Звивається стежиночка до рідного села, Та найдорожча жилочка, де молодість пройшла, Та ниточка без вузликів, що в серці я ношу. Та найсвятіша музика, якою дорожу. Веде вона по споришах, в калинові гаї, До верб, де уночі співають солов ї. Де луг, де гайворін-трава, де гомонить струмок. Де все дитинство ожива від згадок і думок. Село моє, мій дивосвіт – колисочка подій. Лишило ти глибокий слід у пам яті моїй. Все найдорожче зберегло, що діялось-булось – Моє село, моє село ….

Колгосп імені Горького Красноармійського району був одним із найбільших у Донецькій області. Це господарство високого рівня землеробства. На базі господарства була створена міжрайонна школа передового досвіду. Із року в рік колгосп нарощував виробництво сільськогосподарської продукції. На всі виробничі участки було завезено сучасну техніку. У кожному господарстві працювали висококваліфіковані механізатори, спеціалісти, керівники. Працівники колгоспу з кожним роком намагалися збільшити врожайність, особлива увага приділялася піднесенню м ясо-молочного виробництва. У колгоспі імені Горького звикли вважати і говорити, що за долю врожаю несе відповідальність кожен працівник. Все це результат наполегливої праці людей, що своїми руками створювали багатство. І, звичайно, першу роль у цьому відігравав керівник колгоспу. Ним був Федір Іванович Павленко, який вмів згуртувати людей і повести їх по шляху перемог і достатку. Серед працівників колгоспу ще хочеться виділити бригадира комплексної бригади механізаторів Антона Григоровича Черненка.

Н ародився 11 вересня 1929 року в селі Срібне Красноармійського району Донецької області. Любов до землі, до нелегкої хліборобської праці визначила долю Антона Григоровича. Шістнадцятирічним почав трудову діяльність слюсарем вагонного депо Донецької залізниці. У 1947 році повернувся у рідне село, де працював у колгоспі імені Горького, звідки був призваний до лав Радянської Армії. Після увільнення в запас Антон Григорович став механізатором, працював у колгоспі імені Горького. Працюючи в загоні, він віддав справі весь вогонь свого серця, силу рук, енергію мозку. У 1971 році Антон Григорович став комуністом. За успіхи, досягнуті в розвитку сільськогосподарського виробництва був нагороджений медалями та орденами Помер Черненко Антон Григорович у грудні 1984 року. Своєю працею, партійною принциповістю, чуйністю і увагою до людей Антон Григорович завоював повагу і авторитет серед комуністів та усіх трудящих району. Світла пам ять про Антона Григоровича назавжди залишиться у наших серцях.

Народився 12 січня 1936 року в селі Преображенка Красноармійського району Донецької області. Після закінчення чотирьох класів пішов працювати в колгосп імені Горького трактористом та перейшов на заочне навчання у школі. За високі досягнення у праці в 1972 році був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1975 – орденом Леніна. Самовіддано працюючи і далі, в квітні 1979 року Микола Кіндратович був удостоєний високого звання – Героя Соціалістичної Праці з врученням Золотої Зірки та ордена Леніна. Обирався делегатом ХХVІ з їзду КПРС. Микола Кіндратович користувався повагою серед односельців, був почесним громадянином Красноармійського району. Помер 21 червня 2011 року.

Народився у 1919 році у селі Андріївка Великоновоселківського району Донецької області. Любов до землі, до нелегкої хліборобської праці визначили долю Федора Івановича. Закінчив Донецький сільськогосподарський технікум. З 1934 року працював у колгоспі рядовим.У 1939 році почав працювати помічником комбайнера У 1940 році був призваний до лав Радянської Армії. З 1943 року Федір Іванович воював на фронтах Вітчизняної війни. У 1945 році був демобілізований із рядів Радянської Армії і направлений на відновлення народного господарства. У листопаді 1948 року був обраний головою колгоспу імені Леніна Донецької області. На цій посаді Павленко Федір Іванович пропрацював до 1951 року.

Народився 14 травня 1942 року у селі Срібне Красноармійського району Донецької області. Закінчивши 10 класів, пішов на курси шоферів у місто Горняк. На початку 50-х років Геннадій Олександрович був призваний до лав Радянської Армії. Після увільнення в запас став студентом Білоцерківського сільськогосподарського інституту, який закінчив з червоним дипломом.

Народилася 30 серпня 1940 року на Закарпатті. Коли було 13 років померли батьки, залишивши дочку сиротою. Неповнолітню Олену відправили навчатися до інтернату. Нелегке життя було у дівчини, доводилося наймитувати, приймати участь у насадженні лісів. У 16 років Олена Петрівна почала працювати у дорожньому відділенні, де також праця була нелегкою. У 60-х роках Олена Петрівна приїхала жити на Донбас, а саме у село Срібне Красноармійського району. Тут вона пропрацювала дояркою 35 років. За успіхи, досягнуті у розвитку сільськогосподарського виробництва, Олені Петрівні присвоєне звання Заслуженого працівника сільського господарства УРСР. А ще ця жінка отримала Подяку за добросовісну працю й виконання плану по надою молока, була нагороджена Почесними грамотами та Похвальними листами. Своєю добросовісною працею, відповідальністю, чуйністю і увагою до односельців Олена Петрівна завоювала повагу і авторитет серед жителів села.

Живе в селі Запоріжжя скромна жінка – Ірина Парфирівна Нещеретня. У цьому році їй виповнюється 73 роки. Нелегкою була її доля: самотужки ростила сина і доньку. Та незважаючи на життєві труднощі, жінка зберегла любов до вишивання. Десь років у десять мати навчила дівчину цьому ремеслу. З тих пір кропітливо, стіжок до стіжка виводила вона свої перші візерунки, перші квіточки. Яка ж це була радість для всієї сімї! Не один рушник вишитий руками Ірини Парфирівни. Багато подаровано рідним та близьким. Ще будучи школяркою, на прохання матері, вишивала рушники для ікон, що висіли в церкві с.Андріївка..

У колекції майстрині велика кількість вишитих серветок, накидки для стільців та подушок, рушники, особистий одяг, розшитий усіма барвами веселки. У вишивках присутні квіти, багато квітів… Дивишся на витвори мистуцтва, зроблені Іриною Парфирівною, і розумієш – це частина її життя. Адже від них віє любовю, ласкою, душевним теплдом. Вони, наче оберіг, який передаватиметься з покоління в покоління.

Ми, односельчани, пишаємося, що серед нас живуть такі народні умільці. Сподіваємося, що Ірина Парфирівна ще не раз порадує нас новими роботами. Окрам вишивання, вона займається виготовленням чудових квітів із тканини.

Дякую за увагу!