Виконала студентка V курсу Гаврилова Христина Базилевський Володимир Олександрович Український письменник, літературний критик, перекладач.

Жити нам на цій землі не вічно. Все минуще – радість і сльоза. Та питання – хто ти і навіщо? Вічне, як земля і небеса. В.Базилевський

Базилевський Володимир Олександрович Відомий український поет, критик, публіцист, чий талант живиться з джерела історії України, спадщини її митців і духовидців. Тому на ліриці Володимира Базилевського помітний відбиток філософських міркувань й особистого гіркого досвіду осягання людського життя.

Володимир Базилевський народився 14 серпня 1937 року в селищі Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області в сім'ї службовця. У 1962 році закінчив філологічний факультет Одеського університету ім. І. Мечникова. З 1972 року - член Спілки письменників України. З вересня 1999 року - член комітету Національної премії України ім. Т.Шевченка. Живе й працює в Києві.

Автор книг: "Поклик простору" (1977), "Допоки музика звучить" (1982), "Чуття землі небесне" (1983), "Труди і дні" (1984), "Вибране" (1987), "Колодязь" (1988), "Вертеп" (1992), "Вокзальна площа" (1995) та ін Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за книгу «Вертеп», 1990 – лауреат літературної премії ім. П. Тичини за книгу «Колодязь» літературнрно- мистецька премія ім. Пантелеймона Куліша.

Володимир Базилевський понад 20 років жив і працював у Кіровограді, у нашому рідному краї, який прославився великими літературними іменами, культурними надбаннями, що стали гордістю всієї України. Журналіст обласної газети, крім поезій, писав нариси і документальні повісті, невідривно стежив за всім українським літературним процесом. І саме тоді, в кіровоградський період, він просто «зробив себе».

Поезія В. Базилевського переважно сповідальна, сповнена інтимної довіри до читача і разом з тим мужньо стримана, аж до свідомої недомовленості у своєму словесному виразі. Його лірична стихія це замисленість, майже притишена розмова з собою, що проявляється, однак, не в просторій розповіді, а в раптових спалахах думки, оповитої таким же гострим, по-різному забарвленим почуттям.

*** Нема жорстокішої плати ніж та, що з мене ти взяла. А я й не відаю – була ти чи тінню тіні перейшла мені дорогу біля хати, в якій ні світла, ні тепла. Мій час на спаді, а не знаю чи я живу, чи доживаю, як мовив син твій, що колись ходив в імя твоє по краю прірв і з лихого твого раю зронив нащадкові – молись!

Лірика Базилевського заснована на постійних перетвореннях і піднесеннях: звичайного факту в драму духу чи його торжество, пейзажу в метафору психологічного стану поета, життєвого дисонансу в пристрасне жадання гармонії, а моменту осягнутої гармонії в передчуття дисонансу.

*** Тонша від звуку печаль, а зруйнована радість. Щастя, важке, як пісок, а так легко нести. На парадоксах, на суперечностях долі день непогідний, світлом осяяна ніч. Перехворію! Досадами вдарю об землю. Рвучко розсуну портьєри і все поверну: темній печалі – усмішку світлу надії, радості скороминущій – легку гіркоту.

Володимир Базилевський не боїться торкатися не завжди ніжними руками наших національних ран, шукаючи причини їх не тільки назовні в нападах, поневоленнях, колонізаціях, але й у внутрішньому житті нації. Тут він не те що антиромантичний, але без сумніву неромантичний і несентиментальний. *** Не називай життям ту суєту, що в ній давно твоя загрузла сила. Знеславивши пожитком висоту, хіба не сам собі обтяв ти крила? Поважчало і тіло, і хода. Ти навіть в снах літаєш неохоче. Сліпець єси: в твій дім прийшла біда, хоч у біди твоєї ситі очі.

Поета художньої культури, пізнаємо Базилевського за тією стильовою лінією, якій притаманна ясність і точність форми, де, справді, словам тісно, зате просторо душі, уяві, емоції. Наприклад, хіба можуть залишити спокійним такі «буденні» трагедії, які змальовуються ним без надриву і, водночас, без фальші.

- Добрий день! – на пагорбі калина. - Хлопчику! – зітхнув старий візок. - Памятаєш? – з припічка ряднина. - Забуваєш! – вигукнув бузок. Нахилився, щоб води набрати, - Зором предків втупилась вода. - Схаменися ! – погріб коло хати. - Як же так?! – відро й сковорода. Оточили сина барви й звуки, доточили меду – гіркоти. Світе мій! Тяжка оця принука, - ні піднять її, ні обійти. *** Син приїхав хату продавати, золоту колиску родову. - Здрастуй, синку! – обізвалась мати крізь могильну непитай – траву.

Маючи на своєму творчому рахунку і прозові, і критичні видання, Володимир Базилевський, насамперед, – поет. Поет з тонким баченням світу, своїм непідробним голосом, який послідовно зміцнювався з кожним новим виданням. Для нього поезія – це, передовсім, мислення. Поезія така чудна структура, що склад її не знає сам чудій. Поезія то не література, та пані бідна родичка при ній.

Чи потрібен поет у сейсмічну добу, Коли валяться мури і брами? Коли й спритним не вбгати ганьбу і тужбу В бідну схему вертепної драми? Затягнувся на свіжих руїнах бенкет, Надірвався головбудівельник. І хапається тоскно за слово поет, Як за круг рятівний потопельник. Все життя він ловив чорно-біле кіно, Клумб господніх торкався руками, Та важке тепер слово – все тягне на дно, Як до шиї прив'язаний камінь.

*** Усе, як і було, усе, як і було. От тільки лободою, як лісом, поросло. Усе, як і було, усе, як і було. От тільки рідні лиця з водою понесло. Під косогором сядь і руку до чола. Шумить, шумить, шумить билинна ковила.

Дорога все під гору заверта, позаду – блиск і гомін карнавалу. О досвіду невелемовний дар! З наївних марень – свіжа потеруха. Все зважуємо мовчки календар. І кількість днів. І строгий графік руху. *** Вже сад чудес потроху обліта, І райських яблук наче й не бувало.

Міністерство, яке осідлав тимчасовець, так нахраписто шкіриться піками ґрат, що душа повстає: стрепенись, як махновець, і такої заграй, щоб упрів каганат. А крізь ґрати в одежі іржавої хвої нерухоміють мертві ялини стойма. Та гледичія, ніби із погару Трої, закіптюжені серги усе ще трима. Як повія, в червоному комбінезоні переймає заправка лукавством щита. Погар мертвої флори. Сутужно в цій зоні несвободи тубільцю, що про глум памята.

В світі немає, крім усмішки, - більше нічого. В світі немає, крім чуйного слова, - нічого. В світі немає, крім доброї справи, - нічого. Це памятайте, завше про це памятайте, Не пос – пі – шай – те! Із збірки «Допоки музика звучить»

О березню! Згадай своє й візьми! Втомився я від чорної зими. Під чорнотою, що гальмує кроки, лежать сніги, невидимі для ока. Тому й тремтить від холоду рука, тому й душа, стриножена й важка, вроста, як чорний степ, у чорну тишу й по чорному снігами страхів пише. "Не вистачає березню весни...« Не вистачає березню весни, хоч долам чорним сняться світлі сни, а чорториям води срібнотілі, та лютий ще тримає в чорнім тілі!

чорної мідії панцир дзвінкий, пломінь креветок вусатих, світло планктону, гуркіт води, колесо сонця на прузі,– все переплуталось! Не розділить. Все воєдино, як трави. Тільки окремо дві карих сльози. Світе мій, завтра не буде! *** Темних дельфінів тугі плавники, біла бавовна прибою, драглі медузи на жовтім піску, солод медвяної дині,

Запитайте про Полінезію, не питайте про Україну. Україна втекла в поезію і покинула цю країну. Така вона, сьогоднішня гірка суть нових книг письменника. Він, як ніхто, уміє "усміхатись печальним рядком", пояснюючи: "щоб дожили ми до сонця, до свята, хлібом печалі поділимось, брате". Свою роль визначає так: "поет - це той, хто прочитає попіл". Таких, на жаль, небагато.