Природні дива України Автор: Кольнер Олег

Оберіть потрібну вам тему Кришталева печера Вулкан Старуня Водоспади

Кришталева печера На вузькому вододільному плато між Циганкою і впадаючим в неї з південного сходу Семеновим потоком і знаходиться печера Кришталева. Вхід у неї розташований на крутому схилі долини, вище русла річки на м. Печера вимита підземними водами в товщі жовто- бурого, крупнокристалічного гіпсу неогенової системи. Загальна довжина ходів - 22 км. Стіни багатьох печерних галерей покриті білосніжними або забарвленими у різноманітні кольори кристалами вторинного гіпсу. Середньорічна температура в печері 12 градусів, вологість %. М. Орлович згадує печеру серед туристичних принад регіону в своєму путівнику. За його словами, у 1721 році печера вже була описана ксьондзом Жачинським в його праці про історію Польщі. В той час до печери можна було дістатися сходами, від яких вже на початку ХХ сторіччя не лишилося і сліду. Йшов час - і память про печеру зтиралася. Процес був настільки сильним, що в 1908 році Кришталеву вважали щойно відкритою печерою.

… Вхід до Кришталевої розташований високо над землею. У 1929 році туди вела, згідно путівника, вузенька і важка для проходження стежка. На відстані приблизно в 50 кроків від початку підземної подорожі зустрічалися перші гроти. Тоді ще там потрібно було повзати на всіх чотирьох кінцівках - і як же це не схоже на сучасний стан речей, коли в печері є світло ! Далі вас чекає приємний екскурсійний маршрут протяжністю в кілька кілометрів. З них перші (вони ж потім будуть і останні) 500 метрів - це малоцікавий підземний коридор, яким десятки ніг прямують в зали. Там вже цікавіше - навколо кристали, багато з яких мають свої назви. Там цілий зоопарк під землею - крім відомого і розтиражованого путівниками Буйвола є ще змія і казна що ще. Не цікавлять звірятки? А музика? Маєте змогу ознайомитись з печерним барабаном (там-па-ра-рам, екскурсовод просить кожного відстукати по нависаючому камені що-небудь, глуха луна повторює мотив, але щоб аж "барабан" - не сказала би). Ще трапиться перев'язаний яскравим бантиком камінь - за нього тримаються на щастя. Байок і небилиць розкажуть масу, та сама популярна - про грізного Володаря Печери та його бранку-обраницю Наталку. Ну знаєте, як то в казках: був собі Володар Печери, закохався в красуню з села Наталку, забрав в своє підземне царство, вона скількись там часу ту наругу терпіла, а потім розквиталась з гнобителем. Як саме - це вже самі дізнаєтесь, від екскурсовода. Але, шановні Наталки, добряче подумайте, перш ніж занурюватись під землю. За традицією, з кожної групи екскурсантів одна Наталка (а дівчина з цим ім'ям буде в величезній групі обов'язково) залишається в першому залі, неподалік від буйволової голови та сходів. Як презент Володарю. Щоб, бува, не розсердився, що його спокій знову потривожили.

Вулкан Старуня Навіть легенда є про назву села: начебто колись після татарського наїзду, коли було вбито всіх жителів та спалено всі хати, залишилася в селі одна баба Руня, стара і – чомусь – вагітна. Так та стара Руня і не дала селу померти. Але нас цікавить вулкан. Розрекламований як ЄДИНИЙ діючий на теренах України. Щоправда, грязевий. Але який вже є. До нього треба ще дібратися. Отже: Богородчани вже позаду, Надвірна попереду. Вїжджаєте в село, минаєте школу, потім магазин, другий зворот вліво – о, це сюди. Виїжджаєте в поле, до містка, а далі шукайте очима лінію високовольтки. Саме під сімнадцятим стовбом побулькує малесенький вулкан. Ніяких там везувіїв. Ніякого кракатау. Плюється сантиметрів на 10, не вище, але постійно. Затопив вже кілька гектарів поля навкруги. Здалеку виглядає як неохайна сіра пляма. Старунський вулкан – зовсім юний за віком. Півтори сотні років – не вік для вулканів. І він не зовсім... природній. Тут не обійшлося без втручання людини в природу. Тепер от маємо память про першу в Україні екологічну катастрофу, яка сталася ще в ХІХ ст. Озерніться навколо. Оці бетонні тумби – все, що залишилося від численних бурових. Якраз в середині ХІХ ст. поблизу гори Старуня було відкрито високий (лише 20 метрів в глибину), хоча й не дуже багатий нафтовий горизонт. Це стало для місцевості і щастям, і прокляттям водночас. Що метрів – нова свердловина. Та що там бурові: нафту навіть відрами з криниць черпали! Досить швидко місцеві запаси нафти було вичерпано, найактивніші свердловини закупорено. На жаль, часом це робилося не належним чином. Такою непошани до себе Природа терпіти не бажала: і сама географія з геологією вступили в дію.

… Та люди цього ще не зрозуміли: тут нове щастя йшло до рук. Сіль вже бидобували, нафту теж, гас, сірку також, а зараз виявилося, що коло Старуні багато озокериту (гірського воску). Цей мінерал використовується в медицині для загоєння переламів та вивихів. Друшляк отримав нові дірки: навколо села почали копати озокеритові шахти. Озокеритова лихоманка теж тривала недовго. Покинуті шахти заповнювалися водою (тепер в селі лякають приїжджих байками про бездонні озера-шахти). Існують також перекази, що під час німецької окупації німці топили в них оунівців. Чи правда це, чи ні – не знаю, а от те, що саме в болотах навколо Старуні було знайдено по шматках та потім зібрано докупи скелет мамонта, який зараз виставляється в Краківському природничому музеї – правда. Як тисячі років тому, коли сюди на водопій приходили мамонти та довгошерстні носороги, які час від часу топилися в болоті, так і зараз це місце незрозуміло як і чим приваблює свійських та диких тварин. Щороку пастухи витягають з кратера кілька кіз та коров, почорнілих та переляканих. Жертвами вулкану за весь час його існування став десяток свійських тварин. Отже, коли гора Старуня перестала цікавити промисловців (на якийсь час, додам - вже в радянські часи тут було віднайдено родовище уранових руд), вода в затоплених шахтах розчиняла озокерит та ропу. Цю біо-масу підігрівали виходи метану, збільшували її у об'ємах. Масі потрібен був вихід - і він знайшовся у вигляді покинутих свердловин. З понад 20 мікрократерів лише один є справжнім, природнім – інші справа людських рук. Ось цей єдиний і є на фото. Діаметром він близько метра, в глибину, пишуть газети, теж метр. Вулкан в Старуні довгий час поводив себе тихо, мовчав, аж поки в 1977 р., після землетрусу в румунських горах Вранча, не ожив. З того часу вулканчик відгукається на кожний природній катаклізм в радіусі кількох тисяч кілометрів.

Оберіть потрібний вам водоспад водоспад Гук водоспад Лушимори водоспад Труфанець Русилівські водоспади

Водоспад Гук В Карпатах чи не кожний третій водоспад - то Гук. Гучний тому що, чути здалеку. Тому називатимо ось цей, розташований в кількох кілометрах від Микуличина, повним титулом - Гук Женецький. Гучний, та ще й жене кудись, не дивлячись. Бо річечка, яка спадає з 15-метрової висоти з гучним шумом, так і називаєтьтся - Женець. З добиранням все просто - відразу за Микуличином буде міст, за мостом - вказівник праворуч. Далі буде стенд Женецького лісництва і будиночок білетера. Далі - прямо і аж до кінця. Там почуєте. Вказівник дещо применшує відстань до водоспаду - вона складає майже 5 км. перепад висот незначний: біля лісництва ви знаходитесь на 800 м над рівнем моря, біля водоспаду - на трохи менше як 900 м н.р.м.

Водоспад Лушимори В 16 км від Турьїх Реметів лежить село Лумшори. "16 км від Турьїх Реметів" слід розуміти так: повна глуш, мобільного зв'язку немає, гори, ліси, автентика. Автентики, може, й небагато. але місце симпатичне. Поблизу села є однойменне урочище, а в ньому водоспад з такою ж назвою. Вода з впертістю, якій можна позаздрити, несеться сюди з полонини Руна (Рівна, 1479 м), а в ущелині Лумшори ділиться на дві протоки, які й падають на гладке сіре каміння з висоти 12 метрів. Біля водоспаду діє однойменна ж турбаза, яка обов'язково з'явиться на дорозі до гучної води. Турбаза з її бочками-саунами - це ще півлиха. Справжня катастрофа - це те, що турбазівське сміття чемненько скидується працівниками в велику купу в кількох метрах від водоспаду. Навіть взимку в цих місцях багато туристів. Влітку, певно, і гарніше, і гамірніше.

Водоспад Труфанець Водоспад Труфанець - це між Ясінею та Квасами, при автодорозі. З південно-східних схилів Свидовецького хребта, з- під Близниці, з субальпійських лісів і лук, з висоти в 1720 метрів несеться чиста вода - і так спішить до устя великої ріки, що, не витримавши, летить з 36-метрової висоти. Водоспад носить ім'я по потічку Труфанець, правій притоці Чорної Тиси. Довжина Труфанця (потічка) метрів, з них 230 він тече під землею.

Русилівські водоспади Це чарівне, заховане в глибокому лісі місце, де навіть метелики нелякані людиною. Вони кружляють над тобою, а іноді присідають на сусідню квітку і запросто позують протягом хвилини-другої. Природа тут така, якою вона мусить бути: справжня та автентична. І більше - нічого. Знали б ви, як тут тихо. Сокіл, що, поспівуючи, виписує круги в розпеченому до +40 градусів за Цельсієм небі, здається, десь зовсім поруч. Насправді до нього - з кілометр, не менше. Просто тут немає ані машин, ані приймачів, ані телевізорів. Потрібно набратися сили - вам сюди. Кажуть, назва села, що дало назву водоспадам, якось пов'язано з назвою Русі віки тому. Та ще й не просто руси тут жили, а русичі войовничі. Чи, принаймні, мисливці. Бо ж - "лов!" Щось ловили. Якщо в слов'янські часи ліси тут були такі ж густі, як зараз, це й не дивно. Хоча польським вченим ця назва теж гарну службу служить: не позбавлена логіки версія про те, що якщо село назвали на честь національної приналежності його жителів, це свідчить про те, що в інших селах жили представники ІНШИХ національностей, зовсім не русини. Тоді хто? Поляки? Нехай вчені розбираються. А ми спробуємо розібратися, як потрапити в це зачароване місце. Для цього треба приїхати до Язлівця. Залишити свій транспорт біля могутньої руїни костелу, а далі лаштуватися в кількагодинну пішу подорож. Бо на транспорті ви в Русилів все одно не потрапите.Язлівця

… Орієнтир - вежа все того ж костелу. Вона маячитиме за вашими спинами ще досить довго, поки ви, пройшовши незрозумілий шлагбаум, не заглибитесь в ліс. А далі - довіряйте інтуїції та протоптаній стежині під ногами. Йти до мети - каскаду водоспадів - кілометрів з 5. Було це так: вздовж ліса, в ліс, в лісі - з гори. Далі чагарями до Стрипи, через кладочку, яку робили ну дуже економні хазяї. Інакше чим пояснити таку малу кількість дощещок під ногами? Відразу за річкою - галявина, затишна і спокійна. Не піддавайтеся спокусі залишитись тут... Знову ліс. І знову поле. І знову ліс. І лише тоді, коли попереду серед дерев вихлюпнеться на своєму шляху до річки струмок, знайте: ви майже прийшли. Каскади - поруч. На жаль, до них знову доведеться дертися вгору. Скільки їх, цих русилівських водоспадів, сказати важко. Турфірми в буклетах змагаються в гру "Хто більше?" - і пишуть то про 12, а то й про всі півтора десятка водоспадів. Ну, це дивлячись як рахувати. Великих, безумовно, менше. Найбільший - шостий. До нього при бажанні можна дійти протилежним берегом - і тоді зможете скупатися в прохолодних водах. А можете підніматися каньоном догори і побачити провалля скель та невпинну течію води згори. Висота Русилівських водоспадів різна: є маленькі, є побільше. Найграндіозніший (шостий) ллється з висоти 11 метрів. Чимало! Не лякайтеся жовтуватого кольору води під ногами: це характерно для Поділля. Тут чисто. Поплавати, звичайно, не вийде - і навіть в Стрипі: ну дуже вже мілка вона тут. А от поблукати лісом, пороздивлятися навколо - чому би й ні?