Серед вітчизняного мовознавців слід відзначити : М. Я. Килиновича ( ); А. О. Білецького ( ); Є. К. Тимченка ( ); І. К. Білодіда ( ); О. Н. Синявського ( ); М. А. Жовтобрюха ( ); О. Б. Курило ( ) та ін.

– український мовознавець, поліглот. Доктор філологічних наук (1952). Професор (1953). Почесний член Грецької академії наук, Кіпрської академії наук, а також Кіпрського та Грецького археологічних товариств року Білецький захистив докторську дисертацію « Принципи етимологічних досліджень ( на матеріалі грецької мови )».

Наукові праці : Наукові інтереси професора Андрія Білецького багатогранні. Його праці охоплюють майже всі галузі лінгвістики : порівняльно - історичне мовознавство, етимологію, лінгвосеміотику, типологію, лінгвістичну географію, лексикологію, лексикографію, граматику, фонологію, ономастику, топонімію, класичну філологію, неоелліністику, історію та теорію письма. До цього потрібно додати літературознавство ( перша друкована праця Андрія Білецького, що побачила світ 1935 року, присвячена творчості Лопе де Веги ), давню історію, історію культури давніх народів, епіграфіку, палеографію, археологію та ін. Праці Білецького друкували в Україні, Росії, Вірменії, Греції, Грузії, Болгарії, Угорщині, Німеччині.

Іван Костянтинович Білодід – український мовознавець, педагог, академік АН УРСР ( з 1957 року ), академік АН СРСР ( з 1972 року ), заслужений діяч науки УРСР ( з 1966 року ). Батько мовознавця Олександра Білодіда та філолога Юлії Білодід. Онуки : Костянтин Білодід (1969) – журналіст за освітою, Юрій Козачук (1977) – правознавець за освітою.

Наукова діяльність : Автор понад 400 наукових праць. У 1947 році захистив кандидатську, а у 1952 році докторську дисертації. Основну увагу зосереджував на проблемах історії української мови і лінгвостилістики, загальних мовознавчих питаннях, методології та історії мовознавства. Головні наукові праці вийшли в післявоєнні роки. Історії української літературної мови присвячені праці : « Питання розвитку мови української радянської художньої прози » (1955); « Українська літературна мова другої половини XVI, XVII і XVIII ст.» (1957); « Т. Г. Шевченко в історії української літературної мови » (1964).

– український мовознавець - україніст, перекладач, академік АН УРСР, член - кореспондент AH CPCP ( з 1929 p.). Автор праць із фонетики, граматики, лексики, лексикографії, діалектології та історії української мови, автор підручників. Автор першого перекладу фінського епосу « Калевала » українською мовою.

Виступав проти гіпотези про прасхідньослов ' янську мову. Пропонував увести до української абетки літери s ( замість дз ), z ( замість дж ) та j ( замість й, зокрема в є, ї, ю, я ). Разом з Володимиром Науменком та іншими співробітниками журналу « Киевская старина » уклав тлумачний словник української мови, який після остаточної редакції Бориса Грінченка став відомий як « Словник Грінченка ».

– український мовознавець, доктор філологічних наук з 1964, професор з Визначна постать в історії філологічної науки, автор монографій « Мова української преси », « Мова української періодичної преси », « Українська граматика » тощо.

Автор монографій : « Мова української преси ( до середини дев ' яностих років XIX ст.)» (1963), « Мова української періодичної преси ( кінець XIX – початок XX ст.)» (1970), « Українська граматика » (1986, російською мовою ; у співавт.), « Східнослов ' янські мови » (1987, російською мовою ), « Нарис історії українського радянського мовознавства (1931 – 1941)» (1991) та ін. Співавтор і відповідальний редактор праць : « Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика » (1969), « Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія » (1973).

- визначний український мовознавець і педагог, професор (1920), провідний діяч у нормуванні української літературної мови (1917 – 1933), фактичний редактор остаточного тексту « Українського правопису » (1927). Жертва сталінського терору.

« Короткий нарис української мови » ( Х., 1918). « Порадник української мови » ( Х., 1922). « Украинский язык » ( Х., 1923; кілька видань ). « Діалектологічний порадник. Програма для збирання діалектичних матеріалів з лівобережних монофтонгічних говорів української мови » ( Х., 1924). « Найголовніші правила української мови ( За новим правописом )» ( Х., 1929). « Норми української літературної мови » ( Х. – К., 1931). « Курс української мови » ( підручник для педвишів ; не опублікований ).

- український мовознавець, педагог. Жертва сталінського терору. Першим, хто збудив її інтерес до української культури та українського визвольного руху, був український мовознавець Євген Тимченко, представник « народницької » течії в українській лінгвістиці.

Початкова граматика української мови (1918).1918 Рецензія на « Російсько - український словничок медичної термінології » (1918 – 1919) Рецензія на Є. Тимченко. Українська граматика для ІІІ - ої і IV- ої кляси шкіл середніх, (1918–1919) Курс українського правопису. Підручник для шкіл і самонавчання., (1919).1919 Паралельні форми в українській мові, їх значення для стилю, (1923).1923 Уваги до сучасної української літературної мови (1920).1920 Словник хемічної термінології ( Проект ), (1923)1923 Рецензія на С. Кульбакін. Украинский язык, (1923)1923 Програма для збірання етнографічних матеріялів, (1923).1923 Рецензія на О. Синявський. Украинский язык, (1924).1924 Реценздя на М. Йогансен. Украинский язык, (1924).1924 Фонетичні та деякі морфологічні особливості говірки села Хоробричів на Чернігівщині, (1924).1924 До характеристики і процесу монофтонгізації чернігівських дифтонгічних звуків, (1925).1925