Робота учениці 10 класу НВКСЗШ I-III ступенів 1- гімназія смт Муровані Курилівці Мельник Катерини

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814року у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко, після сестри Катерини та брата Микити. Згідно з родинними переказами, Тарасові діди і прадіди були козаками, служили у Війську Запорозькому й брали участь у визвольних війнах та повстаннях в Україні XVII–XVIII століть.

У 1816 році сім'я Шевченків повернулася до села Кирилівка Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 24 травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина, а 7 лютого 1819 року сестра Марія. 20 березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Кирилівки.

Батьки Тараса тяжко працювали на панщині, а малих дітей доглядали їх старші брати та сестри. На все життя збереглися у Шевченка теплі спогади про ніжну, терплячу няню Катерину. У згаданому епізоді першої мандрівки Тараса за межі села видно особливу її турботу про свого вихованця. Коли чумаки підвезли його до садиби, вся сімя вечеряла на подвірї. Не вечеряла тільки Катерина. Зажурена, вона стояла біля дверей і ніби поглядала на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: Прыйшов! прыйшов! и, подбежав ко мне, схватила меня на руки, понесла через двор и посадила в кружок вечерять, сказавши Сидай вечерять, приблудо! Тарасові не було девяти років, коли Катерина вийшла заміж за кріпака Антона Красицького в сусіднє село Зелену Діброву.

В умовах напівнатурального господарства батько змушений був чумакувати, а також возити панську пшеницю до Одеси, Києва та інших міст. Коли Тарас трохи підріс, батько брав його з собою. Про одну з таких мандрівок Шевченко згадав пізніше в автобіографічному відступі в повісті «Наймичка», назвавши ті міста й села, що залишили слід у його памяті: Гуляйполе (Златопіль), Новомиргород, Девята рота, Дідова Балка, Грузівка, Єлисаветград (тепер Кіровоград). Ці подорожі також значно розширювали кругозір допитливого хлопця. Селяни-кріпаки в масі своїй були неписьменні. Як виняток поодинокі селянські діти вчилися в примітивних дяківських школах. Письменним був і батько Тараса. Чумаки. Малюнок Т. Шевченко

Восени 1822 р. Тараса віддали в науку до молодого кирилівського дяка Павла Рубана, якого прозивали в селі Совгирем. Дяки вчили дітей по церковнословянських книжках. В автобіографії Шевченко писав: «По многотяжком двухлетнем испытании прошел он Граматку, Часословец и наконец Псалтырь». Чому «многотяжком»? Пояснення цьому знаходимо у тій же автобіографії: в дяківській школі Тарас був «в виде школяра-попыхача», інакше кажучи, в роді хатнього робітника. Коли Тарасові було девять років, померла його мати. На засланні поет пригадував: Там матір добрую мою, Ще молодую у могилу Нужда та праця положила. Т. Шевченко Наймичка

Лишившись з малими дітьми, батько Тараса змушений був одружитися з вдовою Оксаною Терещенко, яка мала трьох своїх дітей. Незабаром, коли Тарасові ледве сповнилося одинадцять років, 21 березня 1825 р. помер батько. Тяжка в ті часи була доля сиріт. Не раз пізніше в своїх творах Шевченко малював їхні страждання. У повісті «Княгиня» він, зокрема, писав: «Кто видел хоть издали мачеху и так называемых сведенных детей, тот, значит, видел ад в самом его отвратительном торжестве. Не проходило часу без слез и драки между нами, детьми, и не проходило часу без ссоры и брани между отцом и мачехой; меня мачеха особенно ненавидела, вероятно, за то, что я часто тузил ее тщедушного Степанка». Т.Шевченко «Селянська родина». 1843

Зовсім нестерпним стало життя сиріт після смерті батька. Біографи поета розповідають такий епізод. У солдата, поставленого на постій до Шевченків, вкрадено гроші. Як потім зясувалось, украв їх мачушин син Степанко, але звинуватили й тяжко покарали Тараса. Не раз він тікав у буряни, куди йому приносила їсти сестра Ярина. Тікав він часом і до сестри Катерини в сусіднє село Зелена Діброва. Згодом вона пригадувала: «Було оце й невидно, як воно рип і ввійде до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти йому не давали? Було манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як прийшло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві...»

Зрештою Тарас змушений був залишити домівку. Деякий час він жив у свого дядька Павла, який після смерті поетового батька став опікуном сиріт. Павло був до дітей надто суворий. Тарас пас свині, працював разом із наймитом у господарстві, але кінець кінцем не витримав тяжких умов життя й оселився у нового кирилівського дяка Петра Богорського. І тут життя було нелегким - як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслугував дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі. І звідси хлопець не раз тікав у буряни, про які згадував пізніше в Петербурзі у листі до брата Микити: «...ті буряни, що колись ховався од школи». У калинових кущах сусіда на прізвисько Жених він мав затишок постіль, зроблену з дерну, їсти йому приносили сестри Ярина й сліпа Маруся.

Не стерпівши знущань Богорського, Тарас втік від нього й почав шукати у навколишніх селах учителя-маляра. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту). Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту та із села Тарасівки Звенигородського повіту року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. В автобіографічному вірші «N. N.» («Мені тринадцятий минало») він тепло й зворушливо згадав її. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна- черниця». Оксана Коваленко

Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, (куди возив поповича до школи, а яблука та сливи на продаж). У цей же час їздив на базари до містечок Бурти і Шполи року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися у хлипнівського маляра. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина Павла Енгельгардта, Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика в вільшанському маєтку. 18 грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року, нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка.

Майже два з половиною роки з осені 1828-го до початку 1831-го Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні. Подробиці цієї подорожі мало відомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання у професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 р. З цих часів зберігся Шевченків малюнок «Погруддя жінки», який свідчить про майже професійне володіння олівцем. «Погруддя жінки»

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка, а щоб згодом мати зиск на художніх творах, віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського, де наймав квартиру Ширяєв. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду,змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші. Там він познайомився із земляком-художником І.Сошенком. Навесні 1838 року Т.Шевченка було викуплено з кріпацтва..