Пройшло 70 років з дня перемоги радянського народу над фашистськими загарбниками. За цей час було написано багато книг, спогадів про ті тяжкі часи. З кожним днем все далі і далі віддаляється від нас важка боротьба з фашистськими загарбниками. Фронтовики стали сивими стариками. Наш народ свято береже пам'ять про героїчні дні війни. Ми знаємо. Яке горе несе війна, тому про неї забувати не можна. Для того, щоб пам'ять про ці страшні події не відійшла в минуле в 1968 році в нашій школі був створений загін «Пошук». В його роботі брали участь піонери, комсомольці, вчителі школи. Клуб поставив перед собою мету – зібрати матеріали про історичне минуле нашого селища, матеріали про 93-ю стрілецьку дивізію, 96-ту танкову бригаду, які навесні 1944-го року визволяла Костянтинівку. Клуб «Пошук» зібрав 245 фотографій, 87 фотокопій, написали 150 листів рідним загиблих воїнів, 140 листів ветеранам 93-ї стрілецької дивізії. На основі зібраного матеріалу і був створений Музей Бойової слави у 1968 році, який існує і до сьогодні. Музей почав свою роботу під девізом: «Листаешь истории повесть, И сердце тебе говорит: «Поиск! Да здравствует поиск! Удачи тебе, следопыт. »

Перший розділ нашого музею присвячений нашим односельчанам. Не обійшла війна й наше село. 5 серпня 1941 року в село вдерлися фашисти. Окупація тривала два з половиною роки. Понад 100 юнаків і дівчат вивезли до Німеччини. Активістів розстріляли. Фашистські варвари спалили 120 житлових будинків, спустошили школу, лікарню. Сільська рада створила винищувальний загін, який брав участь у бою під селом, стримував натиск фашистів. Весна 1944 року. Наше рідне село звільняли воїни 93-ої стрілецької дивізії. Вона почала своє формування в складі 9-ої резервної армії Московського військового округу. В вересні 1943-го року 93-тя стрілкова дивізія одержала перший бій на Калінінградському фронті. Звання Миргородської було присвоєно за взяття Миргорода. 19 березня 1944 року частини дивізії підійшли до річки Мертвовод в районні села Камяноватка. Німці окопалися на високих західних берегах. Рішучою атакою 51-го стрілкового полку була звільнена Олексіївка. Поява 51-го полку для фашистів була повною несподіванкою. Серйозний опір чинили німці на рубежі р. Арбузинка, майже добу йшов бій на околицях села Марянівка. Від німців було звільнено х. Грозний, с. Воля і с. Широкий Лан. На шляху до р. Південний Буг перед дивізією лежало с. Костянтинівка.

Після того, як командир 93 стрілецької дивізії генерал Крузе дав приказ на форсування Південного Бугу, частини і підрозділи приступили до негайного виконання. 51-й полк полковника В.С.Сенкевича зімяв виставлені на околиці групи прикриття і ввірвався в село. В коротких сутичках вдалося швидко ліквідувати окремі вогнища опору і повністю очистити село від ворога. Коли солдати вийшли на берег річки, то побачили зірвану переправу, а з правого берега полетіли на них кулі і снаряди. В цей час 226-й полк полковника В.І.Ухабатова вийшов на руїни хутора Строцького, що південніше Костянтинівки. Наблизившись до річки, солдати побачили, що тече вона в глибокому каньйоні, течія швидка, виглядають пороги. Правий берег високий і крутий. І, як стало відомо пізніше, в його скалистих породах вирубані траншеї, кулеметні гнізда, бліндажі. Всі зрозуміли, що бої будуть важкими. Найголовнішим було роздобути плавзасоби, оскільки свої, табельні, знаходились десь на підході, відстаючи через бездоріжжя. Човни і матеріали для парому знайшли в селі. Для просмолювання днищ човнів спробували розплавити асфальт. Але один сільський хлопчина показав залитий смолою колодязь кабельної лінії звязку, побудований ворогом. Дістали смолу і справа пішла веселіше. А хлопчина, захопившись пошуком колодязів за селом, потрапив під артилерійський обстріл противника і загинув. На жаль імя його залишилось невідомим.

Форсування Бугу почалось вночі. Командир 226-го полку в перший десант призначив взвод автоматників під командуванням лейтенаната І.П.Зрєлова. Вибір В.І.Ухабатова зупинився на невисокому худорлявому молодому лейтенанті не даремно. За його плечима - досвід форсування Дніпра, де він теж був першим. Вночі 15 чоловік взводу Зрєлова по крутому схилу зійшли вниз, до води, де їх чекав немолодий уже, але кремезний сапер Ф.Л.Антипін з човном для переправи. Невдовзі на правий берег перекинули 16 чол. з першої стрілкової роти на чолі з командиром лейтенантом Овсянниковим. Взвод Зрєлова обережно піднявся крутими схилами вгору і досяг того місця, де вдень були замічені спалахи кулеметного вогню. Придивились і побачили кулемет на майданчику, вхід в бліндаж. Тепер все вирішує швидкість, мужність і зухвалість, а Зрєлову їх не позичати. Сміливий удар по позиції ворога, пара гранат, декілька автоматних черг по пригніченим фашистам і зрєлівці ліквідували одну вогневу точку. Гітлерівці, що залишились живими, кинули кулемет і втекли у верхні окопи. Група Овсянникова теж захопила одну ворожу позицію. Плацдарм став просторнішим. Але подальше просування було неможливим. Необхідно закріпитись на завойованих позиціях. Без підтримки зі свого берега бійці на плацдармі довго не протрималися б. Наступної ночі на плацдарм переправлено поповнення людьми, військовою технікою і боєзапасами. На чолі обєднаного десанту став старший лейтенант Убайдулаєв.

Лейтенанта Фейдера призначено парторгом, а сержанта Цимболова – комсоргом. З плацдармом було встановлено радіо- та телефонний звязок. Нічними атаками десантники вибили ворога ще з декількох укріплених точок і піднялись на вершину крутих прибережних скал. Зрєлов зі своїми автоматниками захопив будинок у винограднику, звідки відкривалась панарама навколишньої місцевості. Гітлерівці не змирились із втратою зручних позицій і весь день тут кипів гарячий бій. Будинок декілька раз переходив з рук в руки і все ж на кінець дня Зрєлов остаточно закріпив його за собою. 51-й полк почав форсування на добу пізніше недалеко від зірваної переправи. Опір ворога тут був не менш жорстоким. Взвод лейтенаната Морозова переправлявся першим. Гітлерівці відчайдушно намагались розправитися з смільчаками. Вони поливали їх вогнем з кулеметів і автоматів, закидали гранатами, йшли в атаки, які декілька раз закінчувалися рукопашним боєм. Не дивлячись на те, що у взводі разом з Морозовим залишилось лише пять бійців, ворожий наступ він витримав, доки на підмогу не прийшла вся рота старшого лейтенанта Помешкіна. Поповнення сил дозволило підрозділу розширити плацдарм. Форсування стримувалося нестачею засобів для переправи. І командир полка В.С.Сенкевич вимагав від саперів пошвидше натягнути трос через річку, щоб пустити по ньому побудований паром.

Це важке завдання виконали під шквальним вогнем ворога старший лейтенант Нефедов та рядовий Мазур. Звязок з плацдармом став надійнішим і створились умови для переправи важкої зброї. З кожним днем наші полки збільшували сили на плацдармі. В жорстоких боях солдати вибивали гітлерівців з укріплених позицій у відкрите поле, готуючи таким чином вирішальний удар по ворогу. Дуже важливу роль у цій справі відігравали сапери. На переправі 226-го полку особливо примітними були два друга і земляки – П.Л.Антипін та А.Ф.Попов. Так уже трапилось, що призвані вони були на початку війни з Бірського району Башкирії і разом потрапили в саперний батальйон 93 стрілкової дивізії. Спокійний, поважний, досвідчений Пилип Антипін і його повна протилежність – молодий, імпульсивний, гарячий Андрій Попов. Всюди вони були разом. На переправі – теж. По раз кожної ночі вони снували під вогнем ворога від берега до берега, переправляючи на плацдарм все необхідне. Перші рейси пройшли непомітними, але тільки-но десантники вступили у бій, як гітлерівці звернули увагу на річку. Над Бугом зависли ліхтарі і почався прицільний обстріл переправи. Пробитися через завісу вогню було неймовірно важко, але необхідно. І сапери робили все, щоб доставити вантаж за призначенням. Немеркнучою славою вкрили себе герої переправи. П.Антипіну в ці важкі дні прийшло повідомлення про загибель сина, але часу для роздумів не було.

Вдень вони ремонтували човни. А вночі – знову за весла. Ніхто достеменно не знає, як загинув П.Антипін. Долаючи річку, сапер відштовхнувся від правого берега, а до лівого так і не дійшов. Чи то не справився з бистриною, чи осколком поранений не втримав весла. Відомо лише, що човен стрімко понесло вниз, на пороги. Причиною цього могла бути навіть звичайна людська втома. Тут кожна година народжувала героя. Про героїчний подвиг єфрейтора А.Попова у виписці наградного листа говориться: … росіянин, член ВКП(б), Башкирська АРСР, Бірський район, село Комково. В боях за оволодіння правим берегом річки Південний Буг єфрейтор Попов показав високий зразок відваги і мужності. В ніч з 22 на 23 березня 1944 року єфрейтор Попов першим переправився через річку Південний Буг на єдиному малому надувному човні і перевіз 31 чол. стрілків під кулеметним вогнем противника. Наступної ночі, працюючи на тому ж човні, єфрейтор Попов, не знаючи страху, перевозив бійців, боєзапаси, харчі та евакуював поранених. 26 березня, працюючи на деревяному саперному човні, єфрейтор Попов разом із сержантом Маміним зробили десять рейсів, після пятого рейсу човен був сильно пошкоджений і протікав. Попов і Мамін швидко залатали пробоїну і продовжували перекидати бійців на плацдарм. Ворог з обриву щохвилини висвітлював човен ракетами, прагнучи розбити його кулеметним вогнем і гранатами.

Та мужність Попова непохитна. Ризикуючи власим життям, він вантажив на половину затоплений водою човен, боєзапасами, бійцями, і благополучно доставляв їх на протилежний берег, повертався назад, евакуюючи поранених … Не менш запеклі бої розгорнулися і на інших ділянка форсування Бугу. 22 березня, опівдні, підрозділ, яким командував командир 1039 стрілкового полку 233 стрілкової дивізії Іван Антонович Бондаренко, підійшов до села Бугське. Солдатам відкрилась жахлива картина: всі будинки в селі горіли. Форсувати річку з ходу підрозділ не міг. Підпаливши село, гітлерівці вигнали його жителів на правий берег річки і виставили з них живий щит. Через річку вітер доносив крики жінок, дітей. Двоє хлопчиків кинулись у крижану воду і попливли назустріч радянським бійцям. Доплив лише один. Із настанням ночі бійці спорудили плоти, використавши старі рибацькі човни, і почали форсування річки. Фашисти на ніч зняли живий барєр. Все, що могло триматись на воді було використано для переправи. На середині річки німці замітили десант і відкрили по ньому вогонь. Не дивлячись на це, форсування не припинилось, навпаки, тільки-но підрозділ досяг правого берега річки, з ходу вступив у бій за хутір Виноградний Сад. В жорстокому рукопашному бою радянським бійцям вдалося вибити німців з траншеї і зайняти невеликий плацдарм. Тут був і командир Бондаренко. Декілька раз хутір переходив з рук в руки.

Зменшувалась кількість десантників. Гітлерівці декілька раз переходили в контратаку, але відкинути захисників плацдарму не змогли. В одному з рукопашних боїв Івану Антоновичу було завдано 9 колотих ран, але поля бою командир не залишив. В кінці дня, коли прийшло підкріплення, І.А.Бондаренка відправили в госпіталь, розташований в Арбузинці. Пізніше бійці дізналися, що не стало їх командира. На світанку 26 березня він помер. Могила Героя Радянського Союзу І.А.Бондаренка знаходиться на меморіальному кладовищі Арбузинки. За виконання бойових завдань на фронтах війни 7 вересня 1944 року 93-тя стрілецька дивізія нагороджена орденом Бойового Червоного Прапора, 14 листопада 1944 року - орденом Суворова ІІ ступеня. Тисячі солдат і офіцерів нагороджені орденами і медалями. Память - це той історичний код, що згуртовує людей докупи, не дає зникнути минулому, без якого не може бути майбутнього. Світла память про тих, хто поліг у жорстокому двобої з ворогом має стати духовною підтримкою на шляху подальшого творення незалежної України.

Підполковник А. Бондаренко Старожили Костянтинівки, Бузького, напевне, пам'ятають, яким дощовим був березень 1944 року. Природа ніби навмисне заважала рухові радянських військ. Ні проїхати, ні пройти. Всюди болото, калюжі, вода. Та ще й дощі. Холодні, безжальні. І все ж наші війська долали все це і рухались тільки вперед. В складі 223-ї стрілецької дивізії був 1039 полк, яким командував молодий підполковник І. А. Бондаренко. Форсувати Південний Буг з ходу не вдалося. Справа в тому, що фашисти, підпаливши с. Бузьке, зібрали всіх його жителів і на правому березі річки виставили їх живим бар'єром на шляху наших військ. 3 боку ворога доносились плач і крики жінок та дітей. Зваживши на цю обставину, підполковник Бондаренко вирішив форсувати річку вночі. Плоти, човни, надувні гумові пристрої були готові до переправи. Почалось форсування. Бійці вже досягли половини річки, як їх виявили німці і відкрили по них шалений вогонь. Йдучи назустріч смерті, відважні воїни досягли правого берега і вступили в бій. Фашистів було вибито з траншеї і зайнято невеличкий плацдарм. Для керівництва боєм сюди прибув і командир полку. Декілька разів хутір Виноградний Сад переходив з рук в руки. Підполковник І. А. Бондаренко з'являвся у найнебезпечніших місцях. Його шинель була пошматована осколками, рука - поранена.

В критичний момент Іван Антонович повів бійців у рукопашний бій, під час його йому було нанесено дев'ять багнетних ран. Стікаючи кров'ю, підполковник Бондаренко продовжував керувати боєм. Але сили покидали його. Бійці доставили непритомного командира до берега, переправили через річку і відвезли у госпіталь, що був в Арбузинці, де він і помер. За бої на Бузі Івану Антоновичу Бондаренку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Сержант П. Л. Антипін Сержанту Пилипу Лук'яновичу Антипіну виповнилось тієї весни сорок чотири роки. Молодий, енергійний. Любив життя і пишався, що він разом з своїми однополчанами очищає українську землю від фашистів. Скільки читав про Україну, бачив фільмів, та перед його очима вона постала в руїнах, згарищах, але з українцями, котрі полонили його співучою мовою, гостинністю, любов'ю. Пилип Лук'янович прагнув пошвидше розбити ворога і повернутись у рідне село Ярмашево, що в Башкирії. Там на нього чекали рідні. Та, на жаль, сержанту Антипіну судилось знайти вічний спочинок на прибузькій землі, неподалік села Костянтинівна. Тут він зробив крок у вічність. В березні 1944 року сержант Антипін був командиром відділення саперної роти. Саме він готував наших бійців до переправи на правий берег Південного Бугу. Вода аж кипіла від осколків і куль, але наші воїни прагнули якнайшвидше добратись на правий берег і вступити у бій. Тридцять сім солдатів перевіз сержант Антипін через річку. В одну з березневих ночей, коли з усіх засобів переправи лишився невеличкий двомісний човен, та ще й той пробитий кулями, сержант Антипін перевозив по одному бійцю на протилежну сторону.

За ту ніч він перевіз на правий берег п'ять воїнів, а назад - чотирьох важкопоранених. Повертався на лівий берег і його човен потрапив на бистрину. Стомлений за ніч, сержант не зміг вивести човен з вируючої течії. Холодна вода поглинула човен і відважного сержанта Антипіна. Посмертно сержанту Пилипу Лук'яновичу Антипіну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Лейтенант І. П. Зрєлов. Все почалось у березні 1944 року, коли радянські бійці підійшли з боями до Південного Бугу На правому березі річки німці добре укріпились. 266 стрілецький полк прибув у район хутора Строцького. Готувались до переправи. Пізно увечері 15 сміливців разом з командиром, лейтенантом Зрєловим спустились до річки. На човні і плоту вони переправились на протилежний берег. Зав'язався бій. Згодом на підмогу перепливли ще 16 бійців. Німці прагнули будь-що скинути у воду наших бійців, та цього їм зробити не вдалося. Декілька днів тривали бої. І не тільки на цьому напрямку. Радянські воїни справились з бойовим завданням. Вони форсували Південний Буг, закріпились на правому березі, знешкодили вогневі точки ворога і дали дорогу своїм основним силам. Мужньо і сміливо вів себе в бою лейтенант Зрєлов. Наші війська погнали фашистів з української землі. Прибузька земля залікувала рани. Люди відбудували народне господарство. 3 кожним роком красивішають Костянтинівка, Бузьке. Пам'ятають жителі цих сіл, якою ціною прийшло їм визволення. Знають костянтинівці, що за мужність і героїзм, виявлені у боях з фашистами під час форсування Південного Бугу, лейтенанту Івану Петровичу Зрєлову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни І. П. Зрєлов жив на Уралі.