Переклад поезії французьких символістів мовою візуального мистецтва

Stephan Mallarme ( )

Малларме народився в Парижі в родині дрібного службовця, навчався в Англії, згодом у Франції. З 1863 року викладав англійську мову в різних містах Франції (з в Парижі). Почав друкуватися в 1862 році ті роки-парнаський період творчості Малларме. У 1866 ряд віршів надруковано у збірці Сучасний Парнас. Найвагоміший твір цього періоду- еклога Післяполудневий відпочинок фавна, що лягла в основу симфонічної прелюдії Клода Дебюссі. У 1860-ті роки намічається перехід Малларме на позиції символізма. Він пише: «Я изобретаю язык, который бы проистекал из совершенно новой поэтики: рисовать не вещь, но производимый ею эффект. Стихотворение в таком случае не должно состоять из слов, но из намерений». Першим символістським досвідом стали фрагменти драматичної поеми «Іродіада». Малларме занурився в революційну атмосферу, у дні паризької Комуни він залишається в Парижі, опиняється серед прибічників комунарів. Після розгрому Комуни характерною для Малларме стає темна поезія, яка відзначається розчаруванням в реальності і тяжінням до потойбічного. Таким є відомий сонет Надгробок Едгара По(1875). З 1880 р., коли Малларме організував вівторки, на які збирались молоді поети символістської орієнтації, він почав формування символістської школи. У ті роки в творчості Малларме співіснують дві протилежні тенденції: він створює важкі для розуміння символістські вірші і одночасно пише ясні за формою, демократичні Вірші на випадок. Це протиріччя поет виразив у найкращому з пізніх віршів – сонеті Либідь (1885).

С. Малларме радикально переосмислює призначення поезії: вона повинна не описувати і не вчити, а укладати в собі щось надреальне. «Поезія, - говорить він, - це передача за допомогою людської мови, повернутого до свого субстанціонального ритму, потаємного сенсу всіх аспектів існування: вона обдаровує справжністю наше перебування на землі і є єдиним духовним завданням». Поет - посередник між людьми і таємницями всесвіту. Привідкрити завісу трансцендентного він може за допомогою слів-символів, за якими вгадується ця інша реальність. У символічному універсумі змінюється і призначення мови: вона втрачає свою пряму комунікативну функцію і починає грати іншу - сугестивну роль (не називати, а викликати асоціації). Понятійна структура слова стоншується до межі. На перший план виступає його звукова складова. Символізм бере «у музики її добро» (П.Валері).

С. Малларме не тільки формулює основні принципи символізму, але і прагне реалізувати їх у своїй поетичній практиці. Він намагається існувати в якомусь чистому і автономному просторі і навіть «створити для себе майже повністю власну мову» (П.Валері). Все, що зазвичай, що подобається і зрозуміло всім, викидається з його творчості: ніякого красномовства, жодного образу, вже кимось винайденого. Тут рідкісні слова і слова в їх архаїчному значенні, незвичайний ритм, зрушена цезура, неточна рима, переноси (enjambement), зруйнований або ускладнений синтаксис, намір зробити з вірша «тотальне нове слово», чуже для звичайної мови. Відкриття нових можливостей поетичного ховало в собі і небезпеку: неминуче виникала перешкода між автором і читачем. На докори щодо «темряви» Малларме відповідав, що поезія і повинна містити в собі загадку, а якщо її не розгадують, то це не означає, що вона «темна», а тільки свідчить про непідготовленість читача.

Стефан Малларме Мне представляется, что если касаться содержания, молодые поэты ближе к поэтическому идеалу, чем парнасцы, которые все ещё излагают свои сюжеты в манере старых философов и старых риторов, представляя предметы непосредственно. Я же, напротив, думаю, что нужно давать только намёк. Созерцание предметов, неуловимый образ, этот плод разбуженной ими способности мечтать- это и есть песня: парнасцы берут вещь целиком и выставляют её на обозрение; тем самым они изгоняют тайну; они лишают читателя восхитительнойрадости самостоятельного творчества. Назвать предмет- это утратить три четверти наслаждения поэтическим произведением, проистекающего из счастливой возможности постепенного угадывания; внушить представление о нём- вот мечта. Глубокое постижение этой тайны и составляет символ: мало-помалу воскрешает в памяти предмет, чтобы раскрыть состояние души, или, наоборот, выбирать предмет и в нем найти выражение состояния души путем многократного расшифровывания. В поэзии всегда должна быть загадка, и цель искусства- других и не существует- заключается в том, чтобы воскрешать предметы».