Оліяр Владислав 4-А клас

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 року. Жила сімя Косачів на Волині. Леся виростала в гарній, великій родині – мала трьох сестер і двох братів. Леся жодного дня не сиділа за шкільною партою. Вчителями її були мати – письменниця Олена Пчілка, батько – юрист Петро Антонович, книги і життя. Дівчинка росла наполегливою. До всього їй хотілося дійти самій. Леся була надзвичайно обдарованою. В 9 років вона написала свій перший вірш Надія. Леся була милосердною до всього і до всіх.

Тут вона вперше побачила життя, сонце, почула рідне слово. Тут в її душі вперше народилося ще не назване тоді почуття безмежної любові до батьківщини. Звідси Леся пішла у широкий світ.

Петро Антонович Косач, батько Лесі Українки. Ольга Петрівна Драгоманова, в одруженні Косач, мати. Лесі Українки. Юрист за освітою, Петро Антонович Косач був освічений, начитаний, прекрасний сімянин. Раніше від інших Петро Антонович розгледів геній своєї доньки, робив усе, щоб продовжити їй життя. Мати Лесі, Олена Петрівна, була талановитою поетесою (мала псевдонім Олена Пчілка), громадським діячем, етнографом. Для Лесі мама була завжди найвродливіша, найрозумніша і найталановитіша жінка в світі.

У Лесі було двоє братів – Михайло і Микола і три сестри – Ольга, Оксана, Ізидора. Діти жили дружно. На розвиток Лесі особливо впливали стосунки із старшим на два роки братом Михайлом. Всюди і завжди вони були разом. Для менших Леся була і вихователькою, і наставником, і вчителькою. Для сестри Ольги Леся написала підручник Стародавня історія східних народів. Підручник був надрукований.

Коли Лесі було 13 років, у неї назбиралося вже кілька віршів, і мати, порадившись з дочкою, добирає їй псевдонім Українка і публікує в журналі Зоря вірш Конвалія. Відтоді і пішли по всьому світі прекрасні поезії, підписані цим гордим, ніжним і красивим імям – Леся Українка. Видання, в яких друкувалися ранні твори Лесі Українки

У рр. Леся Українка написала поезії для дітей, які об'єднала в цикл "В дитячому крузі". Починається він невеликими пейзажними творами. У циклі "В дитячому крузі" більшість поезій повязана з природою. Леся Українка вміла побачити в пташці, в дереві чи в квітці людську вдачу. Леся дуже любила весну, любила все радісне і прекрасне, і цю любов вона заповіла й вам.

Тішся, дитино, поки ще маленька, Ти ж бо живеш на весні, Ще твоя думка літає легенько, Ще твої мрії ясні. Мрія полине із думкою вкупці Геть у далекі світа, - Крил не втинай сизокрилій голубці, Хай вона вільно літа.

З гір на долину Біжу, стрибаю, рину! Місточки збиваю, Всі гребельки зриваю Всі гатки, всі запруди, Що загатили люди, - Бо весняна вода, Як воля, молода!

Вже й сон-трава перецвітати стала. От-от зозуленька маслечко сколотить, В червоні черевички убереться І людям одмірятиме літа. Вже з вирію поприлітали гості. Он жовтими пушинками вже плавають На чистім плесі каченята дикі.

На зеленому горбочку, У вишневому садочку, Притулилася хатинка, Мов маленькая дитинка Стиха вийшла виглядати, Чи не вийде її мати. І до білої хатинки, Немов мати до дитинки, Вийшло сонце, засвітило І хатинку звеселило.

Поблискують черешеньки В листі зелененькім, Черешеньки ваблять очі Діточкам маленьким: Дівчаточко й хлопяточко Під деревцем скачуть, Простягають рученята, Та мало не плачуть. Раді б вишню зїсти, Та високо лізти, Ой, раді б зірвати, та годі дістати! Ой вишеньки-черешеньки, Червонії, спілі, Чого ж бо ви так високо Виросли на гіллі! Ой, того ми так високо Виросли на гіллі, - Якби зросли низесенько, Чи то ж би доспіли?

То була тиха ніч чарівниця, Покривалом спокійним, широким Простелилась вона над селом, Прокидалась край неба зірниця, Мов над озером тихим, глибоким Лебідь сплескував білим крилом…

Плине білий човник, хвилечка колише, хвилечка гойдає; Плине білий човник, вітер ледве дише, ледве повіває. Білії хмаринки, лебедині крила угорі гуляють, Довгою сягою, що зорю покрила, місяця сягають. Місяченько світло, і рожеве й срібне, кида-розсипає, І ряхтить, і сяє світло теє дрібне, як вогонь палає.

Уже ж мене пошарпано, Всі квітоньки загарбано, Всі квітоньки-зірниченьки Геть вирвано з пшениченьки! Мак мій жаром червонів, А тепер він почорнів, Наче крівця пролилася, В борозенці запеклася…

Літо краснеє минуло, Сніг лежить на полі; Діти з хати виглядають В вікна… Шкода волі! Діти нудяться в хатині, Нудять, нарікають: І нащо зима та люта? Все вони питають. Он все поле сніг завіяв, Хоч не йди із хати! У замкнуті дивись вікна, Ніде й погуляти! Сніг з морозом поморозив Всі на полі квіти… Десь зима та не скінчиться! – Нарікають діти. -Ж-Ждіте, ждіте, любі діти! Літо знов прилине, Прийде мила годинонька, Як зима та згине; І заквітне ваше поле І зазеленіє, - Знов його весна прекрасна Квіточками вкриє.

Мамо, іде вже зима, Снігом травицю вкриває, В гаю пташок вже нема… Мамо, чи кожна пташина В вирій на зиму літає? – В мами спитала дитина. -Н-Ні, не кожна, - одказує мати, - Онде, бачиш, пташина сивенька Скаче швидко отам біля хати? Ще зосталась пташина маленька! Чом же вона не втіка? Нащо морозу чека? -Н-Не боїться морозу вона, Не покине країни рідної, Не боїться зими навісної. Жде, що знову прилине весна.

Мамо! Ті сиві пташки Сміливі, певне, ще й дуже, Чи то безпечні такі, - Чуєш, цвірінькають так, Десь їм про зиму байдуже! Бач – розцвірінькались як! -Н-Не байдуже тій пташці, мій синку, Мусить пташка малесенька дбати, Де б водиці дістати краплинку, Де б під снігом поживку шукати. Нащо ж співає? Чудна! Краще б шукала зерна! -С-Спів пташині потіха одна, - Хоч голодна, співа веселенько, Розважає пташине серденько, Жде, що знову прилине весна!

Як дитиною бувало Упаду собі на лихо, То хоч в серце біль доходив, Я собі вставала тихо. Що болить? - мене питали, Але я не признавалась, - Я була малою горда – Щоб не плакать, я сміялась.

Місяць яснесенький Промінь тихесенький Кинув до нас. Спи, мій маленький! Пізній-бо час. Любо ти спатимеш, Поки не знатимеш, Що то печаль; Хутко прийматимеш Лихо та жаль. Сором хилитися, Долі коритися: Час твій прийде З долею битися – Сон пропаде… Місяць яснесенький Промінь тихесенький Кинув до нас… Спи, мій малесенький, Поки є час!

Поезія Лесі Українки пройнята любов ю до дитини, повагою до жінки-матері, любов ю до рідного краю. Образ дитини в творах Лесі Українки завжди оповитий глибокою ніжністю, любовним замилуванням. Дитина в її очах була насамперед людиною, з своїми правами і з своїми, хай дитячими поглядами на світ.

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно; Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна.