Павло Филипович ( )

2 вересня 1891 народився український поет, літературознавець та історик літератури Павло Петрович Филипович ( ). Перекладач з французької (Ш. Бодлер, П. Верлен, П. Ж. Беранже), латинської та російської мов. Представник «розстріляного Відродження». Жертва сталінського терору. Входив до групи українських неокласиків.

Народився у с. Кайтанівці Звенигородського повіту Київської губернії у родині священика. Після навчання в гімназії в м. Златопольї вступив у престижну Колегію Павла Галагана, де познайомився з майбутнім українським поетом М. Драй- Хмарою та разом з ним пізніше приєднався до групи прихильників орієнтації на західну і античну літературу неокласиків.

«Ґро́но» літературна група, утворена на "руїнах" «Музагету» в Києві в 1920 р. за ініціативою Валер'яна Поліщука при редакції газети «Більшовик». До складу входили: В.Поліщук, Павло Филипович, Дмитро Загул, Микола Терещенко, Гео Шкурупій, Григорій Косинка, Микола Любченко.

У 1910 році вступив до Київського університету св. Володимира: вчився спершу на правознавчому, потім перевівся на історико-філологічний факультет, де вивчав слов'янсько-російську філологію. У той же рік звернувся до поезії: починав писати російською під псевдонімом Павло Зорев, а з 1917 року повністю перейшов на українську. У 1915 році завершив навчання; за дипломну роботу «Життя і творчість Є. Баратинського» нагороджений золотою медаллю. Обдарованого юнака залишають в університеті як професорського стипендіата.

1917 року, сприйнявши революцію як "державно- національне відродження українського народу", Филипович активно включився в літературно-художній і громадсько-політичний процес в Україні, став приват- доцентом, пізніше професором Київського університету.

Як літературний критик виступив уперше в редагованому Василем Старим і Миколою Зеровим часопису "Книгар". Широку літературознавчу працю розгорнув як співробітник ВУАН, публікуючи низку праць з історії української літератури і редагуючи ряд літературознавчих збірників. У своїх працях дотримувався порівняльно- історичного методу і був одним із найвидатніших представників цієї школи в українському літературознавстві.

Як вже зазначалося, почав друкуватися російською мовою з 1910 року під псевдонімом Павло Зорєв у журналах «Вестник Европы», «Заветы», «Куранты». Належав до літературної групи «неокласиків», позиції яких захищав у «літературній дискусії» років - публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві;

Естетичні погляди письменника формувалися під впливом символізму, однак його власні поетичні твори за ідейним та художнім змістом не можна однозначно віднести до конкретного напрямку літератури початку століття. Незалежність від моди, традицій, своєрідне художнє мислення, висока культура слова - ось характерні риси поезій Филиповича. У своїх творах Филипович бачить людину як позачасовий, узагальнений та вічний феномен, виступає синтезою всеземного існування. Филипович не оспівував бетон і залізо, "героїчні" трудодні, не писав агітаційних лозунгів.

Літературознавчі праці Филиповича присвячені питанням західноєвропейської літератури. Автор статей про І. Франка, О. Олеся, Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, представників молодої української поезії (П. Тичину, Я. Савченка, М. Рильського, М. Семенка). Один із фундаторів сучасного шевченкознавства, автор спеціальних досліджень «Шевченко і романтизм»

Попри те, що Филипович ніколи не належав до будь-якої політичної партії і не брав надто активної участі в громадському житті, його заарештовано в серпні 1935 року разом із поетом Миколою Зеровим за приналежність до «шпигунсько-терористичної організації». Филипович був засуджений до страти. Невдовзі вирок було замінено на 10-річний термін ув'язнення. Відбував покарання спочатку на Медвежій Горі (на північ від Ленінграда), згодом на Соловках. Вивезений звідти з великим етапом в'язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох поблизу Медвеж'єгорська (нині Республіка Карелія). Реабілітований у січні 1958 року. Так комуністична Москва розправлялася з Україною та її багатою культурою. Забувати таке зрада українського народу. Пам'ятати слід вічно. Бо кому згадувати про цих людей, як не нам?