Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання, І пізній сум, і радість передчасну…

Плу́жник Євге́н Па́влович український поет, драматург, перекладач, актор. Псевдонім – Кантемирянин. Народився у Кантемирівці, Воронезькій області, Росія. У родині дрібного купця. Вчився у сiльськiй школi, потiм у кiлькох гiмназiях - в Богучарi, Ростовi, Бобровi. У рр. - родина переїхала до Полтави. Працював викладачем української мови і літератури, вів театральний гурток. 1920р. – переїжджає до Києва, де навчається у Ветеринарно-зоотехнiчному iнститутi, а згодом у Киïвському музично-драматичному iнституті iм. М. Лисенка.

1924 року стає членом письменницькоï групи "Ланка", яка 1926 року перетворюється на "МАРС" (майстерня революцiйного слова). Попри успіхи у навчанні був змушений покинути його через туберкульоз. Хвороба часто загострювалася. Однак поет вижив і завжди казав: "Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти..." року Микола Зеров залучає Плужника до Асоцiацiï письменникiв, що об'єднувала тодi всю «непролетарську» лiтературу Києва року одружився з Галиною Коваленко. Дітей вони, на жаль, не мали.

4 грудня заарештований НКВС. Звинувачений у приналежності до націоналістичної терористичної організації. Перебування його на волi є соцiально небезпечним. Засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінено на довготривале табірне ув'язнення на Соловках, де він помер від туберкульозу.

Я знаю: Перекують на рала мечі. І буде родюча земля Не ця. І будуть одні ключі Одмикати усі серця. Я знаю! І буде так: Пшеницями зійде кров, І пізнають, яка на смак Любов. Вірю. 1926

Друкувався в журналах «Глобус», Нова громада, Червоний шлях, Життя й Революція. У середині 1920-х років видав свої перші поетичні збірки «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927). Літературну діяльність розпочав на початку 1920-х років року першi украïнськi вiршi Є.Плужника (в гiмназiйний перiод вiн писав росiйською) були опублiкованi в киïвському журналi "Глобус" пiд псевдонiмом.

Спільно з Валеряном Підмогильним уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926, 1927). Заради заробітку робив мовну редакцію "робітничих" письменників, зокрема, редагував "Роман міжгір'я" І.Ле. Входив до літературних об'єднань АПСИС ( ), «Ланка» та МАРС. У "Ланці" був опонентом Т.Осьмачки. В тогочасній літературі - В.Сосюри.

Акторськi здiбностi Плужника, його гумор та дотепнiсть цiнували викладачi й товаришi, Йому пророкували перспективне сценiчне майбутнє. Навчаючи дiтей, вiн одночасно поглиблював i своï знання. Завдяки дружинi поета, Галинi Коваленко, вийшла в свiт перша книжка вiршiв Євгена Плужника пiд назвою "Днi".

Галча моє! Це недрiбничка, що пишу я тобi чорнилом, але разом з тим - це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист - найрадiснiший, вiр менi, з усiх листiв, що я коли-небудь писав тобi. Галю, ти ж знаєш, як рiдко я радiв i як багато треба для того, i от тепер, коли я пишу тобi, що сповнює менi груди почуття радости - так це значить, що сталося в моiм життi те, чому й ти разом зо мною - я знаю – радiтимеш. У мене мало зараз потрiбних слiв - менi б тiльки хотiлося пригорнути тебе так мiцно, щоб вiдчула ти всiм єством твоiм, що пригортає тебе чоловiк, у якого буяє життєва сила i в м'язах, i в серцi, i в думках. Я пишу тобi, а надворi, за вiкном, сонце - i менi, iй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цiлую тебе, рiдна моя, i прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моiх днiв Твiй Євген. Галча моє! Це недрiбничка, що пишу я тобi чорнилом, але разом з тим - це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист - найрадiснiший, вiр менi, з усiх листiв, що я коли-небудь писав тобi. Галю, ти ж знаєш, як рiдко я радiв i як багато треба для того, i от тепер, коли я пишу тобi, що сповнює менi груди почуття радости - так це значить, що сталося в моiм життi те, чому й ти разом зо мною - я знаю – радiтимеш. У мене мало зараз потрiбних слiв - менi б тiльки хотiлося пригорнути тебе так мiцно, щоб вiдчула ти всiм єством твоiм, що пригортає тебе чоловiк, у якого буяє життєва сила i в м'язах, i в серцi, i в думках. Я пишу тобi, а надворi, за вiкном, сонце - i менi, iй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цiлую тебе, рiдна моя, i прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моiх днiв Твiй Євген.

…Я собi подумала так: якщо я не зможу оцiнити його поезiю, то викраду. Понесу я Юрiєвi Меженковi, хай вiн скаже - вiн же фахiвець, чи це чогось варте. Потiм Меженко викликає мене до телефону i каже: "Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вiршi такого поета, якого ми в життi будемо довго чекати i дай нам Бог, щоб ми дочекалися"...

В украïнську поезiю середини 1920-х рокiв Євген Павлович Плужник увiйшов як спiвець гуманiзму. Поезiï його сповненi: трагiчного звучання проповiдям класовоï ненавистi й безжальному братовбивству вiн протиставляє iдею абсолютноï цiнностi людського життя, протест проти бездумноï революцiйноï жорстокостi. Поет-фiлософ Плужник розкриває протирiччя мiж метою i здобутком, мiж справжнiм сенсом людського життя i його нiкчемними зовнiшнiми виявами.

Арешт Плужник зустрiв спокiйно. Він передбачив своє майбутнє одним рядком: «Почнеш у Києві, скінчиш на Соловках!» Пiсля безпiдставних ув'язнень його колег-лiтераторiв, його власний арешт не став несподiванкою для нього. Під час арешту на Соловках вiн переважно лежав у тюремнiй лiкарнi, зрiдка писав листи на Украïну. Останнiй його лист датований 26 сiчня 1936 року. Цей лист Євген Плужник вже продиктував, а дружинi лише приписав власною рукою: "Присягаюся тобi, я все одно виживу!" На жаль, це було вже нереальним…

Збірки поезій: «Дні» (зокрема, поеми «Галілей» і «Канів»), «Рання осінь», «Рівновага»; психологічний роман «Недуга»; п'єси «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті», віршована драма «Змова в Києві». Збірки поезій: «Дні» (зокрема, поеми «Галілей» і «Канів»), «Рання осінь», «Рівновага»; психологічний роман «Недуга»; п'єси «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті», віршована драма «Змова в Києві».

Я вас, Галю, згадував сьогодні, Хотілося мені вас побачити. Все здавалося, що ви самотні І десь далеко плачете. Смішно це, але мені так хочеться Про якесь майбутнє з вами балакати, Дивитися, як день квітневий точиться, А може, й плакати.

Сентиментальний тихий полонез, І раптом вся приникла до роялю... Не треба сліз, моя далека Галю! Усе загоїться, забудеться, минеться, І я піду життям ця необхідність зветься. Піду в далекі тихі хутори... Чи ви згадаєте мене у Відні? Ніхто, ніхто мені не говори, Що єсть серця якісь близькі і рідні! Сентиментальний тихий полонез, І раптом вся приникла до роялю... Не треба сліз, моя далека Галю! Усе загоїться, забудеться, минеться, І я піду життям ця необхідність зветься. Піду в далекі тихі хутори... Чи ви згадаєте мене у Відні? Ніхто, ніхто мені не говори, Що єсть серця якісь близькі і рідні!

Річний пісок слідок ноги твоєї І досі ще – для мене! – не заніс... Тремтить ріка, і хилиться до неї На тому березі ріденький ліс... Не заблукають з хуторів лелеки, – Хіба що вітер хмари нажене... О друже мій єдиний, а далекий, Який тут спокій стереже мене! Немов поклала ти мені на груди Долоні теплі, і спинилось все: І почуття, і спогади, і люди, І мертвий лист, що хвилями несе... Немов ласкаві вересневі феї Спинили час, – і всесвіт не тече... І навіть цей слідок ноги твоєї Вже не хвилює серця і очей... Бо я дивлюсь і бачу: все навіки На цій осінній лагідній землі, І твій слідок малий – такий великий, Що я тобі й сказати б не зумів!

Не чуючи, перебирала ти Пожовклі клавіші, задумана й тривожна; Здавалося, гукни тобі: - Лети! - І повернути вже не можна! Та з того, як здригалася рука, Як інколи стеналась вся ти, Я зрозумів, що, скільки не гукай - Ти розучилася літати!

Ніч... а човен як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!)... Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! І над нами, й під нами горять світи. І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний!