Степана Радченко у романі « Місто » В. Підмогильного Підготували : Зобов Г ; Гудима М. 11- Б 2015

Ставлення до села Стосунки з жінками Висновок

Він мав тільки червінець на всі злидні й пригоди, а може, й додому, на село, доведеться вертати Тихо, уперто працює.. складе всі потрібні іспити, дістане свідоцтво й вернеться на село новою, культурною людиною.. привезе туди нове життя.. Степан виразно почував зараз всю важливість своїх обов ' язків, що чуття їх був утратив на мить, ступивши на чужий грунт міста. Він згадував, як виряджали його.. і цей спогад війнув на нього далеким теплом. Як він міг хоч на хвилинку забути товаришів, що там лишились без надії вирватися з глушини ? Він посміхнувся їм … Електрична крамниця.. займались і гаснули кольористі лампки, і кристал виставлених там люстр на мить спалахував дивними мертвими квітками. « Чому не понести ці лампки на село, де з них була б користь, а не розвага ? О ненажерне місто !»

Село відсувалось від нього, він починав бачити його в далекій перспективі, що лишає від живого тіла схематичні риски. Треба написати про свій успіх на село товаришам. Це був довгий лист, де він більше розпитував, ніж повідомляв.. він докладно цікавився становищем сільбуду, тими лекціями, що програму їх ще сам склав, одвідуванням кіно, новими виставами. Він зовсім забув, що тільки тиждень минув, як покинув село. Розпитував селян про їхнє життя ; розмовляв про їхні потреби, про стан культроботи в них, але, коли пішли вони, боляче відчув фальш своїх слів і нещирість своєї цікавості.. спостерігав у собі зміну, примусом одвертаючи від неї думки, а тепер мусив признатись собі одверто село стало йому чуже. Воно потьмарніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним, як докір, як тривога.

Чому він має себе за зрадника ? Хіба мало людей покидає село ? Однаково на село не вертатись. Місто призначено йому за оселю. Але весняний спогад Степанів про село, принесений теплом і свіжими дощами, не мав тієї сили, що справді може скорити. Ціле літо, коли настане перерва в інституті, він буде прикутий до своєї кухні, бо на село він не почував жодної потреби з ' являтись. Він мав гулящий час, який відповідніше було б повернути на зміцнення спілки між містом та селом у державному й особистому розумінні.

1) Надійка Степан тримав свою руку на теплих Надійчиних пальцях і замислено дивився на річку, піщані круті береги й самотні дерева на них. Надійка здавалася йому кращою від усіх жінок на пароплаві. Відразу він згадав про Надійку. Так, ніби спогад про неї затаївся був у ньому і, раптом розцвів у пристрасних поривах його самотини. Надійка, шепотів він. Спогад про Надійку залив йому душу турботним теплом. Надійка вільна, вільна для нього, бо ж вона перша схопилась з - за столу й привітала його. Я завтра прийду, Надійко, шепотів він. Чекай мене, Надійко. Мені смутно, думав він, бо я хочу бачити Надійку. Мені важко, бо я покохав її.

Кохання бриніло в кожній нотці її збудженого сміху Люба Надійка ! Кохана, єдина Надійка ! -\\- ( зустріч у парку ) Ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром, його кохання виявилось фальшованим папірцем

2) Тамара Васи ­ лівна не встигши ще нічого спитати, відчув дотик гарячої руки до обличчя, до шиї, до грудей Страх і напруження лишили йому в серці занімілий біль. Каяття за незроблений гріх саме за те, що не зробив його, не покидало хлопця, нудило і гризло. Приходьте сьогодні, приходьте, прошепотів він Денні стосунки. Жодних натяків. Жодних вільностей. Тільки справи, тільки офіційно ! Бо ти моя маленька любов, казала вона. А він не зважувався казати їй « ти » і називав « мусінькою », як вона й порадила. Два дні його гризла глуха туга за мусінькою.

Ач, який лицар об ' явився своєї мами ! Мусінька поплаче й знайде собі зручнішого коханця. Ці думки нагонили на нього глибокий смуток. Ні, ні, мусінько, я пройдисвіт ! сказав він. Я поганий, мене треба прогнати. Я люблю вас, мусінько, простіть мене ! Прозирнувши на мить у відтулину мусіньчиної душі, він негайно пустив туди корінь, обгрунтувався й розгостився там сказав він Я вас ніколи не забуду. змінило його ставлення до корів та мусіньки знаючи, що незабаром звільниться від них назавжди Справа так з кімнатою повернулась... Мусінько, я ж приходитиму до вас...

3) Зоська Я люблю вас, жалісно пробубонів Степан. Я вам цього не дозволяла, якнайсуворіше відповіла вона, ідучи геть. Зосько, коли я вас побачу ? спитав навздогін. Ніколи, сказала вона. Я люблю тебе, не так щиро, як пристрасно шепотів він Ти надзвичайна, казав він. Зосько, сказав він, ти єдина, у мене нікого більше немає. Зосько ! скрикнув він захоплено. Ти надзвичайна. Так би й зацілував тебе ! Ходімо на Шевченківський, там темно, ми поцілуємось. Нудьгуючи, він пригорнувся обличчям до її напахчених стегон, оповив їх, як міцну підпору. І відчув заспокоєння.

Ми всі помрем ? спитала вона. Звичайно, відповів він полегшено. Всі помрем. Давай поженимось. Скажи, ти хочеш ? Зосько ! Потім зненацька підкинувся, усвідомлюючи дурницю, що вчора зробив. Так розкрилась перед ним завіса шлюбних буднів, безконечної нори, де входять засліплені коханням, що гасне, своє діло зробивши, і він пручнувся, Шахрайка ця Зоська ! Але його так просто не піддуриш ! Знаєте, я трохи не женився ! Комедія, правда ? Покинь із своєю любов ' ю ! розпачливо скрикнув він. Обридла ти мені. Відчепись від мене, от що ! Степан кілька разів пильно на ту пару глянув, сподіваючись скинутися з дівчиною очима та присоромити її.

Він здригнув, скорчився й пішов, з жахом почуваючи свій рух. Потім почав міркувати, чим взагалі можна отруїтись. Отже, і він може померти ? Яке безглуздя ! Яке страшне непорозуміння ! « Це неможливо, казав він сам собі, це зовсім неможливо !» Йому здавалось ту мить, що він вільно може лягти під трамвай, проколоти серце ножем, пити будь - яку отруту і все - таки лишиться живим.

4) Рита « Прощай, Зосько !» Рито, Риточко, шепотів він. Яке розкішне ім ' я ! Стривайте, сказав він, сміючись. Я теж при нагоді вколю вас ! Поцілуй мене, сказав він. Сівши на візника, вона сказала : Прощайте, пустунчику ! Прощайте, мріє ! Він напише повість про людей.