Рух опору, та його течії Партизанський рух. Що таке радянський партизанський рух ? Радя́нський партиза́нський рух партизанський рух проти німецьких окупантів. - презентация

1 Рух опору, та його течії Партизанський рух

2 Що таке радянський партизанський рух ? Радя́нський партиза́нський рух партизанський рух проти німецьких окупантів та їх союзників на теренах України у роках, підпорядкований органам ВКП(б) та її бойовому загону НКВС. Загальна чисельність бійців радянського партизанського руху на території України складала в роках від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році від 30 до 50 тисяч бійців. Радянський партизанський рух на території України поступався чисельністю партизанському руху УПА в силу непопулярності радянської влади на території України, після голодоморів і репресій років (особливо популярність радянської влади в Україні похитнув Голодомор в Україні років).

3 Передумови Організація руху опору в Україні у рр. була пов'язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності партизанських загонів та створення належної людської, збройної та матеріальної бази для функціонування в умовах окупації. Частина червоноармійців, які не потрапили в полон у 1941 році, а відстали від своїх частин, осідали у селах під різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготований до ведення активної боротьби проти загарбників. В 1941 році в Україні знаходилася величезна кількість військовополонених. Майже всіх полонених тримали в шталагах концентраційних таборах для військових. Невеликій частині з цієї категорії осіб вдалося вирватися з полону, ці люди тікали в сільську місцевість і там намагалися пристосуватися до життя. Також в лісах знаходилось багато дезертирів, які полишили частини Червоної Армії.

4 Головні етапи руху Становлення: роки 29 червня 1941 ЦК ВКП(б) видав наказ організувати партійне підпілля на окупованій німцями території, щоб пізніше розгорнути з нього партизанський рух. В Україні у роках таке підпілля вдалося створити лише у деяких містах, бо навіть більшість членів КПУ відмовилися від покладеного на них доручення і з приходом німців легалізувалися. Швидке просування ворога внесло свої корективи в організацію партизанської боротьби: проблематичним було розгортання широкої мережі партизанського руху й підпілля. Між партійними комітетами, радянськими органами, НКВС, військовими радами фронтів і армій невдовзі розпочалися непорозуміння й конфлікти, породжені суперництвом, намаганням встановити свій контроль над розпочатою справою. Якщо додати до цього драматичне становище на фронтах, брак відповідного досвіду й навичок, відсутність найпростіших видів озброєння, амуніції, засобів зв'язку, то стане зрозумілим, чому більшість партизанських загонів формувалася абияк, на жалюгідній матеріальній основі. До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 недовгий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але німці цей загін швидко ліквідували. Та сама доля зустріла загін, що діяв взимку біля Павлограда і на східній Дніпропетровщини (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму. Для керівництва партизанським рухом і координації його дій з операціями Червоної Армії 30 травня 1942 року при Ставці Верховного головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПД) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П. К. Пономаренко. 20 червня 1942 був створений Український штаб партизанського руху (УШПД) з центром у Луганську, а пізніше в Москві. Номінальним керівником Украйнського штабу був М. Хрущов, фактичним Т. Строкач, заступник народного комісара НКВД УРСР. Для забезпечення взаємодії партизана з регулярними військами при військових радах ряду фронтів і армій були створені представництва партизанських організацій. Також немаловажну роль в організації партизанського руху грало партійне підпілля. Таким чином, зі створенням штабів партизанського руху і зміцненням партійного підпілля в основному завершилася робота зі створення системи централізованого керівництва партизанським рухом. У розпорядження УШПД були виділені радіовузли, шпиталі, зброя, транспортні літаки й ін. Діяла школа з підготовки партизанських кадрів. Партизанський рух у СРСР набуває масовості з кінця 1942 року. Це було наслідком остаточного розчарування в «нових господарях» українським населенням, що було викликано нещадним терором, вбивствами, геноцидом євреїв, вивезенням для примусових робіт у Німеччині. Недаремно майже у той же час національні організації українців (Уряд УНР в екзилі, ОУН(б)) приймають рішення почати збройну боротьбу проти німців. З іншого боку, комуністична партія СРСР зуміла організувати комплексну підтримку партизанського руху агітацією, кадрами та матеріальним забезпеченням.

5 Зародження партизанського руху Зародження партизанського руху припадає на літо 1941 року. За вказівкою командування Червоної Армії та керівництва партійних органів, після відступу радянських військ на окупованих територіях залишався актив (як правило, з числа керівників партійних та адміністративних установ) для розгортання партизанської боротьби. Проте практичне формування партизанських загонів супроводжувалося значними труднощами. На початку війни партизанські загони діяли хаотично, були малочисельними та неорганізованими, погано озброєними, не мали засобів звязку та необхідних матеріально-технічних засобів. Зважаючи на наявність значних проблем з організацією народного опору на окупованих територіях, радянське керівництво намагалось підняти населення на боротьбу із загарбниками. Вже 29 червня 1941 року у директивах з питань боротьби проти фашистської навали вказувалося: На зайнятих ворогом територіях створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожих військ, для розпалювання партизанської війни… У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога, переслідувати і знищувати його, зривати всі його заходи. 18 липня 1941 року Центральний Комітет (ЦК) Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків ВКП(б) прийняв постанову Про організацію боротьби в тилу германських військ.

6 Український штаб Партизанського руху В червні 1942 року був створений Український штаб партизанського руху (УШПР), керівником якого був призначений Т. А. Строкач. Серед інших важливих завдань було налагодження звязку з партизанами та забезпечення партизанських формувань підготовленими фахівцями, озброєнням та матеріально-технічними запасами. Для цього у розпорядження УШПР були виділені радіовузли, шпиталі, зброя, транспортні літаки тощо. Почала діяти спеціальна школа, в якій готували командирів, комісарів, радистів, підривників, розвідників, медпрацівників та інших фахівців для партизанських формувань. Протягом близько 3 місяців майбутні партизани вивчали приймально-передавальну радіоапаратуру, опановували роботу на телеграфному ключі, шифрувальну справу, вітчизняну і німецьку стрілецьку зброю, мінно-підривну справу та інші необхідні у ворожому тилу питання. Заняття у школі тривали по годин на добу. Пізніше, крім школи, за наказом ЦШПР в багатьох містах країни були створені курси радистів, підривників та командирів загонів.

7 Керівники партизанського руху Федоров Олексій Федорович ( ) організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У pp. в Червоній армії. У pp. перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у pp. перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з'єднання. Після розформування з'єднання з 1944 до 1957 р. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.

8 Керівники партизанського руху Строкач Тимофій Амвросійович ( ) організатор партизанських формувань в Україні в роки німецько- радянської війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикордонних військах. Учасник оборонних боїв 1941 р. за Київ і Москву. В pp. начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив партизанські з'єднання та загони України на фактор стратегічного значення. Після війни заступник народного комісара НКВС УРСР ( ), міністр внутрішніх справ УРСР ( ), начальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР ( ).

9 Керівники партизанського руху Сидір Артемович Ковпак Народився 25 травня (7 червня за н. ст.) 1887 у селі Котельва (нині смт, Котелевський район, Полтавська область) на Полтавщині у багатодітній сім'ї, що налічувала одинадцять душ. За даними біографів, родина Ковпака мала циганське коріння його мобілізували до Російської армії. На Першій Світовій війні відзначився у боях на фронті, став професійним диверсантом, відзначений бойовими нагородами Російської імперії: два Георгіївських хрести і дві Георгіївські медалі. Після Жовтневої Революції 1917 на різних фронтах, зокрема у складі 25-ї Чапаєвської дивізії Червоної Армії, яка брала участь у боях проти білогвардійців під містом Гур'єв на Каспії та проти військ російського генерала Петра Миколайовича Врангеля на Перекопі у Криму. Учасник Великої Вітчизняної війни з вересня Органами НКВС СРСР залишений у німецькому тилу для організації диверсійних операцій командир Путівльського партизанського загону, а потім об'єднання партизанських загонів Сумської області. Після закінчення війни пішов спочатку на господарську, а потім на партійну роботу. Був депутатом міськради м.Путивль Сумської області заст. голови Президії Верх. Ради УРСР. надгробний пам'ятник Помер 11 грудня 1967 року у Києві, похований на Байковому кладовищі

10 Відомі радянські партизани-диверсанти З радянського часу в СРСР, потім в Росії видається чисельна істрорико- пропагандистська література про окремих «героїв-партизанів». Найбільш відомі радянські партизани герої Радянського Союзу (з не-керівного складу): Микола Кузнєцов ( ) кадровий чекіст, співробітник розвідки НКВС СРСР з 1932 р.; під час війни виконував завдання диверсійно-терористичного характеру: одиночні вбивства німецьких генералів на території Львівської та Рівненської областей[11] Зоя Космодем'янська комсомолка-диверсантка, Герой Радянського Союзу. Часів СРСР слугувала символом, зразковим прикладом для школярів, що у підлітковому віці вступали до лав комсомолу. Вершигора Петро Петрович кадровий чекіст, генерал-майор НКВС, як командир спеціальної диверсійно-розвідної групи НКВС (за іншими даними ГРУ Генштабу СРСР) «Лезвие» (укр. «Лезо») був перекинутий літаком в тил німецьких військ до партизанського загону Сидора Ковпака. Мав завданням підтримувати зв'язок загону з Москвою та слідкувати безпосередньо за Сидором Ковпаком, контролювати його, перевіряти на лояльність Москві. Сабуров Олександр Миколайович генерал-майор військ НКВС, командував партизанським з'єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській, Рівненській та ін. областях України. Леонід Голіков ( ) «піонер-герой», що партизанив у річному віці; з березня 1942 р. развідник 67-го загону 4-ої партизанської бригади Ленінградської області.[12]

11 Хто такі партизани? Партизани – особи, які добровільно воюють у складі окремих партизанських формувань на території, зайнятій супротивником за свободу й незалежність своєї Батьківщини (Словник міжнародного права 1982 рік). Що штовхає людей брати до рук зброю? Найпершими серед партизан опиняються патріоти та націоналісти. Їхня система світоглядних цінностей базується на принципі абсолютного несприйняття будь яких форм іноземного поневолення. Такі люди незалежно від свого попереднього соціального і майнового статусу, належності до певних політичних угруповань чи прихильності до окремих соціальних ідеологій. В деяких випадках навіть національний та етнічний фактор відходять на задній план. Всіх їх об'єднує єдина ідея визволення, виражена у видворенні іноземних поневолювачів та створенні незалежної держави.

12 Підсумок Під час війни в тилу ворога діяло понад 6200 партизанських загонів та підпільних груп, в яких воювало більше ніж 1 млн. осіб – представників усіх народів Радянського Союзу, з них на території України – понад 500 тисяч (60 партизанських зєднань, 1993 загони і диверсійно-розвідувальні групи). В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, автомашин, 211 літаків. Близько 200 тисяч партизан нагороджені орденами та медалями, в тому числі понад 127 тисяч – медаллю Партизан Великої Вітчизняної війни І та II ступенів, 233 відважним народним месникам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу відстояти свою Батьківщину. За своїми масштабами всенародна боротьба в тилу ворога стала важливим військово-політичним фактором в розгромі фашизму. Сила і могутність підпілля і партизанського руху полягали у міцній їх підтримці Українським народом.