Проект учнів 6 класу, присвячений відкриттю памятника жертвам Голодомору в с. Шендерівка Корсунь-Шевченківського району. 24 листопада 2007 рік Пам'яті. - презентация

1 Проект учнів 6 класу, присвячений відкриттю памятника жертвам Голодомору в с. Шендерівка Корсунь-Шевченківського району. 24 листопада 2007 рік Пам'яті невгасний собор…

2 Не звільняється пам'ять, Відлунює знову роками. Я зітхну… Запалю обгорілу свічу Помічаю: не замки-твердині, не храми Скам'янілий чорнозем потріскані стіни плачу. Піднялись, озиваються в десятиліттях З далини, аж немов з кам'яної гори ' Надійшли. Придивляюсь: "Вкраїна, двадцяте століття". І не рік, а криваве клеймо: "Тридцять три".

3 Відкрийтесь, небеса! Зійдіть на землю Всі українські села, присілки та хутори, Повстаньте всі, кому сказали: вмри! Засяйте над планетою, невинні душі! Зійдіть на воді й суші,, Збудуйте пам'яті невгасний собор!

4

5 1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн.

6 Немов своє дитя, ми пестили ріллю. Кохали ми життя, вклонялись мозолю. Вдихали чорнозем. Вгорталися в лани, Не знали, що помрем з наказу сатани.

7 Це був не голод, а зумисне підготовлений голодомор. На січневому (1933) об'єднаному Пленумі ЦК і ЦК ВКП(б) Сталін, говорячи про підсумки першої п'ятирічки, заявив: «Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги Радянської влади». Після того твердження мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору. Але становище в країні було катастрофічне. Ще в жовтні 1932 р. партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хлібовиробничій галузі. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом найближчих співробітників генсека Кагановича, Молотова, Постишева викачали із селян внутрішні фонди продовольчий, фуражний, насіннєвий. Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, які викликали по одному майже всіх селян, вимагали негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років. Це була не хлібоздача, а розбій. Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки.

8 Архівні документи і газети свідчать, що в усіх місцевостях України, крім прикордонних, були подвійні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі, заготовлених людьми до нового врожаю. Це було карою за нібито куркульський саботаж хлібозаготівель. Фактично це була дія, свідомо спрямована на фізичне винищення селянства. Смерть косила людей аж до літа 1933 р. На основі перепису, архівних та зарубіжних відомостей можна припустити, що в нашій країні померло від голоду 5,5-6 млн. чоловік. Трагедія українського народу наслідок людиноненависницької політики сталінського режиму.

9 Наприкінці 1933 р. голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли до міст, де скасували ненависні хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробивалися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їли.

10

11 Ще нагодує Мати-Україна, Ще приголубить діточок своїх... Яка ж бо перед Богом в нас провина? Який ми сотворили гріх? Чи той, що в нас поруйнували храми? Та руйнували їх не ми!!! Прийшли в наш край перевертні і хами Чинить страшну наругу над людьми.

12

13 Стань, народе, без ліку й числа, Хором траурним, пам'ятним колом! Стань вінком, стань життя ореолом: Хай почує всей пагорб і кожна ограда, Що засуджено зло і проміниться правда.

14 Москович Василиса Василівна (1922 р.н.) В 1933 році жила у Межиричі. У батька й матері було четверо дітей. У цьому році зібрали урожай непоганий, але все забрали. Розповідали люди, що пшеницю погрузили на баржі і потопили в Дніпрі, а потім бачили пророслу пшеницю, яка пливла до Черкас. А в Межиричі пшеницю ховали в висохлій криниці. Комуністи засипали зерном криниці у Сіленка, Дудченка, Марченка. В той час говорити не можна було. Хоч ми все бачили. Крім того, ходили попід хатами і все забирали. У нас забрали бичка, корову. Днів через кілька прийшли з сокирами розібрали клуню. Батька в колгосп не прийняли, бо він нічого не здав, тому що все господарство було дідове. Ходили не тільки по дворах, а й по хатах. Забирали все, що їм подобалось. У нас забрали скатертину зі столу, рядно з лежанки це на рядна в комору і на мішки. У скрині лежало материне намисто, їй його подарував хрещений-поляк. Поляк був бездітний, і тому намисто, за яке можна купити корову, подарував хрещениці. Намисто забрали, "бо ви ще винні гроші в сільську раду". Мати заховала в піч квасолю, в горшки жито. Все знайшли. Остались голі й босі. Батько поїхав на заробітки на Донбас. Сидимо з матір'ю, голодуємо. У Мошнах тітка записалася в комуну. Мати пішла, щоб і собі щось заробити поїсти. На роботу її не взяли, тітка дала три картоплини, і вона повернулася назад. За цей час менша сестричка померла. Я поклала її на піч, а матері немає. Сусід зробив труну для дядька, то сестру похоронили разом з ним. А матері немає. Мишко (брат) каже: "Я не вмру, бо вже сніг розтає". Та коли мати знову пішла в пошуках їжі, Мишко помер. Я обмила його й поклала на столі. Повернулась мати, знайшла на горищі дошки, збили труну. Сусід запряг корову, одвезли Мишка на цвинтар. Коли мати ходить по заробітках, ми сидимо в хаті, ждемо, на вулицю й не виходимо, бо немає в чому. У сусіда була одна дитина, їм було трохи легше. То він нам заносив воду до хати. Весною приїхала тітка з Донбасу, забрала і мене. Потім батько забрав й матір, то не дали карточки, і ми знову бідуємо. Мати повернулась назад у село, посадила город, а пізніше і ми з батьком приїхали. Сусіди повимирали. В одній сім'ї було п'ятеро, і всі померли. Мати з'їла свою однорічну доньку. Коли запитували: Де ж Галя? З'їла... м. Канів,

15 Шульга Марія Степанівна (1922 р.н.) Жили в той час у Костянці. Нас було 11 душ в сім'ї. Мали дві корови, свиню з поросятками, овечки, коні. При колективізації забрали все, крім корови. Хто добровільно не здав, відправляли на Соловки. Кругом їздили активісти, все перевіряли й забирали скотину, продукти. Батько все добровільно здав, то до нас не заходили. Мати мого чоловіка не здала, то її засадили в тюрму. В 33-й рік урожай був, Росія все забрала. А ми не люди? А тому придумували, як вижити: били кісточки з вишень, визбирували горішки. При колгоспі батько був головою сільради, потім агрономом. І, коли весною сіяли, міг щось принести додому. Так ми всі вижили. Крім того, робили в колгоспі біля Яблунева, Луки. Як гонили табун і корова зайде в посів, то давали п'ять трудоднів штрафу. Люди в селі вмирали, їх підводами збирали й вивозили в яму, було підбирали й живих.

16 Кримова Зінаїда Купріянівна (1925 р.н.) Жила в Береснягах. У 1933 році похоронила батьків і брата (1921 р.н). Залишилися ми сиротами я і менший братик. Нас віддали бабі в Орлівець. Цей рік був неврожайний, крім того, були накази, по яких усе повивозили. Розповідали, що сільські активісти вигрібали все. До нас ніхто не приходив, їсти не було чого. Товкли полову. Пекли млинці. Трохи давав колгосп продуктів. Літом пасли скот. Батько вмер на кутю, було багато снігу. Його довго не хоронили, ждали, коли збереться більше мертвих, щоб їх разом відвезти, їсти не було чого; Мати брала десь дохлу конину, варила, і ми їли. Різали і варили спориш, з буряка варили юшку. Діти не мали сили вийти на вулицю. Іноді приходили люди з простягнутою рукою, а в нас самих немає нічого. Мати пухла ходила на роботу, нас годувала, а сама прирекла себе на голодну смерть. Подружка пізніше розповідала, що моя мама дуже плакала, жаліла нас, бо знала, що скоро станемо сиротами. Була у нас корова, мама її продала і купила ряжанки. З'їла її і померла.

17

18 Влітку, у серпні, зорепад. Теплими погожими ночами зірки падають додолу, але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахують, востаннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність. Але то не звичайні зірки, то зорі-душі безневинно вбитих діток. Постійте тихо в передсвітанні біля вікна, розчиніть його навстіж і послухайте, про що гомонять зорі-душі.

19 І мені хотілось їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідуньо. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Прийшли дядьки, повкидали їх на воза і повезли за село до ями. Мій таточко пішов до міста за хлібом і не повернувся його дядько міліціонер із рушниці застрелив. Я в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується». Мама обіймала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котилися сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, оділа в чисті сорочечки, напоїла маковинням... І вже нас не стало. Ганнусею мене звали...

20 А я Андрійком був... було мені три роки. Мене матуся зарубала... З моїх ручок, з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним нагодувала. А мою голівку до сердечка притуляла, люлі-люлечки співала, любим дитям називала... А через два дні моя рідна, люба мама утопилась.

21 А мені заподіяли смерть за п'ять колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки... Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила коника, щоб з'їсти його. Я озирнулась, зійшла з межі, з'їла один колосок, два, три, п'ять... і раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза. Мене били, палили сірниками руки, ламали пальчики і били... поки не забили. Забили за п'ять колосочків, а було мені шість рочків. І Катруся теж померла, там на межі. Тепер вона теж зіронька.

22

23 О, далекі небесні скрижалі! Та на небі, неначе на полі, Ота жовта здичавіла мальва То найменшенька, Оля. Кожна зірочка ім'ячко має. Відбиваються тіні в галерах. Отой білий в осонні розмає, То небіжчик Василько вертає Віз чумацький... і кучер з кришталю. Он Іванко, Степанко... Марійка. Там, як зорі, вкупочці Саші. Чи то зорі? Ні, то душі ваші.

24

25 За Петра, за Дмитра, за Антона, За Галин, за Оксан, за Докій. Не співала півча похоронна, Не лунали дзвони за впокій... Боже милосердний, де амвони? Перед зором кволих гра химер... Не дзвонили,не дзвонили дзвони: «Був та вмер», «Був та вмер», «Був та вмер». Ні труни, ні хрестів, ні тризни, Прямо в яму, навіки віків. Чорна сповідь моєї Вітчизни, І її затамований гнів.

26

27 Боже Великий, Всевладний, Яви нам свою могугь, Дай розпізнати Правду, Праведників не забудь. Дивляться очі Мільйонів скатованих душ. Пригорни їх, посели на спочинок, Та 'їхнього сну не наруш. Заступи нас і нашу державу, Од кривавих, лютих незгод. Всі ми сущі, усопші, прийдешні Всі ми сущі, усопші, прийдешні Твій пшеничний, безсмертний народ! «Боже, великий, єдиний...»,

28

29 На десятиліття засекретили архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію народу на догоду диктаторові чи скороспеченому ідеологічному божкові. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш. На десятиліття засекретили архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію народу на догоду диктаторові чи скороспеченому ідеологічному божкові. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш. Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується що б там не було. З правдою нічого не вдієш. Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується що б там не було. З правдою нічого не вдієш. Не сьогодні це сказано: час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Час говорити! Хай ці гіркі слова правди, народжені після десятиліття безмовності, ляжуть першим нашим каменем у підмурок всенародного пам'ятника трагічної історії українського народу. Не сьогодні це сказано: час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Час говорити! Хай ці гіркі слова правди, народжені після десятиліття безмовності, ляжуть першим нашим каменем у підмурок всенародного пам'ятника трагічної історії українського народу.

30

31 Хай палає свіча... Хай палає, Хай палає свіча... Хай палає, Поєднає нас вона в цей час. Хай сьогодні спогади лунають. Пам'ять чиста, світла і велична. Пам'ять чиста, світла і велична.

32

33 Гори, священна пам'яті лампадо, В урочій тиші під склепінням бань, Щоб не підкралось забуття, як зрада, З підступних замулених ковбань.

34

35 Мій народе, Не зрадь могил Згорьованих дідів, Зазнавши мору І колючок дроту, Вони не дожили до заповітних днів. Порізнений, Єднайся, мій народе! Твій час настав, Зоря твоя зійшла. Не допусти, Щоб маревом свобода До тебе вічно йшла І... не дійшла.

36

37

38 Відгук душі Лизогуб Богдани, 6 клас 20 листопада ми вшанували память про загиблих в роки Голодомору 1932 – 1933 років. В селі було відкрито памятник жертвам Голодомору. Учні школи готували виступ до цієї події. На репетиціях, коли вірші читали діти, хотілося не просто плакати, а ридати, настільки ці маленькі вірші про страшне горе можуть зачепити людське серце… Я хочу щоб у нашій Україні не було такого страшного горя, як у ті часи… 20 листопада ми вшанували память про загиблих в роки Голодомору 1932 – 1933 років. В селі було відкрито памятник жертвам Голодомору. Учні школи готували виступ до цієї події. На репетиціях, коли вірші читали діти, хотілося не просто плакати, а ридати, настільки ці маленькі вірші про страшне горе можуть зачепити людське серце… Я хочу щоб у нашій Україні не було такого страшного горя, як у ті часи…

39 Відгук душі Шевченко Олі, 6 клас … Коли надали слово Мірошник Ользі, свідкові голодомору, то в кожного з присутніх ближчали сльози на очах. Це сльози жаху, сльози страхіття, сльози співчуття. Кожен слухав і уявляв, що відбувалося в ті часи, яке горе пережили ці бідні бабусі. До памятника було покладено живі квіти, вінки. Всі учні та вчителі школи поклали маленькі колоски пшениці. Наший сільський священник правив панахиду біля памятника. Під час панахиди кожен з присутніх тримав маленьку свічечку. Цей вогник горів за упокій померлих. На мою думку, кожен учень запамятав цей день назавжди. Це страхіття ніколи не зітреться із памяті людей, спомини будуть передаватись із покоління в покоління… … Коли надали слово Мірошник Ользі, свідкові голодомору, то в кожного з присутніх ближчали сльози на очах. Це сльози жаху, сльози страхіття, сльози співчуття. Кожен слухав і уявляв, що відбувалося в ті часи, яке горе пережили ці бідні бабусі. До памятника було покладено живі квіти, вінки. Всі учні та вчителі школи поклали маленькі колоски пшениці. Наший сільський священник правив панахиду біля памятника. Під час панахиди кожен з присутніх тримав маленьку свічечку. Цей вогник горів за упокій померлих. На мою думку, кожен учень запамятав цей день назавжди. Це страхіття ніколи не зітреться із памяті людей, спомини будуть передаватись із покоління в покоління…

40 Відгук душі Шевченко Юлі, 6 клас На відкриття памятника жертвам Голодомору приїхали гості з міста Корсуня. На цьому мітингу одна бабуся розповідала свою історію про Голодомор. Навіть слухати її було страшно і всі люди плакали. А ще ми прочитали книжечку про ті страшні події. Без сліз її читати було неможливо і було трішки страшно На відкриття памятника жертвам Голодомору приїхали гості з міста Корсуня. На цьому мітингу одна бабуся розповідала свою історію про Голодомор. Навіть слухати її було страшно і всі люди плакали. А ще ми прочитали книжечку про ті страшні події. Без сліз її читати було неможливо і було трішки страшно

41 Відгук душі Цвіркун Альони, 6 клас …. Коли я почула про Голодомор 1932 – 1933 років, мені стало дуже сумно за тих дітей, яких охопила ця страшна подія. А ті люди, які їли своїх дітей не винні, їх примусив голод…. …. Коли я почула про Голодомор 1932 – 1933 років, мені стало дуже сумно за тих дітей, яких охопила ця страшна подія. А ті люди, які їли своїх дітей не винні, їх примусив голод….

42 Відгук душі Масюк Насті, 7 клас В 1932 рокі урожай на Українських землях був добрий. Але прийшли до кожної хати активісти і позабирали все, що можна було. Із спогадів моєї прабабусі: В 1932 році мішки зі збіжжям та написами Лишки вивозили з країни мільйонами тонн. А в цей час в українських селах помирали ні в чому не винні діти, люди. Тоді жили як могли : рвали листя з липи та цвіт з акації, все це розминали і жарили коржі. Одного дня я взяла вила на плече і думала поїхати поїздом до міста, а мене бандити зустріли, думали, що я хліб везу, перерізали кожен мішок. Не знайшовши нічого, кинулись тікати. Були випадки, коли батьки дітей своїх їли. Особисто я свою дитину надвір не випускала, бо дуже боялась. Це добре, що у нашому селі є памятник жертвам Голодомору. Тепер кожна людина може прийти до нього і згадати своїх рідних… В 1932 рокі урожай на Українських землях був добрий. Але прийшли до кожної хати активісти і позабирали все, що можна було. Із спогадів моєї прабабусі: В 1932 році мішки зі збіжжям та написами Лишки вивозили з країни мільйонами тонн. А в цей час в українських селах помирали ні в чому не винні діти, люди. Тоді жили як могли : рвали листя з липи та цвіт з акації, все це розминали і жарили коржі. Одного дня я взяла вила на плече і думала поїхати поїздом до міста, а мене бандити зустріли, думали, що я хліб везу, перерізали кожен мішок. Не знайшовши нічого, кинулись тікати. Були випадки, коли батьки дітей своїх їли. Особисто я свою дитину надвір не випускала, бо дуже боялась. Це добре, що у нашому селі є памятник жертвам Голодомору. Тепер кожна людина може прийти до нього і згадати своїх рідних…

43 Відгук душі Баланюка Святослава, 4 клас ….20 листопада ми вшанували людей, які загинули від страхітливого злочину 1932 – 1933 років хвилиною мовчання. Коли вчителька розповідала про безневинні жертви, моє серце ніби зупинялось. Було страшно і боляче дивитись на фото дівчинки – моєї ровесниці, знесиленої від голоду. Коли я почув, що люди їли мишей, птахів, їли запаси зерна, які знаходили в мишачих норах, на очі набігали сльози, мені було страшно. Це гріх Сталіна і всієї його команди. Така трагедія не повинна повторитись… ….20 листопада ми вшанували людей, які загинули від страхітливого злочину 1932 – 1933 років хвилиною мовчання. Коли вчителька розповідала про безневинні жертви, моє серце ніби зупинялось. Було страшно і боляче дивитись на фото дівчинки – моєї ровесниці, знесиленої від голоду. Коли я почув, що люди їли мишей, птахів, їли запаси зерна, які знаходили в мишачих норах, на очі набігали сльози, мені було страшно. Це гріх Сталіна і всієї його команди. Така трагедія не повинна повторитись…

44 Відгук душі Лизогуб Іванни, 4 клас 20 листопада ми присвятили урок Памяті жертвам Голодомору. На вікні запалили свічку і це зігрівало душі померлих людей, на столі стояли колоски і калина. Мені було сумно слухати вірші, які читали діти, де розповідалось як моїх однолітків їли,безумні від голоду і горя, батьки. Хвилиною мовчання ми вшанували їх память. Я дуже хочу, щоб ця трагедія ніколи більше не повторилась, Я прошу всіх дорослих, щоб не допустили такої страшної біди. 20 листопада ми присвятили урок Памяті жертвам Голодомору. На вікні запалили свічку і це зігрівало душі померлих людей, на столі стояли колоски і калина. Мені було сумно слухати вірші, які читали діти, де розповідалось як моїх однолітків їли,безумні від голоду і горя, батьки. Хвилиною мовчання ми вшанували їх память. Я дуже хочу, щоб ця трагедія ніколи більше не повторилась, Я прошу всіх дорослих, щоб не допустили такої страшної біди.

45 Відгук душі Борбенчука РОмана, 4 клас …. Було дуже страшно і боляче читати, як моїх однолітків за пять колосків садили до вязниці або били до смерті. У мене текли сльози, коли мені дідусь розповідав страшну історію про його тата, безневинно репресованого. Тата забрали і більше дідусь його не бачив. …. Було дуже страшно і боляче читати, як моїх однолітків за пять колосків садили до вязниці або били до смерті. У мене текли сльози, коли мені дідусь розповідав страшну історію про його тата, безневинно репресованого. Тата забрали і більше дідусь його не бачив. А ще, в одній з газет, я прочитав самий найстрашніший рядочок, коли матері божеволіли від голоду і їли своїх дітей. А ще, в одній з газет, я прочитав самий найстрашніший рядочок, коли матері божеволіли від голоду і їли своїх дітей. Я звертаюсь до всіх дорослих, щоб вони більше не допустили такої страшної біди… Я звертаюсь до всіх дорослих, щоб вони більше не допустили такої страшної біди…

46 Відгук душі Кодоли Богдани, 9 клас ….Голодомор… Жахливе слово. В 1932 – 1933 роках Україну терзав жовтий князь. Люди вмирали родинами, округами, селами, містами. Ніхто їх не пожалів, ніхто їм не допоміг. Спричинити Голодомор могла не людина, а тварина. Безсердечна тварюка. ….Голодомор… Жахливе слово. В 1932 – 1933 роках Україну терзав жовтий князь. Люди вмирали родинами, округами, селами, містами. Ніхто їх не пожалів, ніхто їм не допоміг. Спричинити Голодомор могла не людина, а тварина. Безсердечна тварюка. Я читала одну страшну розповідь американського журналіста, який розповідав про дітей, зокрема, про одну дитину, яка сиділа на лаві і повторювала: Їсти, їсти, їсти… І так безкінечно. Вона не просила, а просто повторювала : Їсти, їсти, їсти…, але ніхто їй їсти не дав. Я читала одну страшну розповідь американського журналіста, який розповідав про дітей, зокрема, про одну дитину, яка сиділа на лаві і повторювала: Їсти, їсти, їсти… І так безкінечно. Вона не просила, а просто повторювала : Їсти, їсти, їсти…, але ніхто їй їсти не дав. 20 листопада в нашому селі відбулось відкриття памятника жертвам Голодомору. Хто міг, стримував свої сльози, а інші плакали. Цей день запамятається мені назавжди… 20 листопада в нашому селі відбулось відкриття памятника жертвам Голодомору. Хто міг, стримував свої сльози, а інші плакали. Цей день запамятається мені назавжди…

47

48 Народе мій, Ставай мерщій на ноги, У праці крила Дужче розправляй, Дужче розправляй, І ти спізнаєш Радість перемоги, Збагатиш свій чудовий Ріднокрай!