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре iм'я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дiвки, коли об нiй люди зашепчуть... Музыка начинает играть прелюдиум. Наталка задумывается, а возный рассуждает и смешные показывает мины на лице

Дія 1, явище 3 Наталка и возный. И после выборный, показавшись на сцену, поет. N 4 Дiд рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда, Дядько рудий, тiтка руда, Брат рудий, сестра руда, I я рудий, руду взяв, Бо рудую сподобав. Ой по горi по Панянцi В понедiлок дуже вранцi Iшли нашi новобранцi; Поклонилися шинкарцi; А шинкарка на них - морг: "Iду, братики, на торг". Iшли ляхи на три шляхи, А татари на чотири, Шведи-враги поле вкрили; Козак в лузi окликнувся - Швед, татарин, лях здригнувся, В дугу всякий iзiгнувся. По мере приближекия виборного к оркестру, Наталка подходит к ведрам, берет их и уходит домой. В о з н ы й. Чи се - теє-то як його - нова пiсня, пане виборний? В ы б о р н ы й. Та се, добродiю (кланяется), не пiсня, а нiсенiтниця. Я спiваю iногдi, що в голову лiзе, - вибачайте, будьте ласкавi, я не добачив вас. В о з н ы й. Нiчого, нiчого. Вiдкiль се так? Чи з гостей iдете - теє-то як його?.. В и б о р н ы й. Я iду iз дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засiдатель наш, пан Щипавка; так. уже, знаєте, не без того, - випили по однiй, по другiй, по третiй, холодцем та ковбасою закусили, та вишнiвки з кварту укутали, та й, як то кажуть, i пiдкрiпилися. В о з н ы й. Не розказовав же пан Щипавка якої новини? В ы б о р н ы й. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тiлько засiдателям, но самому комiсаровi уже не те, як давно було... Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити. В о з н ы й. Ох! правда, правда; даже i в повiтовом судi, i во всiх присутственних мiстах унинiе воспослiдовало; малiйшая проволочка iлi прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленiє; а взяточок, сирiч - винуждений подарочок, весьма-очень iскусно у iстця iлi отвiтчика треба виканючити. Та що i говорить! Тепер i при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на свiтi. В ы б о р н ы й. Зате нам, простому народовi, добре, коли старшина, богобоязлива i справедлива, не допуска письменним п'явкам кров iз нас смоктати... Та куди ви, добродiю, налагодились? В о з н ы й. Я намiревал - теє-то як його - посiтити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (вздыхает), остановився побалакати з нею. В ы б о р н ы й (лукаво). Наталку? А де ж (осматривается) вона? В о з н ы й. Може, пiшла додому. В ы б о р н ы й. Золото - не дiвка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромi того, що красива, розумна, моторна i до всякого дiла дотепна, - яке у неї добре серце, як вона поважає матiр свою; шанує всiх старших себе; яка трудяща, яка рукодiльниця; себе i матiр свою на свiтi держить.

Дія 1,явище 3 В о з н ы й. Нiчого сказати - теє-то як його - хороша, хороша i уже в такiм возрастi... В ы б о р н ы й. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та iще i бiдна. Нiхто i не квапиться. В о з н ы й. Однако ж я чув, що Наталцi траплялись женихи, i восьма пристойнiї, наприклад, тахтауловський дячок, чоловiк знаменитий басом своїм, iзучен ярмолоя i дуже знаєть печерсько-лаврський напiв; другий волосний - теє-то як його - писар iз Восьмачок, молодець не убогий i продолжающий службу свою безпорочно скоро год; третiй - пiдканцелярист iз суда по iменi Скоробреха i многiї другiї, но Наталка... В ы б о р н ы й. Що? Одказала? Добре зробила. Тахтауловський дяк п'є горiлки багато i уже спада з голосу; волосний писар i пiдканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевжики обидва i голi, вашецi проше, як хлистики, а Наталцi треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умiв хлiб робити i щоб жiнку свою з матiр'ю годовав i зодiгав. В о з н ы й. Для чего же неписьменного? Наука - теє-то як його - в лiс не йде; письменство не єсть преткновенiє iлi помiха ко вступленiю в законний брак. Я скажу за себе: правда, я - теє-то як його - письменний, но по благостi всевишнього єсмь чоловiк, а по милостi дворян -- возний, i живу хоть не так, як люди, а хоть побiля людей; копiйка волочиться i про чорний день iмiється. Признаюсь тобi, як приятелю, буде чим i жiнку - теє-то як його - i другого кого годовати i зодiгати. В ы б о р н ы й. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хiба в ченцi постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очi не нависла? Хiба хочете, щоб вам на весiллi сю пiсню спiвали? Ось слухайте. (Виборный поет) N 5 Ой пiд вишнею, пiд черешнею Стояв старий з молодою, як iз ягодою. I просилася, i молилася: "Пусти мене, старий дiду, на улицю погулять!" "Ой я й сам не пiду, i тебе не пущу: Хочеш мене, старенького, да покинути. Ой не кидай мене, моя голубочко, Куплю тобi хатку, i ще сiна жатку, I ставок, i млинок, i вишневий садок". "Ой не хочу хатки, анi сiна жатки, Нi ставка, нi млинка, нi вишневого садка. Ой ти, старий дiдура, i зогнувся, як дуга, А я, молоденька, гуляти раденька". В о з н ы й. Коли другiї облизня поймають, то i ми остерегаємся. Наталка многим женихам пiднесла печеного кабака; глядя на сiє, i я собi на умi. В ы б о р н ы й. А вам що до Наталки? Будто всi дiвки на неї похожi? Не тiлько свiта, що в вiкнi; сього дива повно на свiтi! Та до такого пана, як ви, у iншої аж жижка задрижить! В о з н ы й (в сторону). Признаюсь йому в моєй любвi к Наталцi. Послухай, пане виборний! Нiгде - теє-то як його - правди дiвати, я люблю Наталку всею душею, всею мислiю i всiм серцем моїм, не могу без неї жити, так її образ - теє-то як його - за мною i слiдить. Як ти думаєш? Як совiтуєш в таковом моєм припадцi? В ы б о р н ы й. А що тут довго думати? Старостiв посилати за рушниками, та й кiнець. Стара Терпилиха не зсунулась iще з глузду, щоб вам одказати. В о з н ы й. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як то кажуть, надогад бурякiв -- теє-то як його -- так де! Нi приступу!

Дія 1, явище 3 В ы б о р н ы й. Що ж вона говорить, чим одговорюється i що каже? В о з н ы й. Она iзлагаєть нерезоннiї - теє-то як його - причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бiдною, а мене багатим; себе простою - теє-то як його - а мене возним; i рiшительний приговор учинила - що я їй, а она мнi не рiвня - теє-то як його. В ы б о р н ы й. А ви ж їй що? В о з н ы й. Я їй пояснил, що любов все равняєть. В ы б о р н ы й. А вона ж вам що? В о з н ы й. Що для мене благопристойнiє панночка, нiж простая селянка. В ы б о р н ы й. А ви ж їй що? В о з н ы й. Що она - теє-то як його - одна моя госпожа. В ы б о р н ы й. А вона ж вам що? В о з н ы й. Що она не вiрить, щоб так дуже - теє-то як його - можна полюбити. В ы б о р н ы й. А ви ж їй що? В о з н ы й. Що я її давно люблю. В ы б о р н ы й. А вона ж вам що? В о з н ы й. Щоб я одв'язався од неї. В ы б о р н ы й. А ви ж їй що? В о з н ы й (с жаром). Що? Нiчого!.. Тебе чорт принiс - теє-то як його - Наталка утекла, а я з тобою остався. В ы б о р н ы й.Ой ви, письменнi! Вгору деретеся, а пiд носом нiчого не бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви їй не рiвня. У неї не те на серцi... В о з н ы й. Не те? А що ж би такеє? В ы б о р н ы й. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтавi i покiйний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець вирiс славний, гарний, добрий, проворний i роботящий; вiн од Наталки старший був годiв три або чотири; з нею вигодовавсь i зрiс вкупi. Терпило i Терпилиха любили годованця свого, як рiдного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з сестрою. Но Терпило, понадiявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рiвнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями i цехмистрами -- пив, гуляв i шахровав грошi; покинув свiй промисел i мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра i вигнав його iз свого дому; послi, як не стало i послiднього сього робiтника, Терпило зовсiм iзвiвся; в бiдностi умер i без куска хлiба оставив жiнку i дочку. В о з н ы й. Яким же побитом - теє-то як його - Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селi? В ы б о р н ы й. У Терпила в городi на Мазурiвцi був двiр - гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом i садком. Терпилиха по смертi свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собi хатку i тепер живе, як ви знаєте. В о з н ы й. А вишереченний Петро де - теє-то як його - обрiтається? В ы б о р н ы й. Бог же його зна. Як пiшов з двора, то мов в воду упав, i чутки нема. Наталка без душi його любить, через його всiм женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує. В о з н ы й. Наталка неблагорозумна: любить такого чоловiка, которго - теє-то як його - можеть бить, i кiстки погнили. Лучче синиця в жменi, як журавель в небi. В ы б о р н ы й. Або, як той грек мовляв: "Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник"... А я все-таки думаю, коли б чоловiк добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться. В о з н ы й. Сердечний приятелю! Вiзьмися у Наталки i матерi хожденiе iмiти по моєму сердечному дiлу. Єжелi виiграєш - теє-то як його - любов ко мнi Наталки i убiдиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанiї, то не пожалiю - теє-то як його - нiчого для тебе. Вiр - без данi, без пошлини, кому хочеш, позов заложу i контроверсiї сочиню, - божусь в том - єже-єй! єй! В ы б о р н ы й (немного подумав). Що ж? Спрос не бiда. Тут зла нiякого нема. Тiлько Наталка не промах!.. О, розумна i догадлива дiвка! В о з н ы й. Осмiлься! Ти умiєш увернутись - теє-то як його - хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна i брехнути для обману, приязнi ради. В ы б о р н ы й. Для обману? Спасибi за се! Брехать i обманьовать других - од бога грiх, а од людей сором. В о з н ы й. О, простота, простота! Хто тепер - теє-то як його - не брешеть i хто не обманиваєть? Повiр мнi: ежелi б здесь собралося много народу i зненацька ангел з неба з огненною рiзкою злетiв i воскликнул: "Брехуни i обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!.." - єй-єй, всi присiли би к землi совiстi ради. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближнiх, а то бiда - теє-то як його - що часто лжем iлi ради своєй ви годи, iлi на упад других. В ы б о р н ы й. Воно так, конечне, всi люди грiшнi, однако ж... В о з н ы й. Що "однако ж"? Всi грiшнi, та iще i як!.. I один другого так обманюють, як того треба, i як не верти, а виходить - кругова порука. Слухай. (Поет). N 6 Всякому городу нрав i права, Всяка iмiєть свой ум голова, Всякого прихотi водять за нiс, Всякого манить к наживi свiй бiс. Лев роздираєть там волка в куски, Тут же волк цапа скубе за виски; Цап в огородi капусту псує: Всякий з другого бере за своє. Всякий, хто вище, то нижчого гне, - Дужий безсильного давить i жме, Бiдний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха - Хто ж єсть на свiтi, щоб був без грiха? В ы б о р н ы й. Воно так! Тiлько великим грiшникам часто i даром проходить, а маленьким грiшникам такого задають бешкету, що i старикам невпам'ятку. Добре, пане возний, я вас поважаю i зараз iду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого веде, - може, воно i добре буде, коли ваша доля щаслива. Дузт N 7 Возныйи виборний Ой доля людськая - доля єсть слiпая! Часто служить злим, негiдним i їм помагає. Добрi терплять нужду, по миру товчуться, I все не в лад їм приходить, за що не возьмуться. До кого ж ласкава ся доля лукава, Такий живе як сир в маслi, спустивши рукава. Без розума люди в свiтi живуть гарно, А з розумом та в недолi вiк проходить марно. Ой доле людськая, чом ти не правдива, Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива. (По окончании пения уходят). Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи.

Дія 1,явище 3. Єжелi виiграєш - теє-то як його - любов ко мнi Наталки i убiдиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанiї, то не пожалiю - теє-то як його - нiчого для тебе. Вiр - без данi, без пошлини, кому хочеш, позов заложу i контроверсiї сочиню, - божусь в том - єже-єй! єй! В ы б о р н ы й (немного подумав). Що ж? Спрос не бiда. Тут зла нiякого нема. Тiлько Наталка не промах!.. О, розумна i догадлива дiвка! В о з н ы й. Осмiлься! Ти умiєш увернутись - теє-то як його - хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна i брехнути для обману, приязнi ради. В ы б о р н ы й. Для обману? Спасибi за се! Брехать i обманьовать других - од бога грiх, а од людей сором. В о з н ы й. О, простота, простота! Хто тепер - теє-то як його - не брешеть i хто не обманиваєть? Повiр мнi: ежелi б здесь собралося много народу i зненацька ангел з неба з огненною рiзкою злетiв i воскликнул: "Брехуни i обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!.." - єй-єй, всi присiли би к землi совiстi ради. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближнiх, а то бiда - теє-то як його - що часто лжем iлi ради своєй ви годи, iлi на упад других. В ы б о р н ы й. Воно так, конечне, всi люди грiшнi, однако ж... В о з н ы й. Що "однако ж"? Всi грiшнi, та iще i як!.. I один другого так обманюють, як того треба, i як не верти, а виходить - кругова порука. Слухай. (Поет). N 6 Всякому городу нрав i права, Всяка iмiєть свой ум голова, Всякого прихотi водять за нiс, Всякого манить к наживi свiй бiс. Лев роздираєть там волка в куски, Тут же волк цапа скубе за виски; Цап в огородi капусту псує: Всякий з другого бере за своє. Всякий, хто вище, то нижчого гне, - Дужий безсильного давить i жме, Бiдний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха - Хто ж єсть на свiтi, щоб був без грiха? В ы б о р н ы й. Воно так! Тiлько великим грiшникам часто i даром проходить, а маленьким грiшникам такого задають бешкету, що i старикам невпам'ятку. Добре, пане возний, я вас поважаю i зараз iду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого веде, - може, воно i добре буде, коли ваша доля щаслива. Дузт N 7 Возныйи виборний Ой доля людськая - доля єсть слiпая! Часто служить злим, негiдним i їм помагає. Добрi терплять нужду, по миру товчуться, I все не в лад їм приходить, за що не возьмуться. По окончании пения уходят).. Сцена переменяется й представляет внутреннось До кого ж ласкава ся доля лукава, хаты Терпилихи Такий живе як сир в маслi, спустивши рукава. Без розума люди в свiтi живуть гарно, А з розумом та в недолi вiк проходить марно. Ой доле людськая, чом ти не правдива, Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива.

Дія 1, явище 4 Я В Л Е Н И Е 4 Терпилиха прядет, Наталка шьет. Т е р п и л и х а. Ти оп'ять чогось сумуєш, Наталко! Оп'ять щось тобi на думку спало?.. Н а т а л к а. Менi з думки не йде наше безталання. Т е р п и л и х а. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього. Н а т а л к а. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват. Т е р п и л и х а. Лучче б була я умерла: не терпiла б такої бiди, а бiльше через твою непокорность. Н а т а л к а (оставляя роботу). Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо! Т е р п и л и х а. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе - розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду? Н а т а л к а. В надежду на бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать - хорошi люди! Т е р п и л и х а. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко - чому не люди? Кого ж ти думаєш -може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, - мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею. Н а т а л к а. Хотя б i протопопшею, то бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi - нехай вони собi тямляться! Т е р п и л и х а. Знаю, чом тобi всi не люб'язнi; Петро нав'яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя. Н а т а л к а. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам'ятує об нас, та боїться вернуться. Т е р п и л и х а. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде. Н а т а л к а (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет). N 8 Ой мати, мати! Серце не вважає, Кого раз полюбить, з тим i умирає. Лучче умерти, як з немилим жити, Сохнуть з печалi, щодень сльози лити. Бiдность i багатство - єсть то божа воля; З милим їх дiлити - єсть щаслива доля. Ой хiба ж я, мати, не твоя дитина, Коли моя мука тобi буде мила? I до мого горя ти жалю не маєш, Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!.. (Пропевши, говорит). О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй! (Плачет). Т е р п и л и х а (с чувством). Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає - може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає. Н а т а л к а. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi - о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ..

Дія 1, явище 4 Т е р п и л и х а. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала N 9 Чи я тобi, дочко, не добра желаю, Коли кого зятем собi вибираю? Ой дочко, дочко! що ж мнi начати? Де ж люб'язного зятя достати? Петро десь блукає, може, оженився, Може, за тобою не довго журився. Ой дочко, дочко! що ж мнi начати, Де ж люб'язного зятя достати? По старостi моїй живу через силу, Не дождавшись Петра, пiду i в могилу. Ой дочко, дочко... и проч. Тебе ж без приюту, молоду дитину, На кого оставлю, бiдну сиротину? Ой дочко, дочко... й проч. Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. (Плачет). Н а т а л к а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати. Т е р п и л и х а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови - i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас? (Уходит).

Дія 1, явище 5,6 Наталка (одна) Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж - для покою матерi треба все перенести. Скроплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив'яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там... ох!.. Серце моє чогось щемить... (Приметя приближение к двери, садигся за роботу). Наталка, Терпилиха и выборный. В ы б о р н ы й. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш? Н а т а л к а. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне. Т е р п и л и х а. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть. В ы б о р н ы й. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мала, хто вас обороняв би. Т е р п и л и х а. Я сього тiлько i хочу, так що ж... В ы б о р н ы й. А що такеє? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?.. Т е р п и л и х а. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: "Не хочу та й не хочу!" В ы б о р н ы й. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од її розуму сього не ждав. Н а т а л к а. Так то вам здається, а нiхто не вiда, хто як обiда. Т е р п и л и х а. От так все вона - приговорками та одговорками i вивертається; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки опущу. В ы б о р н ы й. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не iз города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли i воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на їх нiхто не гляне. Н а т а л к а. Не рiвняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую i не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене iз мосту та в воду? В ы б о р н ы й. Правда, замуж вийти - не дощову годину пересидiти; але менi здається, якби чоловiк надежний трапився, то б не треба нi для себе, нi для матерi йому одказовать; ви люди не багатi. Т е р п и л и х а. Не багатi! Та така бiднiсть, таке убожество, що я не знаю, як дальше i на свiтi жити! Н а т а л к а. Мамо! Бог нас не оставить: єсть i бiднiйшi од нас, а живуть же. Т е р п и л и х а. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх! Н а т а л к а. Хто живе чесно i годується трудами своїми, тому i кусок черствого хлiба смачнiший од м'ягкой булки, неправдою нажитої. Т е р п и л и х а. Говори, говори! А на старостi гiрко терпiти нужду i во всiм недостаток. (К выборному). Хоть i не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обiщала для мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж. В ы б о р н ы й. Об розумi i добрiм серцi Наталки нiчого i говорити; всi матерi примiром ставлять її своїм дочкам. Тiлько нiгде правди дiвати, трудненько тепер убогiй дiвцi замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудрiйша од царя Соломона, а краща од прекрасного Iосифа, то може умерти сiдою панною

Дія 1, явище 6 Т е р п и л и х а. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалiй послi на себе, а не на другого кого Н а т а л к а (вздыхает). Я i так терплю горе! В ы б о р н ы й. Та можна вашому горю i пособити; (лукаво) у мене єсть на примiтi чолов'яга i поважний, i багатий, i Наталку дуже собi уподобав. Н а т а л к а (в сторону). От i бiда менi! Т е р п и л и х а. Жартуєте, пане виборний! В ы б о р н ы й. Без жартiв, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я i прийшов за його поговорити з вами, панi Терпилихо. Н а т а л к а (с нетерпением), А хто такий той жених? В ы б о р н ы й. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте... Чим же не чоловiк? Н а т а л к а. Возний? Чи вiн же менi рiвня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний! Т е р п и л и х а. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся i вiрити, щоб була сьому правда. В ы б о р н ы й. З якого ж побиту менi вас обманьовати? Возний Наталку полюбив i хоче на нiй женитись; що ж тут за диво? Ну, скажiте ж хутенько, як ви думаєте? Т е р п и л и х а. Я душею рада такому затевi. В ы б о р н ы й. А ти, Наталко? Н а т а л к а. Бога бiйтесь, пане виборний! Менi страшно i подумати, щоб такий пан - письменний, розумний i поважний - хотiв на менi женитись. Скажiте менi перше, для чого люди женяться? В ы б о р н ы й. Для чого? Для того... а ти буцiм не знаєш? Н а т а л к а. Менi здається, для того, щоб завести хазяйство i сiмейство; жити люб'язно i дружно; бути вiрними до смертi i помагати одно другому. А пан, которий жениться на простiй дiвцi, чи буде її вiрно любити? Чи буде їй щирим другом до смертi? Йому в головi i буде все роїтися, що вiн її виручив iз бiдностi, вивiв в люди i що вона йому не рiвня; буде на неї дивитися з презирством i обходитися з неповагою, i у пана така жiнка буде гiрше наймички... буде крепачкою. Т е р п и л и х а. От так вона всякий раз i занесе, та й справляйся з нею. Коли на те пiшло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкова. В ы б о р н ы й. Петро? Де ж вiн? А скiлько рокiв, як вiн пропада? Т е р п и л и х а. Уже рокiв трохи не з чотири. В ы б о р н ы й. I Наталка так обезглуздiла, що любить за пропастившогося Петра? I Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рiдну свою при старостi, в убожествi, всякий час з заплаканими очима i туж-туж умираючу од голодної смертi, - не зжалиться над матiр'ю? А ради кого? Ради пройдисвiта, ланця, що, може, де в острозi сидить, може, умер або в москалi завербовався!.. В продолжение сего монолога мать й дочь плачут. N 10 В ы б о р н ы й. Ей, Наталко, не дрочися! Т е р п и л и х а. Та пожалiй рiдной, Мене, старой, бiдной, Схаменися! Н а т а л к а. Не плач, мамо, не журися! В ы б о р н ы й. Забудь Петра-ланця, Пройдоху-поганця, - Покорися! Т е р п и л и х а. Будь же дочко, мнi неслушна! Н а т а л к а. Тобi покоряюсь, На все соглащаюсь Прямодушно.

Дія 1, явище 6 Т е р п и л и х а. Будь же дочко, мнi неслушна! Н а т а л к а. Тобi покоряюсь, На все соглащаюсь Прямодушно. В с е т р о є. Де згода в сiмействi, де мир i тишина, Щасливi там люди, блаженна сторона. Їх бог благословляєть, Добро їм посилаєть, I з ними вiк живеть. Т е р п и л и х а. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця, покорность твоя жизнi i здоров'я менi придаєть. За твою повагу i любов до мене бог тебе не оставить, моє дитятко! Н а т а л к а. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, i коли менi бог поможеть осушити твої сльози, то я найщасливiша буду на свiтi, тiлько... В ы б о р н ы й. А все-таки "тiлько"! Вже куда не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, - мовчи та диш! Т е р п и л и х а. Так, дочко моя! Коли тобi що i наверзеться на ум, то подумай, для кого i для чого виходиш за возного замуж. Н а т а л к а. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тiлько щоб не спiшили з весiллям. В ы б о р н ы й. А нащо ж i одкладовать в довгий ящик; адже ми не суддi. Т е р п и л и х а. Да треба ж таки прибраться к весiллю: хоть рушники i єсть готовi, так iще дечого треба. В ы б о р н ы й. Аби рушники були, а за прибори на весiлля не турбуйтеся: наш возний - чоловiк, не взяв його кат - на свiй кошт таке бундючне весiлля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо сватання, i ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собi з паном женихом i за весiлля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам'ятуй, що ти обiщала матерi. Прощайте, прощайте! Т е р п и л и х а. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас бог за вашу приязнь. (Уходит вместе с выборньм ).

Дія 1, явище 7 Я В Л Е Н И Е 7 Наталка (одна) Не минула мене лиха година; возний гiрше реп'яха причепився. А здається, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер. (Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит), Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки... (Встает и поет). Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила? Чого ж i я смутна тепер, чи не мати била? Мене ж мати та не била - самi сльози ллються; Од милого людей нема, од нелюба шлються. Прийди, милий, подивися, яку терплю муку! Ти хоть в серцi, но од тебе беруть мою руку. Спiши, милий, спаси мене од лютой напастi! За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.

Дія 2, Явище 1,2 Микола (один). Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота - без роду, без племенi, без талану i без приюту. Що робить - i сам не знаю. Був у городi, шукав мiста, но скрiзь опiзнився. (Думает). Одважусь в пекло на три днi! Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак буде, та єсть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за їх обичай! Вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив. N 12 Гомiн, гомiн, гомiн, гомiн по дiбровi, Туман поле покриває, мати сина виганяє. "Iди, сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме". "Мене, мати, мене, мати, орда знає, В чистiм полi об'їжджає, в чистiм полi об'їжджає". "Iди, сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть". "Мене, мати, мене, мати, ляхи знають, Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають". "Iди сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме". "Мене, мати, мене, мати, турчин знає, Срiблом, злотом надiляє, срiблом, злотом надiляє". "Iди, сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме". "Пiду, мати, москаль мене добре знає, Давно уже пiдмовляє, давно мене пiдмовляє. У москаля, у москаля добре жити, Будем татар, туркiв бити, будем татар, туркiв бити". Так i я з чорноморцями буду тетерю їсти, горiлку пити, люльку курити i черкес бити. Тiлько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, iз розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно прикинутись. Я В Л Е Н И Е 2 Петро и Микола. П е т р о (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет). N 13 Сонце низенько, Вечiр близенько, Спiшу до тебе, Лечу до тебе, Моє серденько! Ти обiщалась Мене вiк любити, Нi з ким не знаться I всiх цураться, А для мене жити. Серденько моє, Колись ми обоє Любились вiрно, Чесно, примiрно I жили в покої. Ой, як я прийду, Тебе не застану, Згорну я рученьки Згорну я бiлiї Та й нежив стану...

Дія 2, явище 2,3 М и к о л а (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий. П е т р о (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту. М и к о л а (подходя к Петру) Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешнiй. П е т р о. Нi, пане брате. М и к о л а. Вiдкiль же ти? П е т р о. Я?.. (С улыбкою). Не знаю, як би тобi i сказати - вiдкiль хочеш... М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився? П е т р о. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю. М и к о л а. Та що ж ти за чоловiк? П е т р о. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер iду в Полтаву. М и к о л а. Може, у тебе родичi єсть в Полтавi або знакомi? П е т р о. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або родичi у сироти? М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як i я - безприютний. П е т р о. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут. М и к о л а. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити. П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодаренiє богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рiдного брата. Будь моїм приятелем.. Я В Л Е Н И Е З Те же й возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковнм платком. Выбороный - в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье. Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною. Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборньй громко говорит в дверь Терпилихи. В ы б о р н ы й. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть. Т е р п и л и х а (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається. В ы б о р н ы й. Та надворi швидше провiтриться. Т е р п и л и х а. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить. В ы б о р н ы й. За всi голови! (Отходит от двери). Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи (Увидя Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города? В о з н ы й. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних? В ы б о р н ы й. Адже ти був на базарi - що там чути? М и к о л а. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi