1. Серен Кєркегор і два види відчаю. 2. Поняття некласичної філософії. 3. Людвіг Фейєрбах як родоначальник некласичної філософії. 4. Марксистська філософія як подолання гносеологізму. 5. Волюнтаризм Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше. 6. Психоаналітична парадигма людського буття.

Естетичний – щабель задоволення собою і відмови від розуміння істини. Така відмова призводить до початкового відчаю, що проглядається крізь успіхи буденного життя... Етичний – прихід до більшого відчаю через переживання нашого відчуження від Бога і зануреності у світ. Релігійний – щабель особистісного прориву. Що вкрай занурився у відчай і злився з Богом.

Некласичну філософію можна було б визначити як підхід до людини, що орієнтований на домінанту особливого над загальним, а проблем людського існування над теоретико-пізнавальними проблемами. Але таке визначення некласичної філософії породжує два принципових питання, відповіді на які в його межах неможливі: 1. Як пояснити існування філософських поглядів, подібних марксизму, які, почавши з людини й особливого, дійшли до поза особистісного і до первинності загального? 2. Як пояснити факт існування в класичній філософії Нового Часу містицизму (Якоб Беме) і висунення на перший план проблем людського існування (Блез Паскаль)?

Трансцендентне все те, що виходить за межі нашого повсякденного досвіду і, в християнській культурі, у вищому своєму прояві є триєдиний Бог і безсмертна душа, спрямована до Бога. Для класичної філософії трансцендентне є особливим буттям, яке або породжує емпіричну реальність, залишаючись відчуженим від неї, або перебуває в тотожності з нею. Таким чином, під класичною філософією можна розуміти філософію, що виходить з онтологічності (реальності) трансцендентного. Некласична філософія це підхід до людини, який орієнтується на домінанту особливого над загальним, проблем людського існування над теоретико- пізнавальними проблемами і заснований на ідеї символічності трансцендентного.

"Задача Нового часу полягала у розкритті й олюдненні Бога, у перетворенні і розчиненні теології в антропології'' "Протестантизм на противагу католицизму вже не цікавиться більше тим, що таке Бог сам по собі. Цікавиться він тільки тим, який Бог для людини; у зв'язку з цим у протестантизмі більше нема умоглядної або споглядальної тенденції католицизму; протестантизм не є теологія,_ він, по суті, тільки христологія, тобто релігійна антропологія".

"Віра в безсмертя, пише Фейєрбах, виражає не що інше, як істину і факт... що полягають в тому, що людина, втрачаючи своє тілесне існування, не втрачає свого існування в дусі, у спогадах, у серцях живих людей".

1. Марксизм це вчення Маркса і Енгельса, що сформувалося за їхнього життя. Цей марксизм можна назвати одвічним марксизмом (класичним у найширшому смислі цього слова). 2. На початку XX ст. марксизм перетворився на марксизм-ленінізм ідеологію побудови комуністичного суспільства в ряді країн світу. 3. Нарешті, протягом XX ст. марксизм трансформувався в різноманітні неомарксистські течії як на територіях країн з панівною марксистсько-ленінською ідеологією, так і за їхніми межами.

У марксизмі виділяють п'ять суспільно- економічних формацій: 1. Первіснообщинну. 2. Рабовласницьку. 3. Феодальну. 4. Капіталістичну. 5. Комуністичну.

1. Відчуження людини від продукту своєї праці. 2. Відчуження людини від процесу праці ( ясно позначається в тому, що як тільки припиняється фізичний або інший примус до праці, від праці тікають, як від чуми). 3. Відчуження людини від її сутності як духовної життєдіяльності. Перебуваючи у безперервному відчуженні від процесу праці, людина відчужується від своєї сутності як вільної творчої діяльності. 4. Відчуження людини від природи. У процесі відчуженої праці людина все більше перетворює природу на засіб досягнення своїх бездушних цілей. 5. Відчуження людини від роду. 6. Відчуження людини від людини. Цей аспект відчуження завершує попередні і є їхнім закономірним результатом: "Безпосереднім наслідком того, що людина відчужена від продукту своєї праці, від своєї родової сутності, є відчуження людини від людини ".

Під волюнтаризмом у широкому смислі можна розуміти світоглядну установку, відповідно до якої воля як прагнення до досягнення певної мети є вищим началом буття людини і світу. Волюнтаризм це філософська течія XIX ст., що зробила поняття волі своїм головним принципом філософування і протиставила стихію волі раціональному освоєнню світу. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі мислителі, як Шопенгауер, а за ним Гартман і Ніцше, утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.

формується у середині ХІХ ст. і викладена у творчості таких філософів як А.Шопенгауер ( рр.), А.Бергсон ( рр.), О.Шпенглер ( рр.), Ф.Ніцше ( рр.) та ін.

Людина це вищий прояв волі до життя, тому що усвідомлює її. Сліпа воля в людському існуванні відкриває очі і дивиться на себе. Цей погляд приводить до розуміння егоїзму, який виступає фундаментальною властивістю людини. На цій підставі проростає песимізм,тому що будь-яка перемога ілюзорна, її пронизує страждання як нудьга пересичення. Страждання ось універсальний результат волі до життя. Воно її вічний супутник, який робить похмурим будь- яке щастя. Щастя "не може бути тривалим задоволенням і насолодою, пише Шопенгауер, а завжди тільки звільняє від якого-небудь страждання і потерпання, за якими повинне прийти або нове стра­ждання, або... безпредметна туга і нудьга...

Так говорив Заратустра, По ту сторону добра і зла, Генеалогія моралі, Воля до влади, Антихристиянин

це те, що у світовій філософії виражало ідеал людини, що пізнала чотири істини буддизму, або людину, яка осягнула Дао, чи пройнялася складною діалектикою християнської трійці.

Надлюдина у Ніцше

– першооснова всього сущого, прояв найсуттєвіших характеристик життя. Волі до влади властиві: боротьба конкуруючих між собою духовних сил за володіння світом; основна причина виникнення волі до влади – це згасання волі до життя; воля до влади заповнює вакуум, що утворюється внаслідок згасання волі до життя; воля до влади не є ні пристосуванням, ні виживанням, ні боротьбою за існування, бо при волі до влади перемагає найсильніший, а в боротьбі за виживання – не найсильніші, а середні, які найбільш пристосовані і перемагають не завдяки своїй якості, а кількості (беруть стадним інстинктом та числом).

у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, як монарх – повелитель. Надлюдина – це процес самореалізації людини від раба до аристократа (аристос – найкращий), від людини з натовпу до надлюдини (супермена).

Аналізуючи мораль супермена, Ніцше твердить, що для надлюдини цінність життя і воля до влади співпадають. Нерівність людей явище природнє і нормальне бо люди є різними по прояву своїх життєвих позицій і волею до влади. Сильна людина є вродженим аристократом,а тому не підлягає морально- груповим нормам суспільства, а діє за власними правилами, серед яких стриманість та поблажливість по відношенню до себе і до собі подібних і жорстокість і агресивність до відмінних від себе.

Надлюдина відкидає християнські цінності, тому що вони схвалюють мораль рабів. Ніцше відкидає християнство, яке було завжди на боці слабшого, пригніченого, беззахисного. Це – мораль рабів – Бог вмер, бо віра в такого Бога не варта уваги; але віра в Бога мусить бути, тому – Хай живе Бог, але не Бог безсилих рабів, а Бог всесильних суперменів.

Основою людського життя, як і життя взагалі є воля, хотіння, прагнення найвищим виявом якої є воля до влади. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, самостверджує, самопереборює себе. Воля до влади це не влада над іншими, а влада над собою. Людське щастя Ніцше вбачає у почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: Хай гинуть слабкі, їм потрібно допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття.

Лібідо це універсальна енергія сексуального бажання, що є загальним джерелом почуттів, бажань, глибинною причиною поведінки людини в суспільстві. (Поняття "лібідо" почасти відповідає категорії лі" в даосизмі.) Витіснення це процес заглушення асоціальних форм сексуальних бажань і виштовхування їх енергії за межі свідомості в сферу підсвідомості. Витіснені бажання скупчуються в підсвідомості, провокуючи не­врози, і рано чи пізно прориваються в свідомість. Сублімація це процес протилежний витісненню, що виражається у переключенні лібідо (енергії асоціальних форм сексуальних бажань) в соціально значиму діяльність. Найбільш ефективно сублімація відбувається у творчості.