Історія нашого села 1932-1933 роки Пошукова робота учнів Роздольської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів Пошуки здійснювали учні 8 та 9 класу. Класні. - презентация

1 Історія нашого села роки Пошукова робота учнів Роздольської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів Пошуки здійснювали учні 8 та 9 класу. Класні керівники: Прихідько Ніна Олексіївна, кл. керівник учнів 8 класу. Бондаренко Олена Григорівна, кл. керівник учнів 9 класу рік

2 Хвилина мовчання Ми пам'я таємо це стра шне лихо

3 Стіни плачу Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками. Я зітхну... Запалю обгорілу свічку. Помічаю: не замки твердині, не храми скам 'янілий чорнозем потріскані стіни плачу. Піднялись, озиваються в десятиліттях З далини, аж немов з кам 'яної гори надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, XX ст. І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три». Адлер Королів

4

5 Ти кажеш, не було голодомору? Дмитро Білоус Ти кажеш, не було голодомору? І не було голодного села ? А бачив ти в селі пусту комору, З якої зерно вимели до тла ? Як навіть мариво виймали із печі І забирали прямо із горшків, Окрайці виривали з рук малечі, Із торбинок нужденних стариків? Ти кажеш, не було голодомору? Чого ж тоді, як був і урожай, Усе суціль викачували з двору, Греби, нічого людям не лишай! Хто ж села, вимерлі на Україні, Російським людом поспіль заселяв? Хто? На чиєму це лежить сумлінні? Імперський молох світ нам затуляв! Я бачив сам у ту зловісну пору І пухлих, і померлих на шляхах. І досі ще стоять мені в очах... А кажеш не було голодомору?

6 Мета: Поглибити знання про події років; розвивати вміння проводити пошуки; виховувати повагу до історичного минулого нашого народу; виховувати бережливе ставлення до хліба, уміння цінувати людину праці

7 Спогади очевидців та найстаріших жителів сіл Ясна Поляна, Роздолля. Записано зі слів Гнатенко Ніни Семенівни, жительки с.Ясна Поляна, яка народилася 12 липня 1926 року. «Було в нашій сімї шестеро дітей. Батьки мої померли в 1933 році від голоду, згодом померло ще троє братів. Їсти було нічого. Жителі нашого села були знесилені від голоду. Вони не могли своїх покійників нормально поховати. Памятаю, якось склали померлих на бричку, вивезли за село, викопали неглибоку яму, скинули їх в неї і як-небудь прикопали. З харчів в нашій хаті не було нічогісінько. З дому все їстівне забрали. Доводилося їсти мерзлі буряки, які знаходили в полі. Коли померла вся рідня, я залишилася жити зі старшим братом Іхненком Олександром Семеновичем, який був мені і за матір, і за батька…» Записано зі слів Загорулько Раїси Петрівни, жительки с.Ясна Поляна, 1930 року народження. «Я була тоді ще зовсім малою, зринає лише один болючий спогад: стою на підвіконні, гризу цибулину. Вона гірка, пекуча, сльози течуть з очей, але дуже хочеться їсти…»

8 Записано зі слів Барабанової Олександри Денисівни, жительки с. Ясна Поляна, 1929 року народження. Записано зі слів Барабанової Олександри Денисівни, жительки с. Ясна Поляна, 1929 року народження. «В нашій сімї було четверо чоловік: батько, мати та двоє дітей. Я була меншою від сестри. Після жахливого голоду ми всі чудом залишилися живі. Щоб прогодувати нас, тато їздив в Харків по хліб. Привозив інколи борошно, мама його змішувала з гречаною та просяною половою, пекли хліб з цього тіста і їли його. Одного разу поїхав батько в Харків, не було його довго – чотири неділі. Він був знесилений від голоду і від дороги і лежав десь на узбіччі, а в той час містом їздила машина, в яку збирали трупи. Ніхто не придивлявся: чи мертву, чи живу людину кидають в ту купу. Батька вкинули теж в ту машину. Він уже знав з розповідей людей, що вивозять всіх за Харків, вкидають у яр і мертвих і напівживих. Дорогою батько втік. Щоб вилізти з тієї машини, клав труп на труп, і по такій «драбині» вибрався з машини, скотився на узбіччя в буряни. Додому йшов пішки три-чотири неділі. Я вже була пухла від голоду, шкіра тріскалася, текла сукровиця. Деякі батьки вивозили своїх дітей з дому, кидали їх напризволяще. Я просила маму, щоб мене теж кудись відвезли, але мама мене не послухалася. Так ми пережили страшну осінь і зиму. Весною стало трішки легше. Виріс шпориш, він нас і врятував. Ми зрізали його ножем і їли сирим. В 1934 році батьки пішли працювати, а ми з сестрою шукали собі їжу самі. В 1933 і в 1934 роках був хороший урожай, але їздили страшні для жителів села бригади, які забирали все. Памятаю, забрали у нас навіть останню жменю квасолі. Були такі люди, що їли своїх дітей. Часто люди падали прямо на дорозі і помирали від голоду. Хто ще міг ходити, ходили селом, просилили просяну й гречану полову. Крали буряки, варили їх, добавляли туди терну і їли все, навіть юшку випивали…»

9 Зі слів Оберемка Григорія Мефодійовича, жителя с.Ясна Поляна, 1929 року народження. «Я ще був зовсім малим, але памятаю: в нас була корова та волок для ловлі риби. Мабуть, тому мої батьки і нас шестеро дітей вижили в ті страшні роки. Двічі на день ставили волок у ставок. Виловлених раків мати варила в казані з молоком – і цим ми жили. Батьки і старша сестра працювали в колгоспі, їм давали інколи по 100 грамів хліба і оселедець. Одного разу батько приніс кобилячий окіст (кобила здохла). Мати гидувала готувати це м'ясо, але батько взяв сокиру і сказав, що якщо вона не зварить цей окіст, то він її зарубає… І ця страва була для нас справжнім святом…»

10 Зі слів Прихідька Бориса Трохимовича, жителя с.Ясна Поляна, 1930 року народження. « В нашій сім'ї було аж 12 душ. Дуже багато жителів села померло від голоду, а наша родина вижила повністю, бо батько працював на залізниці і йому давали пайок. Він часто їздив у Росію купувати харчі. Ми, діти, їли лопуцьки, шпориш, колись мої старші брати спіймали їжака, спекли його і поділили на три сім'ї. А ще ми ходили на поле красти колоски…»

11 за 9 головних місяців ? млн. жертв голодомору одна третя діти. 40 млн - жертви сталінських репресій. У кінці 1932 на 1 грудня 2500 випадки людоїдства. Невтішним був і той факт, що особливим розпорядженням заборонялось збирати колоски після зібраного врожаю. Такий вчинок теж карався смертю Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Куди ж ви? Як же я без вас? Прости, небо! Прости, земле! Простіть зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля иого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від створення світу, простіть! Нема.Зотліли. Відлетіли ключами в небо. Лихоліття Защеміло від болю серденько: Я не бачив, я чув лиш про те Як своє немовля рідна ненька У казан із водою кладе. Кураєм натопила у хаті, Щоб зварити останній обід. - наїстесь, мої дітоньки, нині,- А сама побіліла, як лід. - Смачно так ви ніколи не їли,- І поставила борщ на столі. Ледь сама за столом не зомліла: - Їжте, їжте, хороші мої... -Мамо, мамо, сідайте із нами!- - Я вже їла, -і втерла сльозу. - Завтра вас до хрещеної мами - Зранку в місто усіх відвезу. Там хороше буде, я знаю, Тільки вчіться у школі, як слід, Татко, бачите он, помирає Вам продовжувать батьківський рід. Попоїли. Розморені спати Полягали на лаві в кутку. Вийшла з хати згорьована мати, Закопала синочка в саду.- Спи, сердешний. Тебе пом»янули Братик твій і сестрички твої... Тільки люди той вчинок збагнули, Тільки б люди простили її. Подивилась на хату. Хотіла чоловіка іще поховать... Тільки встати було вже не сила, На могилу лягла помирать.

12 Із спогадів Перцевого Миколи Трифоновича, 1935 року народження, жителя села Ясна Поляна. «Я народився уже після тих жахливих років голодомору, але мої батьки дуже часто розповідали про ті гіркі роки. Було в нашій сім'ї троє дітей. В 1933 році був добрий урожай. Його вчасно зібрали, але приїхали в село зборщики і вивезли все до зернини. Батьки часто пригадували зборщика, який був у їхньому селі, так його немов би жителі села втопили в ставку, адже він забирав останню зернину в людей, а пропивав та збував у тих людей, у кого був самогон. А ще йому розповідали, що жила по-сусідськи баба Васька, так вона часто на ніч заманювала до себе дітей, які просили милостиню, зарубувала їх і продавала м'ясо. Жителі села вбили її після того як дізналися про її злочини. Померлих людей вивозили в яму за селом, там їх і прикопували. Весною після дощів зявилися гриби, які жителі села збирали, варили їх і їли…»

13 Із спогадів Бурлай Камелії Станіславівни, 1920 року народження, жительки с.Ясна Поляна. «Під час голодовки їли похльобку з води і жменьки крупи. Інколи була в домі макуха, яку давали батьки малесенькими шматочками. Ще збирали гриби, різну траву, після якої багато людей хворіли і помирали. Батько їздив аж в Полтаву по макуху,їздив поїздом, чіплявся на східці вагона і так їхав аж до самої Полтави, а назад доводилося добиратися часто пішки». Із спогадів Скидан Євдокії Петрівни, жительки с. Роздолля, 1925 року народження. «Голодомор застав дівчинку в сім років. У сім'ї було четверо дітей, мати віддавала їм останню крихту, а сама знесилилася і померла. Залишилися діти з батьком. Їсти було нічого, ходили збирали різні колючки, суху щирицю, лободу, а весною на полях збирали гнилу картоплю…»

14 …

15

16

17

18

19 Хвилина мовчання Їж, сину, хліб, та пам»ятай, що в ньому Саме життя закладено людей. І сонце українське, й звуки грому, Мозольний труд і посмішка очей. Їж, доню, хліб і не кидай додолу, А підніми, коли не там лежить. А як сідаєш, сину, мій до столу, То памятай, що хліб - це значить жить.