Підготувала Прітика Віталія 21- Д

Головне в стилі рококо інтер'єр свято безтурботного життя, де особистий комфорт виходить на перше місце.

Рококо, як стиль у мистецтві, існує приблизно з 1715 р. (по смерті Людовика XIV) Рококо (франц. Rococo), рокайль (від елемента орнаменту рокайль, який нагадував за формою морську раковину) це перехідний стиль у мистецтві, що виник у Франції в першій половині XVIII ст. і панував до 1780 р. Був виражений переважно в інтер'єрі, а не в зовнішньому оформленні будівель; також у предметах меблів, живопису, одязі. Стиль рококо успадкував багато рис бароко, але він трансформував їх, пом'якшив і зменшив масштабність. Розвинутий рококо (приблизно рр.), названий стилем Людовика XV. Стиль рококо породження світської культури, двору, французької аристократії. Він не має чітких і яскравих відмінностей від інших стилів, наприклад як бароко або класицизм.

В архітектурі стиль рококо не вніс ніяких нових конструктивних елементів, навпаки, користувався старими. Головним для архітекторів, що творили в цей період, було досягнення декоративної ефектності легкості, привітності, грайливості. Палаци, храми рококо несуть на собі відбиток бароко, але без холодної урочистості й пафосу. Так створювалися нові палацові ансамблі Франції, Німеччини, Росії XVIII ст. Характерними ознаками рококо є вишуканість, сутеве декоративне навантаження, насамперед, інтерєрів і композицій, граціозний орнамент, особлива увага до міфології, особистого комфорту. В архітектурі стиль рококо це швидше оформлення інтер єрів, ніж архітектура будівель. Центром формування нової культури XVIII ст. був не палацовий парадний інтерєр, а салон. У ранній етап розвитку французького рококо, форми бароко втрачають свою монументальність, в обробку приміщень вводиться невеликий орнамент, предмети обстановки прикрашають примхливо вигнуті поверхні. Розвинутий рококо(стиль Людовика XV) культивує найскладніші різьблені й ліпні візерунки, завитки, рокайли, маски-головки амурів і тощо. І цей вплив протримався у Франції аж до революції 1789 р.

Провідними творцями цього стилю були такі відомі французькі художники-оформлювачі, як Жан Берен, Жермен Боффран, Ніколя Піно та інші. Найбільш видатними архітектурними памятками рококо є берлінський палац Шарлоттенбурі, Малий Тріанон у Версалі.

Стиль рококо був поширений особливо в Пруссії при дворі Фрідріха Н. Архітектор Георг фон Кнобельсдорф створив у Потсдамі один з найбільш прославлених рокайльних ансамблів Сан-Сусі Палац був спроектований між 1745 і 1747 рр. з метою створення приватної резиденції, де король міг би відпочити від церемоній берлінського двору. Це підкреслюється й назвою палацу, що походить від французького словосполучення sans souci «без турбот» це показує, що палац є місцем відпочинку, а не центром влади. Особистий смак Фрідріха П проявляється у дизайні та декораціях палацу, тому цей стиль отримав назву «Рококо Фрідріха».

Вершиною рококо можна назвати зали готелю «Субіз» у Парижі, оформлені Ж. Боффраном. В епоху рококо був створений також один із найкрасивіших міських ансамблів Франції ансамбль трьох площ у місті Нансі у Лотарингії, побудований у рр. (автором проекту був учень Боффрана Емманюель Ері де Коріння). Цей ансамбль хронологічно завершує епоху рококо.

Ж-Б. Лемуан створив безліч мармурових витончених бюстів: незліченну кількість бюстів Людовіка XV, членів королівської родини, фавориток короля і придворних, фінансистів, банкірів, багатих торговців і промисловців. Виконані ним бюсти з мармуру і теракоти приводили сучасників у захоплення. Ж-Б. Лемуан умів передати «фізіономічну» схожість, закарбувати характерну гордовитість придворного або примхливе кокетство дами, вносив у свої портрети трепет життя, безпосередність сприйняття. Особливо повно розкрилося обдарування Ж-Б. Лемуана у жіночих образах, вільних від парадності й урочистості. Талановитий скульптор брав участь в оздобленні фонтанів Версальського парку («Нептун і нереїда Амфітріта», «Протей» і «Океан»), працював і над скульптурами для готелю Субіз, прославленого як зразок інтерєрів у стилі рококо.

Ж-Б. Пігаль був одним з найбільших майстрів свого часу. Серед його робіт статуї Богоматері і Св. Євстафія в церкві Сент Есташ, Св. Сульпиція в церкві Сен Сюльпіс у Парижі, чарівні фігурки дітей, портрети. Працюючи у стилі, перехідному від рококо до класицизму, Ж-Б. Пігаль створив також ряд статуй і скульптурних груп алегоричного і міфологічного змісту. Найбільш грандіозні звершення Ж-Б. Пігаля нагадують театральну виставу це гробниці герцога дАркур у соборі Паризької Богоматері і маршала Моріца Саксонського в церкві Св. Фоми в Страсбурзі.

Справжнім шедевром раннього Е. Фальконе стала статуя «Зима», про яку він писав: «Це, можливо, найкраща річ, яку я міг зробити, і я смію думати, що вона гарна». У роботах, виконаних на замовлення мадам де Помпадур, фаворитки Людовіка XV, майстер намагався слідувати моді на мистецтво рококо, що панувала при дворі. Статуї Е. Фальконе, наприклад, «Амур», «Купальниця», повні рокайльної вишуканої грації, витончені, без манірності, природні.

О. Пажу створив дивовижно глибокі роботи, наділив їх ідейним і художнім змістом, зберігаючи зовнішню легкіст ь і грайливість примхливого стилю рококо. У 1760-х роках він виконував роботи з прикрас різних офіційних будівель, серед них Королівська опера Версаля, паризькі Пале- Рояль і Палац юстиції.

Найяскравіше проявив себе стиль рококо в живопису. Кожна країна Європи мала характерні риси цього стилю. Як і в живопису бароко, у живопису рококо були популярні міфологічні сюжети, але це були богиня любові Венера, німфи й амури. Основними героями полотен були прекрасні дами і кавалери, їх любовні взаємини, а також пастухи і пастушки на лоні природи,які замість випасу худоби займалися читанням, грою на сопілці або легким фліртом. По колориту живопис мав переважно бліді півтони: рожеві, блакитні, зявилися лимонно-жовті, блякло-блакитні, бузкові кольори. Основою композиції і малюнка була лінія, яка мяко згиналася і додавала твору обовязкову для цього стилю химерність і ошатність. Рококо також називають «дамським стилем». Практично всі художники цього періоду писали портрети фаворитки короля мадам де Помпадур або чудесні жіночі портрети.

У Франції засновниками рококо стають француз А. Ватто та італійка з Венеції Розальба Кар 'єра. Пізніше у цьому стилі писали картини Франсуа Буше, Жан-Оноре Фрагонар, Карл Ванлоо, Ноель-Школа, Шарль-Антуан та інші. Стилістика рококо притаманна учнівським і раннім творам Жака-Луї Давіда, майбутнього представника класицизму й ампіру. Особливе місце зайняла і творчість Жана Батиста Сімеона Шардена, видатного майстра натюрморту Франції в добу рококо. Однією з найкращих робіт французького художника Антуана Ватто ( ) вважається картина «Відплиття на острів кіфари» або «Паломництво на острів кіфари» (із серії «Галантні свята») взаємопроникнення і перевтілення театру й реальності. Сюжет, символіка, навіть композиція картини дуже характерні для світовідчуття рококо. Композиція картини ритмічна, образи її здаються навіть музичними. Все, що відбувається, немовби, розчиняється в золотистому серпанку, в мякому золотистому світлі, струмує крізь крони дерев.

Яскравим представником художньої культури рококо у Франції був Франсуа Буше ( ). Він працював у жанрі портрета і пейзажу, був майстром цікавих любовних сюжетів, чудовим колористом, гравером і декоратором; ілюстрував книги Мольєра, Боккаччо, Овідія; створював декорації для опер і вистав; картини для королівських шпалерних мануфактур тощо. Полотна Ф. Буше вирізняються незвичайним зачаруванн ям і досконалим виконанням.

Останнім видатним живописцем епохі рококо був Жан Оноре Фрагонар ( ), тонкий портретист і пейзажист. Як і А. Ватто, він не вписувався в рамки просто модного стилю. Картини Ж. О. Фрагонара чарують розумно складеною композицією, граціозністю малюнка, витонченістю і делікатністю кольорових тонів, плавністю і соковитістю зображених предметів і взагалі тонким смаком виконання. Надзвичайно характерний для епохи рококо розквіт графіки. Майже всі великі живописці XVIII ст. були також блискучими майстрами графічного мистецтва. Гравюри досягли в цей період небувалої художньої висоти, по віртуозності свого різця, за привабливістю сюжетів мали величезний успіх у своїх сучасників. Сьогодні вони також викликають у глядачів неабиякий інтерес.

У цей період у моду ввійшли перуки і дуже високі зачіски, що іноді досягали метра в висоту, їх кріпили на каркаси і щедро прикрашали фруктами, квітами, пір'ям. На головах споруджували натюрморти, квітники, встановлювали цілі вітрильники. Не дивно, що, створюючи цю пишність, перукарі частенько користувапися сходами. З такими зачісками модниці не розчісувалися тижнями і спали в вольтерівських кріслах. З'явилася напудрена зачіска. Витончена і приваблива маркіза де Помпадур, яка при дворі з'являлася щоразу з новими зачісками, задавала тон. Людовик XV із замилуванням ставився до цієї жінки маленького зросту, яка вперше ввела моду на високі підбори і високі зачіски. Згодом (при Марії Антуанетті) перукарське мистецтво стало мати настільки великого значення, що для навчання майстерності створювати унікальні зачіски були засновані перукарські академії. Після 1770 р. в період пізнього рококо настав розквіт перукарського мистецтва. У цей час на дамських голівках розігрувалися морські битви з мініатюрними вітрильниками, розквітали райські сади. Перукарі цінилися на вагу золота. Пудра, яку робили з борошна, використовувалася кілограмами.

Термін «рококо» в музикознавстві застосовують рідко, замінюючи його терміном «галантний стиль» (чемний, ввічливий, вишуканий). Цей термін спочатку використовувався для позначення салонно- аристократичної поезії, що тяжіє до малих форм і витримана в грайливо- еротичних тонах. До музики термін вперше був застосований як антипод стилю епохи бароко. Поліфонія поступилася місцем гомофонії; співуча мелодія розгорталася на тлі скупого і прозорого гармонічного супроводу. Композитори наповнювали свої твори приємними різноманітними контрастами, віддаючи перевагу інструментальній мініатюрі (лютнева й особливо клавесина музика). У той же час галантний стиль проявився і в інших жанрах музичного мистецтва: в салонній пісні-романсі, в опері, балеті. Поступово музика ставала виразною насиченою, наповнилася ніжними елегантними музичними образами. Галантний стиль переростав у новий, «чуттєвий» стиль зявилися нові музично-естетичні ідеали природність, правдивість, натхненність і пісенність мелодії, вміння музикою торкнутися людського серця. Особливо цей музичний стиль проявив себе у творчості видатних французьких клавесиністів Франсуа Куперена і Жана Філіпа Рамо, німецького композитора Йоганна Крістіана Баха, в операх італійських композиторів Нікколо Йоммеллі, Томмазо Траєтті, а також в інструментальних творах українських композиторів Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.

Як і в живопису й архітектурі рококо, у музиці зявилися дрібні звукові прикраси і завитки (так звані «мелізми», аналогічні звивистим лініях стилізованих раковин «рокайлей»), переважала камерна форма, панували грайливі, кокетливі й галантні образи. У салонах найчастіше виконувалися грайливі любовні пісні, а також популярні арії з опер Ж-Ф.Рамо, А. Кампра і Ж-Б. Люллі, які були перекладенні для клавесина або маленького камерного ансамблю. Навіть у великих формах (операх, балетах і кантатах) усі риси стилю проявили себе повною мірою. Дуже популярний був жанр пасторалі, з галантними пастухами і пастушками. В інструментальній музиці панувала також жанрова, портретно-пейзажна, пасторальна або танцювальна мініатюра (для клавесина, віоли, іноді з додаванням флейти, скрипок і гобоя). Музика звучала на світських прийомах і під час їжі. Незмінною популярністю користувалися яскраві пєси для клавесина, наприклад, «Курка» Ж-Ф. Рамо або «Маленькі вітряки» Ф. Куперена. Усі ці властивості музики періоду рококо поступово привели до формування віденської класичної школи.

Таким чином, стиль рококо в мистецтві частково продовжує риси, успадковані від бароко, але сильно їх видозмінює. Стиль рококо породження виключно світської культури, двору, французької аристократії це її лебедина пісня. На зміну феодальної аристократії йшла буржуазія з новими, більш спрощеними інтересами і грубими художніми смаками. В архітектурі стиль рококо не зробив ніяких нових конструктивних елементів: замість величезних парадних залів бароко зявилися невеликі ошатні салони рококо. Характерними рисами рококо є вишуканість, велике декоративне навантаження інтерєрів і композицій, граціозний орнаментальний ритм, велика увага до міфології, еротичних ситуацій, особистого комфорту. Поєднання ажурних форм, складного орнаменту і прозорих, світлих фарб породжувало святкове, дійсно феєричне видовище. Цей стиль це втілення легкості, грайливості, вічного свята, спроба втекти від реальності. Для стилю рококо в музиці характерні зовсім ті ж самі риси, що в живопису і в архітектурі. Велика кількість дрібних звукових прикрас і завитків (так званих «мелизмов», переважання маленьких (ювелірно оброблених в деталях) і камерних форм, відсутність яскравих протиставлень і драматичних ефектів, панування тих же образів: грайливих, кокетливих і галантних. Вираз всіх рис стилю рококо камерний, невеликого розміру інструмент, з неголосним звуком клавесин.