Міф про Дедала і Ікара. Уславлення винахідливості людського розуму в міфі Я до сонця летів, бути птахом хотів Святослав Горицвіт Я до сонця летів, бути птахом хотів Святослав Горицвіт

Деда́л (грец.Δαίδαλος) персонаж давньогрецької міфології нащадок Ерехтея славетний скульптор і будівничий, винахідник різних будівельних інструментів.

Про нього розповідали, що він вирізьблював з білосніжного мармуру такі дивні статуї, що вони здавалися живими; здавалось, що статуї Дедала дивляться і рухаються. Багато інструментів винайшов Дедал для своєї роботи; ним були винайдені сокира і свердел. Далеко йшла слава про Дедала.

Учнем Дедал а став його небіж Талос, ще підліток, але такий тямущий і здібний, що сам Дедал чудувався, як швидко хлопець од нього все переймає і сам уже створює дивовижні речі.

Одного разу, гуляючи з Дедалом по Акрополю, Талос спіткнувся і впав з висоти. В його смерті афіняни звинуватили Дедала, мовляв, той із заздрощів надумав позбутися свого учня і сам зіштовхнув його вниз. І афінський люд засудив митця до вигнання.

Кинув Дедал напризволяще свою майстерню і недо-вершену роботу, сів на корабель, довго плив і нарешті дістався до острова Крит. Царював там Мінос, чоловік розумний і владний. Він щиро зрадів Дедалові, бо слава митця давно вже досягла критських берегів.

Мінос Пасіфая

Дедал и Пасіфая

Цар Мінос одразу запросив до себе Дедала, загадав йому багато роботи, був щедрий і спершу навіть ласкавий. Він одружив Дедала з гарною критянкою, і та народила афінянинові сина Ікара. Та митець тяжко сумував за батьківщиною і почувався на Криті рабом.

Якось сидів Дедал на березі моря, журно дивився на білих чайок, що кружляли над хвилями, і раптом йому сяйнула смілива думка: «Нехай Мінос закрив мені путь через море, нехай він усім володіє і водою, і землею, але небо не його володіння, небо вільне! Треба навчитись літати в птахів!»

Тепер увесь вільний час Дедал робив із пташиного пір'я великі крила. Насамперед він ладнав одну до одної малесенькі пір'їни, а тоді брав довші й довші. Потім міцно стягував їх мотузком, клеїв воском і вигинав, щоб були як у справжнього птаха.

Нарешті крила були готові, великі Дедалові, трохи менші Ікару.

Митець прикріпив свої до спини й до рук, змахнув ними і легко знявся в повітря. Покруживши, він опустився на землю і став повчати Ікара: Не можна підійматися дуже високо, синку, бо це там палюче, воно розтопить віск і пір'я розлетиться. А низько над морем теж не лети, щоб хвилі не замочили тобі крил.

Треба триматися середини, запам'ятай це, Ікаре, тільки середини. Будь слухняний, не шукай власної дороги, а лети просто за мною. Він навчив його літати.

А наступного дня, щойно ясне сонце виринуло з далеких глибин океану, вони знялись у безхмарну блакить.

Ікар спершу слухняно летів за батьком. Почуття лету, дивовижне, незнане, сповнило його душу неймовірною радістю. У захваті Ікар забув за батькову засторогу й полинув вище, ще вище, аж до золотого сонця.

Когда Икар,взмахнув крылами, Взлетел над грешною Землёй, Дедал омыл лицо слезами, Подумал: Сын свободен мой!!! Последний взгляд и взмах руки, И сердце больно защемило вдруг. Теперь они безмерно далеки : Отец и сын. Прощальный круг. Всё шире взмах и солнце ближе, Икар ликует в ветреном потоке. Не помнит он слова: лети пониже, Купаясь в солнца нежной позолоте. Всё выше... Жгут лучи нещадно. И вдруг : перо упало с крыльев. Пронёсся в небе крик надсадно. Оцепенела тишина в бессильи. Полёт к свободе-путь первопроходца. Сейчас другие ходят в небеса, А яркий луч безжалостного солнца, Играет бликом в плоскости крыла.

Зненацька хлопець відчув, що крила вже не так міцно тримають його, як спершу. Пекуче сонячне проміння розтопило віск, пір'я посипалося додолу, і марно тепер юнак махав уже безкрилими руками.

Батьку, батьку, я гину! відчайдушно крикнув Ікар і зник серед зелених морських хвиль.

Не чув того крику Дедал, та, ще раз озирнувшись, не побачив за собою Ікара. Розпачливо кружляв він у повітрі, гукаючи сина, а тоді примітив на хвилях розкидане пір'я. Нещасний батько все зрозумів і мало не збожеволів з горя, та мусив летіти далі, до найближчого берега.

То був чималий острів. Довго блукав по ньому Дедал, поки хвилі прибили до берега юнакове тіло. Убитий горем Дедал поховав тут сина, і відтоді той острів зветься Ікарія, а море довкола люди і досі звуть Ікарійським.

Падіння Ікара (Пітер Пауль Рубенс, 1636)