Ні, я жива, я буду вічно жити! Леся Українка Підготували учениці 10-В класу ЗОШ 2 Хоцька Марина та Хоцька Інна

Леся Українка... Народилась вона в сім'ї Косачів, щебетати для світу Лесею Українкою, щоб увійти в літературу як співець революційної мужності і боротьби. У людського духу є вершина - вона зветься ідеал. Творець спускається до ідеалу, людина підноситься. Кожного століття троє чи четверо геніїв одважувалися на таке сходження... Це велетні... «Той, хто досягає вершини, стає рівним тобі, Гомере», - писав Віктор Гюго.

Леся була щедро обдарована від природи, вона кохалася в казках і переказах, любила українську народну пісню. Дитячі захоплення і забави доклали до купи й свої зерна, що ними життя засівало чутливу душу і що згодом проросло вогненним словом правди. Вона держала слово, і багато великих слів у ньому поміщалось: братерство, рівність, воля, рідний край... Так, так, те все було. А далі слово змінилося у спів, і вся громада до дзвінкої промови прилучилась. О, то були такі "Червоні" співи, яких либонь, не чув старезний замок. У Луцьку, під враженням трагічної події - арешту рідної тітки Елі за "крайню політичну неблагонадійність", дев'ятирічна Леся написала свій перший вірш "Надія". Його рядки, виведені ще дитячою рукою, наповнені сердечним болем і "дорослими" тривогами.

Гетьте, думи, ви, хмари сумнії! І від сліз тих гарячих розтане Тож тепера весна золота! Та кора льодовая, міцна, Чи то так у жалю, в голосінні Може, квіти зійдуть – і настане Проминуть молодії літа? Ще й для мене весела весна. Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Я на гору круту кремяную Серед лиха співати пісні, Буду камінь важкий підіймать Без надії таки сподіватись, І, несучи вагу ту страшную, Жити хочу! Геть думи сумні! Буду пісню веселу співать. Я на вбогім, сумнім перелозі В довгу, темную нічку невидну Буду сіять барвисті квітки, Не стулю ні на хвильку очей, Буду сіять квітки на морозі, Все шукатиму зірку провідну, Буду лить на них сльози гіркі. Ясну владарку темних ночей. Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні! Через усе життя вона пронесла цей щит зі словами Contra Spem Spero.

Перша книжка поетеси "На крилах пісень" побачила світ у 1893 році. Про неї заговорили по всій Україні. Іван Франко, висловлюючи загальну думку про поетичний хист Лесі, сказав, що від часу Шевченкового "Заповіту" Україна не чула такого гарячого поетичного слова, як з уст слабосилої хворої дівчини. Нам дорога кожна сторінка книжки, бо це слова ще дівчинки, ще наполегливої учениці, яка, піднявши очі, на хвилину відривається від словників та підручників і стає тут же пророчицею, учителькою народу. Авторка ще користується здрібнілою формою, рифмуючи "Серденько зомліле - серденько зболіле". Але вже в її грудях стугонить серце, велике й вічне серце поета, де вміщаються і батьківщина, і людство, і вся Земля. Свою вдачу, свої власні настрої, мабуть, найповніше Леся виповідала в циклі "Невільничих пісень", в поезії "Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила..."

Драматична поема "Одержима" написана 18 січня 1901 року в Мінську, в домі пані Нарейко на розі Михайловської і Широкої, біля ліжка вмираючого Мержинського. 32 сторінки рукопису, почерком стрімким і летючим, твір, що його потім Франко назве шедевром, - як це можна було написати за одну ніч, в стані тяжкого стресу, нервової, вичерпності і фізичної втоми!? Чи це була концентрація всіх духовних сил в екстремальних умовах? Чи саме в ту безсонну зимову ніч стався раптовий напад натхнення, так довго заблокованого перед тим навалою сумних невідкладних клопотів? "Одержима" - будучи твором найсокровенніших інтимних імпульсів водночас органічно вписується в контекст загальноєвропейського літературного процесу своєї доби. Це передусім, той спалах посиленого інтересу до Біблії, який європейська література перенесла на рубежі XIX - XX ст. У центрі уваги письменниці - активна життєва позиція особистості, що діє у духовному вакуумі. Це моральний максималізм, висока невтомність духу й тіла, що набуває різних зовнішніх виявів - від тотального протесту до непомітного подвигу щоденного несення хреста.

Апофеозом творчості Лесі Українки була "Лісова пісня", драма-феєрія, написана влітку 1911 року. "Вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша", - писала Леся Українка матері. Цей геніальний твір Леся Українка написала "у самісінькій Колхіді", в Кутаїсі, де колись аргонавти золотого руна добували на річці Ріоні, бо тоді там був золотий пісок, - писала Леся своїй матері. І згадувала волинські ліси, урочище Нечімне біля села Скулин, садибу дядька Лева, що жив біля озера, похилену вербу і велетенського дуба, золоте листя якого облітало Івана Миколайчука, котрий втілився в дядька Лева, перш ніж піти від нас навіки. "Лісова пісня" написана за днів, в тому "непереможному стані" "творчого божевілля", після якого довго доводилось опритомнювати, яке так дорого обходилось її здоров'ю. Але: "Пишу - значить, існую", - такий був її парафраз знаменитого афоризму.

Скрізь, де б не була поетеса, про що б не писала. - про єгипетського фараона чи римського раба, про дочку єврейського царя чи білокосу Ізольду - її думи і мрії були прикуті до України. Хіба міг інакше чинити митець, котрий уже своїм псевдонімом підкреслив кревний зв'язок з рідним народом? Траурною датою українського календаря стало 1 серпня 1813 року. У Сурамі (Грузія) померла Лариса Петрівна Косач. Помирала мужня Леся Українка, як і належить бійцеві на передовій: раніше ніж упасти, підстрелений робить крок вперед... Попеліючи від високої температури, задихаючись, диктувала план своєї так і не завершеної драми... Літала могутня орлиця, Веселкою радісно грала – Летючи співала, орлів закликала І раптом упала. До сонця крізь хмари пробитися. На скелі високі над морем глибоким Шугала крізь хмари, гриміла громами, І гордо, велично сконала…

Леся Українка – невмируща письменниця, яка жила, не зважаючи на свою тяжку хворобу і сіяла у наших серцях надію. Вона буде завжди існувати у нашій памяті завдяки своїй палкій, вогненній творчості!