ПЕРСЬКАЗАТОКАПЕРСЬКАЗАТОКАПЕРСЬКАЗАТОКАПЕРСЬКАЗАТОКА Новини з перської затоки. Перська криза. - презентация

1 ПЕРСЬКАЗАТОКАПЕРСЬКАЗАТОКАПЕРСЬКАЗАТОКАПЕРСЬКАЗАТОКА Новини з перської затоки. Перська криза

2 Новини Ракетний есмінець Військово- морських сил (ВМС) США USS Porter у Перській затоці в ніч на неділю зіткнувся з японським нафтовим танкером Otowasan. Ракетний есмінець Військово- морських сил (ВМС) США USS Porter у Перській затоці в ніч на неділю зіткнувся з японським нафтовим танкером Otowasan. Про це в неділю, 12 серпня, повідомляється на офіційному сайті американських ВМС. Про це в неділю, 12 серпня, повідомляється на офіційному сайті американських ВМС. За попередніми даними, внаслідок зіткнення недалеко від Ормузської протоки есмінця з японським танкером, що йшов під прапором Панами, ніхто не постраждав. За попередніми даними, внаслідок зіткнення недалеко від Ормузської протоки есмінця з японським танкером, що йшов під прапором Панами, ніхто не постраждав. Збиток, заподіяний зіткненням американському військовому кораблю, встановлюється. Як наголошується в повідомленні, здатність самостійно пересуватися судно не втратило. Збиток, заподіяний зіткненням американському військовому кораблю, встановлюється. Як наголошується в повідомленні, здатність самостійно пересуватися судно не втратило. Подробиць про пошкодження, отриманих японським танкером, не повідомляється. Подробиць про пошкодження, отриманих японським танкером, не повідомляється. Нагадаємо, що у травні поточного року американський універсальний десантний корабель (УДК) Essex і танкер Yukon зіткнулися в Тихому океані під час спроби дозаправки УДК. Нагадаємо, що у травні поточного року американський універсальний десантний корабель (УДК) Essex і танкер Yukon зіткнулися в Тихому океані під час спроби дозаправки УДК.

3 І ще… Угруповання американських кораблів, що перебуває на бойовому чергуванні біля берегів Ірану, наразі має в своєму розпорядженні близько 430 крилатих ракет Томагавк з дальністю дії 1,6 тис. км. Угруповання американських кораблів, що перебуває на бойовому чергуванні біля берегів Ірану, наразі має в своєму розпорядженні близько 430 крилатих ракет Томагавк з дальністю дії 1,6 тис. км. Як повідомляє інформаційна служба ВМС США, зараз в Персидській затоці перебуває авіаносна ударна група на чолі з авіаносцем Ентерпрайз. За наявними даними, кораблі бойової охорони і приписаний до корабельної групи атомний підводний човен може мати не менш ніж 130 крилатих ракет. Як повідомляє інформаційна служба ВМС США, зараз в Персидській затоці перебуває авіаносна ударна група на чолі з авіаносцем Ентерпрайз. За наявними даними, кораблі бойової охорони і приписаний до корабельної групи атомний підводний човен може мати не менш ніж 130 крилатих ракет. Ще одна авіаносна ударна група на чолі з авіаносцем Авраам Лінкольн, що перебуває по сусідству в північній частині Аравійського моря, має таку ж кількість Томагавків. Ще одна авіаносна ударна група на чолі з авіаносцем Авраам Лінкольн, що перебуває по сусідству в північній частині Аравійського моря, має таку ж кількість Томагавків. Крім цього, в цьому ж регіоні курсує ударний атомний підводний човен Джорджія зі 154 крилатими ракетами, а також атомний підводний човен, що входить до складу амфібійно-десантної корабельної групи, на борту якої є 12 Томагавків. Крім цього, в цьому ж регіоні курсує ударний атомний підводний човен Джорджія зі 154 крилатими ракетами, а також атомний підводний човен, що входить до складу амфібійно-десантної корабельної групи, на борту якої є 12 Томагавків.

4 На думку експертів, цих ракет достатньо для того, щоб у разі проведення військової операції вивести з ладу всі основні засоби ППО Ірану та військові аеродроми. На думку експертів, цих ракет достатньо для того, щоб у разі проведення військової операції вивести з ладу всі основні засоби ППО Ірану та військові аеродроми. Як зазначає Интерфакс, в першу добу операції НАТО в Лівії по військових об'єктах сил Каддафі з американських кораблів і підводних човнів було випущено близько 110 крилатих ракет. Як зазначає Интерфакс, в першу добу операції НАТО в Лівії по військових об'єктах сил Каддафі з американських кораблів і підводних човнів було випущено близько 110 крилатих ракет. Напередодні глава Пентагону Леон Панетта визнав, що у США існують конкретні плани завдання ударів по Ірану. Напередодні глава Пентагону Леон Панетта визнав, що у США існують конкретні плани завдання ударів по Ірану. Нагадаємо, в листопаді минулого року МАГАТЕ повідомило, що Іран вів розробки ядерної зброї. Країни Заходу ввели проти Ісламської республіки нові санкції, на що Тегеран пригрозив перекрити Ормузьку протоку. Влада Ірану також заявляє, що ядерна програма має виключно мирний характер. Нагадаємо, в листопаді минулого року МАГАТЕ повідомило, що Іран вів розробки ядерної зброї. Країни Заходу ввели проти Ісламської республіки нові санкції, на що Тегеран пригрозив перекрити Ормузьку протоку. Влада Ірану також заявляє, що ядерна програма має виключно мирний характер. У квітні почалися нові переговори з іранської проблеми. Як повідомляли ЗМІ, Вашингтон вимагає, щоб Іран негайно закрив і потім демонтував новий ядерний об'єкт Фордо. У свою чергу, Махмуд Ахмадінеджад заявив, що Ісламська республіка продовжить розвиток сфери ядерних технологій, навіть якщо проти неї виступить весь світ. У квітні почалися нові переговори з іранської проблеми. Як повідомляли ЗМІ, Вашингтон вимагає, щоб Іран негайно закрив і потім демонтував новий ядерний об'єкт Фордо. У свою чергу, Махмуд Ахмадінеджад заявив, що Ісламська республіка продовжить розвиток сфери ядерних технологій, навіть якщо проти неї виступить весь світ.

5 Криза в Перській затоці Друга половина 80-х рр.. ХХ століття ознаменувався серйозними змінами в міжнародній політиці. СРСР і США перейшли з позицій протистояння до реалізації спільних кроків у справі ядерного роззброєння і політичного діалогу. У Європі пройшла хвиля «оксамитових» революцій, яка призвела до ліквідації Організації Варшавського договору і розвалу соціалістичної системи. У той же час закінчення «холодної війни» не сприяло зниженню регіональної напруженості, що було б закономірним процесом на тлі радянсько-американських відносин. «Центри сили», що формуються на «периферії» міжнародної політики, починають відігравати важливу роль не тільки в своєму регіоні, але і загрожують безпеці всього світу. Особливо актуальною цю проблему роблять припущення про володіння тією чи іншою країною «третього світу» зброєю масового ураження або новітніми звичайними озброєннями. До регіональних «центрів сили» в кінці 80-х років ХХ століття можна віднести Ірак, що має до цього періоду самими численними збройними силами серед країн Перської затоки. Криза в Перській затоці, викликаний окупацією іракськими військами території Кувейту, став першим великим збройним конфліктом після завершення радянсько-американського протистояння і серйозним випробуванням для всієї світової спільноти. Агресія Іраку в мінливому світі викликала необхідність по-новому оцінити можливості ООН як організації, яка покликана «підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру ». Існують різні точки зору про роль Організації Об'єднаних Націй і Ради Безпеки у справі вирішення регіональних проблем і, зокрема, ситуації навколо Кувейту. На думку ряду дослідників, «перехід СРСР і США від конфронтації до взаємодії надав позитивне, оздоровляюча вплив на Організацію Об'єднаних Націй », дозволив «вивести цю організацію з паралічу». Наголошувалося також «Відродження ООН як ефективного механізму розв'язання міжнародних суперечок». Такий підхід був особливо поширений у період і відразу після кризи в Перській затоці. Багато в чому це було викликано новизною ситуації, коли Рада Безпеки ООН практично одноголосно висловив засудження діям Іраку, а наддержави вперше в історії спільно намагалися знайти вихід із ситуації, що склалася. Позиція США оцінювалася, в основному, через призму резолюцій Ради Безпеки ООН. Наголошувалося, що створення і дії антиіракської коаліції грунтувалися на дотримання Статуту ООН і рішень СБ Особлива увага приділялася досвіду міжнародного співробітництва. Висловлювалося припущення, що, «діючи в рамках Ради Безпеки... СРСР і США цілком можуть забезпечити ефективність механізму підтримання військової стабільності ». Друга половина 80-х рр.. ХХ століття ознаменувався серйозними змінами в міжнародній політиці. СРСР і США перейшли з позицій протистояння до реалізації спільних кроків у справі ядерного роззброєння і політичного діалогу. У Європі пройшла хвиля «оксамитових» революцій, яка призвела до ліквідації Організації Варшавського договору і розвалу соціалістичної системи. У той же час закінчення «холодної війни» не сприяло зниженню регіональної напруженості, що було б закономірним процесом на тлі радянсько-американських відносин. «Центри сили», що формуються на «периферії» міжнародної політики, починають відігравати важливу роль не тільки в своєму регіоні, але і загрожують безпеці всього світу. Особливо актуальною цю проблему роблять припущення про володіння тією чи іншою країною «третього світу» зброєю масового ураження або новітніми звичайними озброєннями. До регіональних «центрів сили» в кінці 80-х років ХХ століття можна віднести Ірак, що має до цього періоду самими численними збройними силами серед країн Перської затоки. Криза в Перській затоці, викликаний окупацією іракськими військами території Кувейту, став першим великим збройним конфліктом після завершення радянсько-американського протистояння і серйозним випробуванням для всієї світової спільноти. Агресія Іраку в мінливому світі викликала необхідність по-новому оцінити можливості ООН як організації, яка покликана «підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру ». Існують різні точки зору про роль Організації Об'єднаних Націй і Ради Безпеки у справі вирішення регіональних проблем і, зокрема, ситуації навколо Кувейту. На думку ряду дослідників, «перехід СРСР і США від конфронтації до взаємодії надав позитивне, оздоровляюча вплив на Організацію Об'єднаних Націй », дозволив «вивести цю організацію з паралічу». Наголошувалося також «Відродження ООН як ефективного механізму розв'язання міжнародних суперечок». Такий підхід був особливо поширений у період і відразу після кризи в Перській затоці. Багато в чому це було викликано новизною ситуації, коли Рада Безпеки ООН практично одноголосно висловив засудження діям Іраку, а наддержави вперше в історії спільно намагалися знайти вихід із ситуації, що склалася. Позиція США оцінювалася, в основному, через призму резолюцій Ради Безпеки ООН. Наголошувалося, що створення і дії антиіракської коаліції грунтувалися на дотримання Статуту ООН і рішень СБ Особлива увага приділялася досвіду міжнародного співробітництва. Висловлювалося припущення, що, «діючи в рамках Ради Безпеки... СРСР і США цілком можуть забезпечити ефективність механізму підтримання військової стабільності ».

6 Японський танкер

7 Вже під час військової операції «Буря в пустелі» з'явилися думки деяких фахівців, які з меншим оптимізмом оцінювали роль ООН і позицію США в розв'язанні кризи навколо Кувейту. Директор Інституту Близького Сходу при Колумбійському університеті в Нью-Йорку Р. Булліет зазначав: «Помилковим було первинне політичне рішення США звернути назад іракську агресію... Помилкою було і розгортання в регіоні таких великих сил »[7]. На його думку, в районі Перської затоки «варто було розмістити невеликий контингент, який грав би роль заборонного бар'єра для Багдада і доповнення до санкцій ООН »[8]. Точка зору про «достатності» економічних санкцій щодо Іраку і неадекватність силових дій антиіракської коаліції, очолюваної США, була характерна і для інших дослідників. Дійсно, в результаті морської та повітряної блокади іракська сторона втратила 97% своїх доходів, в першу чергу за рахунок різкого скорочення експорту нафти; на 90% скоротився імпорт промислової продукції, сировини та напівфабрикатів; через брак мастильних матеріалів, хімічних компонентів і запасних частин виникли серйозні труднощі в роботі нафтопереробних та інших підприємств [9]. Однак важко було припустити, що ці санкції дадуть реальні політичні зрушення в найближчій перспективі. У той же час залишалася окупованій територія раніше суверенної держави, іракська влада руйнували економічну інфраструктуру Кувейту і робили репресивні заходи проти місцевого населення. Не можна забувати й злочинну практику утримання іноземних громадян в якості заручників, яких режим Саддама Хусейна використовував у ролі «живого щита», розміщуючи на своїх стратегічних об'єктах. Ці факти вказували на необхідність рішучих дій з боку світової спільноти. З огляду на небажання Багдада підкорятися рішенням Ради Безпеки, силовий вплив представлялося невідворотним, хоча і вимушеним кроком. Вже під час військової операції «Буря в пустелі» з'явилися думки деяких фахівців, які з меншим оптимізмом оцінювали роль ООН і позицію США в розв'язанні кризи навколо Кувейту. Директор Інституту Близького Сходу при Колумбійському університеті в Нью-Йорку Р. Булліет зазначав: «Помилковим було первинне політичне рішення США звернути назад іракську агресію... Помилкою було і розгортання в регіоні таких великих сил »[7]. На його думку, в районі Перської затоки «варто було розмістити невеликий контингент, який грав би роль заборонного бар'єра для Багдада і доповнення до санкцій ООН »[8]. Точка зору про «достатності» економічних санкцій щодо Іраку і неадекватність силових дій антиіракської коаліції, очолюваної США, була характерна і для інших дослідників. Дійсно, в результаті морської та повітряної блокади іракська сторона втратила 97% своїх доходів, в першу чергу за рахунок різкого скорочення експорту нафти; на 90% скоротився імпорт промислової продукції, сировини та напівфабрикатів; через брак мастильних матеріалів, хімічних компонентів і запасних частин виникли серйозні труднощі в роботі нафтопереробних та інших підприємств [9]. Однак важко було припустити, що ці санкції дадуть реальні політичні зрушення в найближчій перспективі. У той же час залишалася окупованій територія раніше суверенної держави, іракська влада руйнували економічну інфраструктуру Кувейту і робили репресивні заходи проти місцевого населення. Не можна забувати й злочинну практику утримання іноземних громадян в якості заручників, яких режим Саддама Хусейна використовував у ролі «живого щита», розміщуючи на своїх стратегічних об'єктах. Ці факти вказували на необхідність рішучих дій з боку світової спільноти. З огляду на небажання Багдада підкорятися рішенням Ради Безпеки, силовий вплив представлялося невідворотним, хоча і вимушеним кроком. Діяльність Організації Об'єднаних Націй також була предметом критики фахівців. На думку Г. І. Морозова, «фактично ООН в період операції" Буря в пустелі »від подальшої участі в ній, що перейшла в бойову стадію захід іракської агресії, усунулася, і антиіракська коаліція була створена поза ООН під керівництвом США »[10]. При цьому Статут Організації і положення резолюцій Ради Безпеки дозволяли їй взяти на себе ініціативу управління багатонаціональними силами в районі Перської затоки. У цьому випадку дії проти Іраку могли прийняти вид миротворчої операції ООН і проходитиме під безпосереднім контролем Генерального секретаря організації, Ради Безпеки та Військово-штабного комітету. На перевагу такого варіанту розвитку подій вказувала позиція СРСР і ряду інших держав. Для США такою підхід також міг принести певні вигоди, тому що позбавив би Саддама Хусейна можливості тлумачити «Бурю в пустелі» тільки як силову акцію Білого дому проти іракського народу, заперечуючи участь світової спільноти [11]. Реакція Сполучених Штатів на агресію Іраку проти Кувейту пішла виключно швидко. Діяльність Організації Об'єднаних Націй також була предметом критики фахівців. На думку Г. І. Морозова, «фактично ООН в період операції" Буря в пустелі »від подальшої участі в ній, що перейшла в бойову стадію захід іракської агресії, усунулася, і антиіракська коаліція була створена поза ООН під керівництвом США »[10]. При цьому Статут Організації і положення резолюцій Ради Безпеки дозволяли їй взяти на себе ініціативу управління багатонаціональними силами в районі Перської затоки. У цьому випадку дії проти Іраку могли прийняти вид миротворчої операції ООН і проходитиме під безпосереднім контролем Генерального секретаря організації, Ради Безпеки та Військово-штабного комітету. На перевагу такого варіанту розвитку подій вказувала позиція СРСР і ряду інших держав. Для США такою підхід також міг принести певні вигоди, тому що позбавив би Саддама Хусейна можливості тлумачити «Бурю в пустелі» тільки як силову акцію Білого дому проти іракського народу, заперечуючи участь світової спільноти [11]. Реакція Сполучених Штатів на агресію Іраку проти Кувейту пішла виключно швидко.

8 Вже в ніч з 1 на 2 серпня 1990 року, відразу після початку вторгнення іракських військ на кувейтську територію, постійний представник США в ООН Т. Пікерінг направив Генеральному секретарю листа про негайне скликання засідання Ради Безпеки для розгляду питання про ситуацію навколо Кувейту. Примітно, що аналогічний крок кувейтської боку пішов пізніше, через кілька хвилин. У результаті цих дій Рада Безпеки 2 серпня 1990 року рішуче засудив вторгнення Іраку і зажадав виведення його військ з кувейтської території. У наступній резолюції містилися положення про економічних санкції відносно агресора і створення особливого комітету для спостереження за їх виконанням. Які цілі стояли перед США в період кризи? На перше місце можна поставити захист економічних інтересів країни. Окупація Кувейту і висування військових контингентів Іраку до кордонів інших сусідніх держав серйозно позначилися на світовому ринку енергоносіїв. Виникли побоювання, що дії Іраку можуть викликати «нафтовий шок», а потім і великий енергетична криза в усьому світі [12]. Варто зауважити, що думки економістів про загрозу затяжної обвалу цін на нафту виявилися перебільшеними і після двох місяців спекулятивних ігор з «військової премією» ринок в певній мірі стабілізувався [13]. У цих умовах США повинні були забезпечити безпеку нафтовидобувних країн Перської затоки, багато хто з яких також були союзниками Вашингтона в регіоні. У рамках політичних цілей адміністрації Дж. Буша - старшого доречно звернути увагу на один з тез його передвиборчої програми, який проголошував головною зовнішньополітичною метою країни «Забезпечення лідируючої ролі США у світі». Безумовно, зміни в радянсько-американських відносинах змусили Білий дім підкоригувати дане та зробити його менш прямолінійним [14]. Події серпня 1990 давали можливість Сполученим Штатам закріпитися в районі Перської затоки і ще більше поширити свій вплив на нафтовидобувні країни регіону. Уряд США з самого початку кризи не виключало варіанту військового тиску на Багдад. Багато в чому на формування такого стилю відносин Білого будинку до Іраку вплинув зберігся з рейганівських часів тезу, що діалог і контакти можуть бути успішними, тільки якщо вони проводяться з позиції сили. З 9 Серпень 1990 США починають розміщувати свої війська в районі Перської затоки. Однак це ставило перед американською дипломатією ряд складних завдань. Вже в ніч з 1 на 2 серпня 1990 року, відразу після початку вторгнення іракських військ на кувейтську територію, постійний представник США в ООН Т. Пікерінг направив Генеральному секретарю листа про негайне скликання засідання Ради Безпеки для розгляду питання про ситуацію навколо Кувейту. Примітно, що аналогічний крок кувейтської боку пішов пізніше, через кілька хвилин. У результаті цих дій Рада Безпеки 2 серпня 1990 року рішуче засудив вторгнення Іраку і зажадав виведення його військ з кувейтської території. У наступній резолюції містилися положення про економічних санкції відносно агресора і створення особливого комітету для спостереження за їх виконанням. Які цілі стояли перед США в період кризи? На перше місце можна поставити захист економічних інтересів країни. Окупація Кувейту і висування військових контингентів Іраку до кордонів інших сусідніх держав серйозно позначилися на світовому ринку енергоносіїв. Виникли побоювання, що дії Іраку можуть викликати «нафтовий шок», а потім і великий енергетична криза в усьому світі [12]. Варто зауважити, що думки економістів про загрозу затяжної обвалу цін на нафту виявилися перебільшеними і після двох місяців спекулятивних ігор з «військової премією» ринок в певній мірі стабілізувався [13]. У цих умовах США повинні були забезпечити безпеку нафтовидобувних країн Перської затоки, багато хто з яких також були союзниками Вашингтона в регіоні. У рамках політичних цілей адміністрації Дж. Буша - старшого доречно звернути увагу на один з тез його передвиборчої програми, який проголошував головною зовнішньополітичною метою країни «Забезпечення лідируючої ролі США у світі». Безумовно, зміни в радянсько-американських відносинах змусили Білий дім підкоригувати дане та зробити його менш прямолінійним [14]. Події серпня 1990 давали можливість Сполученим Штатам закріпитися в районі Перської затоки і ще більше поширити свій вплив на нафтовидобувні країни регіону. Уряд США з самого початку кризи не виключало варіанту військового тиску на Багдад. Багато в чому на формування такого стилю відносин Білого будинку до Іраку вплинув зберігся з рейганівських часів тезу, що діалог і контакти можуть бути успішними, тільки якщо вони проводяться з позиції сили. З 9 Серпень 1990 США починають розміщувати свої війська в районі Перської затоки. Однак це ставило перед американською дипломатією ряд складних завдань.

9 Найважливішою з них було досягнення підтримки дій США з боку Радянського Союзу. В іншому випадку іракська проблема «могла перетворитися на класичне протиборство наддержав »[15]. Крім того СРСР був, разом з США, Китаєм, Великою Британією та Францією, постійним членом Ради Безпеки ООН. Радянська сторона висловила засудження іракської агресії і схвалила резолюцію 660, але адміністрація Дж. Буша - старшого визнала за необхідне провести екстрене засідання глав зовнішньополітичних відомств двох країн. Зустріч міністра закордонних справ СРСР Е. А. Шеварднадзе і держсекретаря США Дж. Бейкера пройшла 3 серпні 1990 в аеропорту «Внуково-2». На ній було прийнято спільне заяву, в якій зазначалося: «СРСР і США підтверджують свій заклик до Іраку здійснити безумовне виведення військ з Кувейту. Суверенітет, національна незалежність, законна влада і територіальна цілісність кувейтського держави повинні бути повністю відновлені і забезпечені »[16]. Прагнення двох країн об'єднаними зусиллями домагатися припинення іракської агресії містилося і в наступних словах заяви: «... США і СРСР вважають, що світове спільнота має не тільки засудити цю акцію, але і у відповідь на неї зробити практичні кроки. Сьогодні СРСР і США йдуть на незвичайний крок-спільно закликають всі міжнародне співтовариство приєднатися до них і в міжнародному масштабі призупинити всі постачання зброї до Іраку »[17]. Результати зустрічі президента СРСР М. С. Горбачова з Дж. Бушем - старшим в Гельсінкі 9 вересня 1990 остаточно дали зрозуміти, що радянська сторона підтримує ідею припинення іракської агресії, хоча і віддає пріоритет мирним, переговорним методів. Радянський Союз схвалив усі резолюції РБ ООН щодо Іраку і підключився до здійснення економічних санкцій проти агресора. Найважливішою з них було досягнення підтримки дій США з боку Радянського Союзу. В іншому випадку іракська проблема «могла перетворитися на класичне протиборство наддержав »[15]. Крім того СРСР був, разом з США, Китаєм, Великою Британією та Францією, постійним членом Ради Безпеки ООН. Радянська сторона висловила засудження іракської агресії і схвалила резолюцію 660, але адміністрація Дж. Буша - старшого визнала за необхідне провести екстрене засідання глав зовнішньополітичних відомств двох країн. Зустріч міністра закордонних справ СРСР Е. А. Шеварднадзе і держсекретаря США Дж. Бейкера пройшла 3 серпні 1990 в аеропорту «Внуково-2». На ній було прийнято спільне заяву, в якій зазначалося: «СРСР і США підтверджують свій заклик до Іраку здійснити безумовне виведення військ з Кувейту. Суверенітет, національна незалежність, законна влада і територіальна цілісність кувейтського держави повинні бути повністю відновлені і забезпечені »[16]. Прагнення двох країн об'єднаними зусиллями домагатися припинення іракської агресії містилося і в наступних словах заяви: «... США і СРСР вважають, що світове спільнота має не тільки засудити цю акцію, але і у відповідь на неї зробити практичні кроки. Сьогодні СРСР і США йдуть на незвичайний крок-спільно закликають всі міжнародне співтовариство приєднатися до них і в міжнародному масштабі призупинити всі постачання зброї до Іраку »[17]. Результати зустрічі президента СРСР М. С. Горбачова з Дж. Бушем - старшим в Гельсінкі 9 вересня 1990 остаточно дали зрозуміти, що радянська сторона підтримує ідею припинення іракської агресії, хоча і віддає пріоритет мирним, переговорним методів. Радянський Союз схвалив усі резолюції РБ ООН щодо Іраку і підключився до здійснення економічних санкцій проти агресора.

10 Гонгконський танкер

11 Заручившись підтримкою СРСР, США зробили ряд аналогічних кроків відносно Китаю. Однак вони виявилися дещо менш успішними і при голосуванні по резолюції 678, що санкціонує застосування сили проти Іраку після 15 січня 1991 року, китайський представник у Раді Безпеки ООН утримався. Для розгортання свого військового контингенту США необхідно було також отримати згоду держав Перської затоки. Через добу після початку кризи, 3 серпня 1990 р., Саудівська Аравія і Єгипет закликали до «самообороні» від можливого іракського вторгнення. 7 серпня в Ер-Ріяд прибув міністр оборони США Р. Чейні. У ході переговорів з королем Фахд Чейні отримав згоду на розміщення в Саудівській Аравії американських підрозділів. Того ж дня президент США Дж. Буш-старший розпорядився направити до Саудівської Аравії американські війська і бойові літаки ВПС США. Метою розміщення американських солдатів на саудівської території була оголошена захист цієї країни від можливої агресії з боку Іраку [18]. Дії США знайшли підтримку і у інших країн. Президент Єгипту Хосні Мубарак дозволив американським ВПС використовувати повітряний простір своєї країни і дозволив авіаносної групі з шести кораблів на чолі з атомним авіаносцем «Ейзенхауер» пройти через Суецький канал. Для американських військ відкрили свої військові бази Іспанія та Італія. Почалося формування антиіракської коаліції, в яку до січня 1991 увійшло 26 держав. Військові приготування США в цей період не виходили за рамки статті 51 Статуту ООН, яка декларувала право держав «на індивідуальну або колективну самооборону». Однак для ведення повномасштабних бойових дій проти Іраку було потрібне схвалення світової спільноти у вигляді спеціального рішення Ради Безпеки, закріпленого у відповідній резолюції або резолюціях. США активізують свою діяльність у рамках ООН з метою досягнення найбільш сприятливих умов військового, економічного і політичного тиску на Багдад. Американська сторона стала упорядником та ініціатором прийняття практично всіх резолюцій Ради Безпеки, які стосувалися подолання кризи в Перській затоці. Безумовно, не всі члени РБ ООН були з ними згодні. Заручившись підтримкою СРСР, США зробили ряд аналогічних кроків відносно Китаю. Однак вони виявилися дещо менш успішними і при голосуванні по резолюції 678, що санкціонує застосування сили проти Іраку після 15 січня 1991 року, китайський представник у Раді Безпеки ООН утримався. Для розгортання свого військового контингенту США необхідно було також отримати згоду держав Перської затоки. Через добу після початку кризи, 3 серпня 1990 р., Саудівська Аравія і Єгипет закликали до «самообороні» від можливого іракського вторгнення. 7 серпня в Ер-Ріяд прибув міністр оборони США Р. Чейні. У ході переговорів з королем Фахд Чейні отримав згоду на розміщення в Саудівській Аравії американських підрозділів. Того ж дня президент США Дж. Буш-старший розпорядився направити до Саудівської Аравії американські війська і бойові літаки ВПС США. Метою розміщення американських солдатів на саудівської території була оголошена захист цієї країни від можливої агресії з боку Іраку [18]. Дії США знайшли підтримку і у інших країн. Президент Єгипту Хосні Мубарак дозволив американським ВПС використовувати повітряний простір своєї країни і дозволив авіаносної групі з шести кораблів на чолі з атомним авіаносцем «Ейзенхауер» пройти через Суецький канал. Для американських військ відкрили свої військові бази Іспанія та Італія. Почалося формування антиіракської коаліції, в яку до січня 1991 увійшло 26 держав. Військові приготування США в цей період не виходили за рамки статті 51 Статуту ООН, яка декларувала право держав «на індивідуальну або колективну самооборону». Однак для ведення повномасштабних бойових дій проти Іраку було потрібне схвалення світової спільноти у вигляді спеціального рішення Ради Безпеки, закріпленого у відповідній резолюції або резолюціях. США активізують свою діяльність у рамках ООН з метою досягнення найбільш сприятливих умов військового, економічного і політичного тиску на Багдад. Американська сторона стала упорядником та ініціатором прийняття практично всіх резолюцій Ради Безпеки, які стосувалися подолання кризи в Перській затоці. Безумовно, не всі члени РБ ООН були з ними згодні.

12 У цьому випадку, як свідчить В. С. Сафрончук, який займав посаду заступника Генерального секретаря ООН у роках, постійний представник США при ООН Том Пікерінг проводив інтенсивні консультації з представниками країн-членів Ради Безпеки. Їх метою було досягнення одностайного схвалення резолюцій. Певну опозицію Сполученим Штатам становили Ємен і Куба. При обговоренні найпершої резолюції по Кувейту постійний представник Ємену в ООН аль-Ашталь заявив, що Ірак входить до складу Ліги арабських держав і потрібно при вирішенні питання про агресію цієї країни проти сусіднього арабського держави враховувати позицію і зусилля цієї організації. У підсумку при голосуванні за ухвалення резолюції 660 Ємен утримався. Аналогічна ситуація виникла й на інших засіданнях Ради Безпеки, де на боці Ємену виступила і Куба, традиційно займає антиамериканські позиції. Решта члени Ради в цілому демонстрували схвалення всіх резолюцій, спрямованих на ліквідацію іракської агресії проти Кувейту. У цьому випадку, як свідчить В. С. Сафрончук, який займав посаду заступника Генерального секретаря ООН у роках, постійний представник США при ООН Том Пікерінг проводив інтенсивні консультації з представниками країн-членів Ради Безпеки. Їх метою було досягнення одностайного схвалення резолюцій. Певну опозицію Сполученим Штатам становили Ємен і Куба. При обговоренні найпершої резолюції по Кувейту постійний представник Ємену в ООН аль-Ашталь заявив, що Ірак входить до складу Ліги арабських держав і потрібно при вирішенні питання про агресію цієї країни проти сусіднього арабського держави враховувати позицію і зусилля цієї організації. У підсумку при голосуванні за ухвалення резолюції 660 Ємен утримався. Аналогічна ситуація виникла й на інших засіданнях Ради Безпеки, де на боці Ємену виступила і Куба, традиційно займає антиамериканські позиції. Решта члени Ради в цілому демонстрували схвалення всіх резолюцій, спрямованих на ліквідацію іракської агресії проти Кувейту. Не завжди проект резолюції, запропонований США, приймався в повному обсязі. Особливо це ставиться до рішення про застосування сили для забезпечення санкцій проти Іраку. У остаточному варіанті резолюції 665 члени Ради Безпеки прибрали всяке згадка про слово «сила», замінивши його більш нейтральним «заходи, які можуть виявитися необхідними ». Це зробило і без того небезперечних резолюцію уразливою в рамках відповідності принципам міжнародної законності. «Суворо кажучи, - пише В. С. Сафрончук, - з міжнародно-правової точки зору, якщо слова «заходи, що відповідають...» означають використання військової сили, то резолюція 665 була прийнята в порушення Статуту, бо в цьому випадку обов'язково має бути посилання на статтю 42 ». У статті 42 Статуту ООН, наступного за статтею про заходи, не пов'язаних з використанням збройних сил, говориться наступне: «Якщо Рада Безпеки вважатиме, що заходи, передбачені в статті 41, можуть виявитися недостатніми або вже виявилися недостатніми, він уповноважується вживати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських і сухопутних сил членів Організації ». Не завжди проект резолюції, запропонований США, приймався в повному обсязі. Особливо це ставиться до рішення про застосування сили для забезпечення санкцій проти Іраку. У остаточному варіанті резолюції 665 члени Ради Безпеки прибрали всяке згадка про слово «сила», замінивши його більш нейтральним «заходи, які можуть виявитися необхідними ». Це зробило і без того небезперечних резолюцію уразливою в рамках відповідності принципам міжнародної законності. «Суворо кажучи, - пише В. С. Сафрончук, - з міжнародно-правової точки зору, якщо слова «заходи, що відповідають...» означають використання військової сили, то резолюція 665 була прийнята в порушення Статуту, бо в цьому випадку обов'язково має бути посилання на статтю 42 ». У статті 42 Статуту ООН, наступного за статтею про заходи, не пов'язаних з використанням збройних сил, говориться наступне: «Якщо Рада Безпеки вважатиме, що заходи, передбачені в статті 41, можуть виявитися недостатніми або вже виявилися недостатніми, він уповноважується вживати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських і сухопутних сил членів Організації ».

13 25 Серпень 1990 Рада Безпеки виявився в складніших умовах, ніж це передбачалося за Статутом. Він був поставлений перед фактом наявності великої групи кораблів США і їхніх союзників по НАТО в Перській затоці. Ще 18 серпня адміністрація Дж. Буша - старшого офіційно інформувала ООН про те, що готова застосувати силу для здійснення економічних санкцій проти Іраку. Як наголошувалося в листі постійного представника США при ООН на ім'я голови Ради Безпеки, Сполучені Штати «приєдналися до уряду Кувейту і іншим урядам »з метою вжити заходів з ефективного виконання торгових санкцій. «Збройні сили США застосують силу тільки в тому випадку, якщо це буде необхідно, і тільки в таких масштабах, які будуть потрібні для запобігання порушення судами торгових санкцій, які передбачаються резолюцією 661 Ради Безпеки »,-зазначалося в документі. А вже 19 серпня ВМС США вперше застосували зброю для зупинки іракського танкера. Інцидент стався у затоці Омана. Американський фрегат справив шість попереджувальних пострілів з танкера, який відмовився підкоритися поданої йому команді остановіться. На засіданні СБ ООН представник США вказував на необхідність застосування зброї для здійснення санкцій проти Іраку. У резолюції 665 Рада лише підтвердив застосування сили в Перській затоці, але реальних кроків до того, щоб взяти під контроль цей процес, зроблено не було. У той же час за пропозицією представника СРСР у резолюцію були включені слова про використання механізмів Військово-Штабного Комітету в кожному випадку застосування сили. Проте держава, наступне положенням резолюції 665, самостійно приймає рішення про використання своїх ВМС відповідно обставинам, що склалися, що ускладнює координацію його констатації доконаних дій. Пункт в резолюції, що відзначає роль Військово-штабного комітету, залишився тільки на папері. За весь час кризи з ВШК жодного разу не радилися. З прийняттям резолюції 665 дії США в Перській затоці отримали офіційне схвалення ООН, а відсутність у тексті цієї резолюції посилання на статтю 42 Статуту ООН забезпечувало Сполученим Штатам максимум самостійності та закріпило їх провідну роль у що формується антиіракської коаліції. На думку В. С. Сафрончука, «резолюція 665 стала дипломатичним прикриттям для широкомасштабної операції проти Іраку ». Подальші події підтвердили наміри американської сторони вирішити проблему військовим шляхом у разі невиконання Саддамом Хусейном вимог світової спільноти. За словами колишнього держсекретаря США Дж. Бейкера, щоб зберегти надії на мирне врегулювання кризи, країни антиіракської коаліції повинні були «Закласти військові та політичні основи для війни». 25 Серпень 1990 Рада Безпеки виявився в складніших умовах, ніж це передбачалося за Статутом. Він був поставлений перед фактом наявності великої групи кораблів США і їхніх союзників по НАТО в Перській затоці. Ще 18 серпня адміністрація Дж. Буша - старшого офіційно інформувала ООН про те, що готова застосувати силу для здійснення економічних санкцій проти Іраку. Як наголошувалося в листі постійного представника США при ООН на ім'я голови Ради Безпеки, Сполучені Штати «приєдналися до уряду Кувейту і іншим урядам »з метою вжити заходів з ефективного виконання торгових санкцій. «Збройні сили США застосують силу тільки в тому випадку, якщо це буде необхідно, і тільки в таких масштабах, які будуть потрібні для запобігання порушення судами торгових санкцій, які передбачаються резолюцією 661 Ради Безпеки »,-зазначалося в документі. А вже 19 серпня ВМС США вперше застосували зброю для зупинки іракського танкера. Інцидент стався у затоці Омана. Американський фрегат справив шість попереджувальних пострілів з танкера, який відмовився підкоритися поданої йому команді остановіться. На засіданні СБ ООН представник США вказував на необхідність застосування зброї для здійснення санкцій проти Іраку. У резолюції 665 Рада лише підтвердив застосування сили в Перській затоці, але реальних кроків до того, щоб взяти під контроль цей процес, зроблено не було. У той же час за пропозицією представника СРСР у резолюцію були включені слова про використання механізмів Військово-Штабного Комітету в кожному випадку застосування сили. Проте держава, наступне положенням резолюції 665, самостійно приймає рішення про використання своїх ВМС відповідно обставинам, що склалися, що ускладнює координацію його констатації доконаних дій. Пункт в резолюції, що відзначає роль Військово-штабного комітету, залишився тільки на папері. За весь час кризи з ВШК жодного разу не радилися. З прийняттям резолюції 665 дії США в Перській затоці отримали офіційне схвалення ООН, а відсутність у тексті цієї резолюції посилання на статтю 42 Статуту ООН забезпечувало Сполученим Штатам максимум самостійності та закріпило їх провідну роль у що формується антиіракської коаліції. На думку В. С. Сафрончука, «резолюція 665 стала дипломатичним прикриттям для широкомасштабної операції проти Іраку ». Подальші події підтвердили наміри американської сторони вирішити проблему військовим шляхом у разі невиконання Саддамом Хусейном вимог світової спільноти. За словами колишнього держсекретаря США Дж. Бейкера, щоб зберегти надії на мирне врегулювання кризи, країни антиіракської коаліції повинні були «Закласти військові та політичні основи для війни».

14

15 На зовнішньополітичну діяльність американської адміністрації в період кризи великий вплив надавала «доктрина Уайнбергер». Відповідно до поглядів К. Уайнбергер, США можуть застосовувати військову силу тільки для забезпечення своїх національних інтересів і в як крайній захід. При цьому керівні кола країни повинні мати чіткі політичні та військові цілі, а також діяти в умовах підтримки американського народу і його представників в конгресі. Якщо рішення про силовий втручанні прийнято, то збройні сили повинні використовуватися з усією рішучістю і ясним прагненням здобути перемогу. Дійсно, під час кризи США переслідували цілком конкретні цілі: звільнення Кувейту; суворе дотримання економічних санкцій відносно багдадського режиму Радою Безпеки ООН; викорінювання можливості для Іраку мати зброю масового поразки і зменшення чисельності його збройних сил до рамок, необхідних для самооборони, але не для агресії. Безумовно, адміністрація Дж. Буша -- старшого ставила також метою підвищення міжнародного престижу своєї країни, що явно виразилося в лідируючій ролі США при створенні антиіракської коаліції і роботу американських представників в ООН. Було б неправильно стверджувати, що американська сторона спочатку визнавала тільки військове вирішення проблеми навколо Кувейту. У вересні 1990 року президент США заявив: «Сполучені Штати сповнені рішучості домагатися виконання прийнятих резолюцій. І мені хотілося б, щоб вони були виконані і щоб це призвело до мирного вирішення конфлікту ». Збройні сили передбачалося використовувати тільки у випадку невиконання Іраком вимог світової спільноти і подальшого погіршення обстановки. У той Водночас американська сторона розуміла, що спроби діалогу з Саддамом Хусейном в умовах окупації Кувейту можуть призвести тільки до затягування кризи. Тим більше неприйнятними США вважали переговори з Іраком, в ході яких іракський лідер висував будь-які умови всій світовій спільноті або країнам антиіракської коаліції. Виступаючи 28 жовтня 1990 на базі ВВС Хіккем в штаті Гаваї, американський президент відзначив, що «в другій світовій війні світ дорого заплатив за спробу умиротворення агресора, якого можна було зупинити ». «Умиротворення веде лише до подальшої агресії, в кінцевому рахунку у війні », - підкреслив Дж. Буш. З огляду на відсутність позитивних зрушень з іракської сторони і в рамках виконання резолюції 678 Ради Безпеки ООН, США і антиіракська коаліція провели в січні - лютому 1991 року операцію «Буря в пустелі», яка покінчила з окупацією Кувейту і підірвала військовий потенціал багдадського режиму. Криза в Перській затоці років сприяв активізації миротворчої діяльності США в рамках ООН. Директор Управління миротворчих і гуманітарних операцій Державного департаменту Едмунд Дж. Халл пов'язує це зі зміною міжнародної обстановки в другій половині 80-х рр.. минулого століття. На зовнішньополітичну діяльність американської адміністрації в період кризи великий вплив надавала «доктрина Уайнбергер». Відповідно до поглядів К. Уайнбергер, США можуть застосовувати військову силу тільки для забезпечення своїх національних інтересів і в як крайній захід. При цьому керівні кола країни повинні мати чіткі політичні та військові цілі, а також діяти в умовах підтримки американського народу і його представників в конгресі. Якщо рішення про силовий втручанні прийнято, то збройні сили повинні використовуватися з усією рішучістю і ясним прагненням здобути перемогу. Дійсно, під час кризи США переслідували цілком конкретні цілі: звільнення Кувейту; суворе дотримання економічних санкцій відносно багдадського режиму Радою Безпеки ООН; викорінювання можливості для Іраку мати зброю масового поразки і зменшення чисельності його збройних сил до рамок, необхідних для самооборони, але не для агресії. Безумовно, адміністрація Дж. Буша -- старшого ставила також метою підвищення міжнародного престижу своєї країни, що явно виразилося в лідируючій ролі США при створенні антиіракської коаліції і роботу американських представників в ООН. Було б неправильно стверджувати, що американська сторона спочатку визнавала тільки військове вирішення проблеми навколо Кувейту. У вересні 1990 року президент США заявив: «Сполучені Штати сповнені рішучості домагатися виконання прийнятих резолюцій. І мені хотілося б, щоб вони були виконані і щоб це призвело до мирного вирішення конфлікту ». Збройні сили передбачалося використовувати тільки у випадку невиконання Іраком вимог світової спільноти і подальшого погіршення обстановки. У той Водночас американська сторона розуміла, що спроби діалогу з Саддамом Хусейном в умовах окупації Кувейту можуть призвести тільки до затягування кризи. Тим більше неприйнятними США вважали переговори з Іраком, в ході яких іракський лідер висував будь-які умови всій світовій спільноті або країнам антиіракської коаліції. Виступаючи 28 жовтня 1990 на базі ВВС Хіккем в штаті Гаваї, американський президент відзначив, що «в другій світовій війні світ дорого заплатив за спробу умиротворення агресора, якого можна було зупинити ». «Умиротворення веде лише до подальшої агресії, в кінцевому рахунку у війні », - підкреслив Дж. Буш. З огляду на відсутність позитивних зрушень з іракської сторони і в рамках виконання резолюції 678 Ради Безпеки ООН, США і антиіракська коаліція провели в січні - лютому 1991 року операцію «Буря в пустелі», яка покінчила з окупацією Кувейту і підірвала військовий потенціал багдадського режиму. Криза в Перській затоці років сприяв активізації миротворчої діяльності США в рамках ООН. Директор Управління миротворчих і гуманітарних операцій Державного департаменту Едмунд Дж. Халл пов'язує це зі зміною міжнародної обстановки в другій половині 80-х рр.. минулого століття.

16 За його думку: «У період холодної війни ООН могла вдаватися до проведення миротворчих операцій з підтримки миру лише в дуже небагатьох випадках, коли інтереси Радянського Союзу і Заходу не суперечили один одному... Тому в ту епоху не було великої необхідності в існуванні офіційної політики США в області миротворчих операцій. Закінчення холодної війни відкрило перед міжнародним спільнотою.... широкі історичні можливості... Успіх коаліції в Перській затоці у відбитті нападу Іраку, вторгся в Кувейт, посилив надії на те, що міжнародні коаліції тепер володіють більшою можливістю відображення агресії ». Роль ООН у справі вирішення міжнародних криз високо оцінювали Дж. Буш-старший і Дж. Бейкер, а «наступні адміністрації США визнали, що участь США в ООН слугує американським інтересам і справі миру у всьому світі ». В останні роки все частіше висловлюється думка, що ООН, за словами Річарда Булліета, «перетворилася на політичний інструмент США». З'явилося поняття «ультраколоніалізма XXI століття». Сенс цього явища полягає в тому, що метою політики колоніалізму індустріальних держав в даний час стає затвердження тотального контролю над не заповнює природними ресурсами, перш за все енергоносіями та промисловим сировиною, розширення просторової бази колоніалізму за рахунок тих, що відстають у своєму економічному розвитку країн Європи і країн з неринковою економікою в інших частинах світу. Першим збройним конфліктом нового етапу колоніалізму і стала війна в Перській затоці. Відповідно, діяльність ООН зводилася лише до легітимізації дій США та їхніх союзників по антиіракській коаліції. Така трактування не позбавлена підстав. Постійний представник США при ООН Б. Річардсон зазначав: «США можуть найкраще відстоювати свої інтереси і заощаджувати гроші платників податків, використовуючи багатонаціональний підхід до вирішення цих міжнародних проблем, організовуючи багатосторонню підтримку американських цілей. І ООН є найкращим механізмом для досягнення цієї мети ». За його думку: «У період холодної війни ООН могла вдаватися до проведення миротворчих операцій з підтримки миру лише в дуже небагатьох випадках, коли інтереси Радянського Союзу і Заходу не суперечили один одному... Тому в ту епоху не було великої необхідності в існуванні офіційної політики США в області миротворчих операцій. Закінчення холодної війни відкрило перед міжнародним спільнотою.... широкі історичні можливості... Успіх коаліції в Перській затоці у відбитті нападу Іраку, вторгся в Кувейт, посилив надії на те, що міжнародні коаліції тепер володіють більшою можливістю відображення агресії ». Роль ООН у справі вирішення міжнародних криз високо оцінювали Дж. Буш-старший і Дж. Бейкер, а «наступні адміністрації США визнали, що участь США в ООН слугує американським інтересам і справі миру у всьому світі ». В останні роки все частіше висловлюється думка, що ООН, за словами Річарда Булліета, «перетворилася на політичний інструмент США». З'явилося поняття «ультраколоніалізма XXI століття». Сенс цього явища полягає в тому, що метою політики колоніалізму індустріальних держав в даний час стає затвердження тотального контролю над не заповнює природними ресурсами, перш за все енергоносіями та промисловим сировиною, розширення просторової бази колоніалізму за рахунок тих, що відстають у своєму економічному розвитку країн Європи і країн з неринковою економікою в інших частинах світу. Першим збройним конфліктом нового етапу колоніалізму і стала війна в Перській затоці. Відповідно, діяльність ООН зводилася лише до легітимізації дій США та їхніх союзників по антиіракській коаліції. Така трактування не позбавлена підстав. Постійний представник США при ООН Б. Річардсон зазначав: «США можуть найкраще відстоювати свої інтереси і заощаджувати гроші платників податків, використовуючи багатонаціональний підхід до вирішення цих міжнародних проблем, організовуючи багатосторонню підтримку американських цілей. І ООН є найкращим механізмом для досягнення цієї мети ». Питання про вплив США на діяльність ООН в період кризи навколо Іраку та Кувейту залишається відкритим. Питання про вплив США на діяльність ООН в період кризи навколо Іраку та Кувейту залишається відкритим.

17 Презинтацію підготував Студент групи 1-Е-1 Лазнюк Дмитро Список літератури Список літератури 1. Армії і озброєння в азіатсько-тихоокеанському регіоні// Азія і Африка сьогодні С Армії і озброєння в азіатсько-тихоокеанському регіоні// Азія і Африка сьогодні С Статут ООН і статут міжнародного суду. М., С Статут ООН і статут міжнародного суду. М., С Шохін С. Політика США після кризи в Перській затоці// Світова економіка і міжнародні відносини С Шохін С. Політика США після кризи в Перській затоці// Світова економіка і міжнародні відносини С Рогов С. М. Війна в Перській затоці: деякі попередні підсумки та уроки //США: економіка, політика, ідеологія С Рогов С. М. Війна в Перській затоці: деякі попередні підсумки та уроки //США: економіка, політика, ідеологія С Шохін С. Указ. соч. С Шохін С. Указ. соч. С РоговС. М. Указ. соч. С РоговС. М. Указ. соч. С Чи варто було починати війну?// Ехо планети С Чи варто було починати війну?// Ехо планети С Там же. С Там же. С Ісаєв В. Ціна агресії// Азія і Африка сьогодні С Ісаєв В. Ціна агресії// Азія і Африка сьогодні С Морозов Г. ООН: досвід миротворчості// Світова економіка та міжнародні відносини С Морозов Г. ООН: досвід миротворчості// Світова економіка та міжнародні відносини С Там же. С Там же. С Савінкова Є., Широких И.. Криза в Перській затоці: вплив на світову економіку// Світова економіка та міжнародні відносини С Савінкова Є., Широких И.. Криза в Перській затоці: вплив на світову економіку// Світова економіка та міжнародні відносини С Конопляник А.. Конфлікт у Перській затоці: економічні передумови і наслідки// Світова економіка та міжнародні відносини С Конопляник А.. Конфлікт у Перській затоці: економічні передумови і наслідки// Світова економіка та міжнародні відносини С Шохін С.. Указ. соч. С Шохін С.. Указ. соч. С Пайос Р. Військові повноваження президента і події в Перській затоці// США: економіка, політика, ідеологія С Пайос Р. Військові повноваження президента і події в Перській затоці// США: економіка, політика, ідеологія С Зустріч Е. А. Шеварднадзе і Дж. Бейкера в аеропорту «Внуково»// Вісник Міністерства закордонних справ СРСР С Зустріч Е. А. Шеварднадзе і Дж. Бейкера в аеропорту «Внуково»// Вісник Міністерства закордонних справ СРСР С. 16.