Тема:Романтизм як літературний напрям

Історичні передумови Романтизм це літературний напрям, що виник наприкінці XVIII ст. й існував у літературах Європи й Америки у першій половині XIX ст. Саме слово романтизм є похідним від назв двох середньовічних жанрів «романсу» (лірична та героїчна іспанська пісня) та «роману» (епічна поема про лицарів), які, на відміну від класичних (пізньоантичних), писалися не латиною, а однією з романських мов і, крім того, спиралися не стільки на історичні, скільки на вигадані події починаючи з XVIIXVIII ст., світ людини, першими спробували у художній формі дослідити почуття людини. Важливе значення мала для романтизму і концепція людини, яку висунув один із фундаторів сентименталізму Жан-Жак Руссо, а саме відмова від переважно раціоналістичного розуміння людської природи, перенесення акценту з розуму на почуття, на «серце». Фрідріх Шлегель, наприклад, зазначав, що «романтичним є саме те, що створює сентиментальний зміст за допомогою фантастичної форми ».

Європейський романтизм Як літературний напрям романтизм виникає наприкінці XVIII ст. відразу в кількох країнах Європи. В розвитку романтизму виділяють три історичні етапи: перший ранній романтизм, кінець XVIII початок XIX ст.; другий зрілий романтизм, 20-ті40-ві роки XIX ст., третій пізній романтизм, після європейських революцій 1848 р.

Течії романтизму Народно-фольклорна течія, орієнтована на фольклор та народно-поетичне мислення. «Байронічна» - набула особливостей розчарування і меланхолії, депресії, «світової скорботи». Ці «негативні емоції» стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів. Гротескно-фантастична або «гофманівська» - основна риса цієї течії перенесення романтичності сфери повсякденного життя, тобто побуту, їх переплетіння, внаслідок чого убога сучасність постала у примхливому гротескно- фантастичному висвітленні. Утопічна течія - вона проповідувала оптимістичний погляд на життя, його перспективи, переносила акцент з критики на ствердження позитивних тенденції і цінностей життя.

Література Представники романтичної літератури: у Франції Віктор Гюго, Жорж Санд, Александр Дюма-батько; у Німеччині єнська школа (А. В. та Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. Шлеєрмахер, Л. Тік), гейдельберзький романтизм (Г. фон Клейст, брати Грімм), Генріх Гейне, Е. Т. А. Гофман; в Англії «озерна школа» (В. Вордсворт, С.Колрідж, Р. Сауті), «Лондонські романтики» (Ч. Лем, В. Хезлітт, Лі Хант), П. Б. Шеллі, В. Скотт, Дж. Байрон; у США В. Ірвінг, Г. В. Лонгфелло, Ф. Купер, Г. Мелвілл.

Живопис Романтизм Франції (на відміну від інших національних шкіл) мав також патріотичну, суспільну складову, яку яскраво втілили Теодор Жеріко в картині - спротиву «Пліт Медузи» та Ежен Делакруа в картинах «Свобода, що веде народ» та «Винищення греків турками на Хіосі» («Різанина на Хіосі»). Унікальним явищем французького і європейського романтизму став барельєф «Марсельєза» на Тріумфальній арці в Парижі (скульптор Франсуа Рюд). Лише з часом патріотична складова французького романтизму зійшла на нівець, а митці перейшли на позиції індивідуального спротиву брутальній буржуазній дійсності (Ежен Делакруа, Альфред Мюссе, Жорж Санд, Стендаль, Віктор Гюго, в Британії Джордж Гордон Байрон та ін.) Дещо хворобливі форми мав романтизм Британії, де відомі представники романтизму зосередились на відтворенні фантастичних чи фантасмагоричних картин розпаленої свідомості (Вільям Тернер, Генрі Фюзелі, Вільям Блейк, частково Джон Костебл).

Європейські митці романтизму: Ан-Луї Жироде де Русі-Тріозон Ежен Делакруа, живопис і літографії Теодор Жеріко Антуан Жан Гро Франсіско Гойя, пізні твори Орест Кіпренський Артур Гроттгер Айвазовський Іван Костянтинович Джон Констебл Вільям Тернер Вільям Блейк Каспар Давид Фрідріх Отто Рунге Карл Шпіцвег

Свобода, що веде народ, 1830, Лувр, Париж Франсуа Рюд. Виступ добровольців на захист батьківщини (Марсельєза),1833 р. Тріумфальна арка, Париж

Романтизм у музиці Нікколо Паганіні Фредерік Шопен Ференц Ліст Гектор Берліоз

Нікколо Паганіні Фредерік Шопен Ференц Ліст Гектор Берліоз

Театри епохи романтизму

Драматурги нового напряму прагнули зображувати людські почуття, тому стиль театральних постановок було змінено. Відмовилися від єдності події, часу й місця, від пишних декорацій. Декламація й наспіви були замінені на просту розмовну мову.Передмова до твору «Кромвель» Віктора Гюго (1827 р.) містить у собі правила нового театру. Гюго одним із перших зображував у своїх п'єсах нетипового героя. Альфред де Мюссе працював в жанрі ліричної комедії. Якщо Гюго робив акцент на подіях, то Мюссе цікавила духовна рефлексія героя. Гюго змінював місце події по актах, Мюссе по сценах та картинах, що було важко втілити в життя.

В Англії Джордж Ноел Гордон Байрон («Каїн», «Манфред») і Персі Біші Шеллі (трагедія «Ченчі») не створювали п'єс для широкої публіки, орієнтувалися на читача. Характерної особливістю їхніх героїв, одинаків-бунтарів, є відчай і песимізм. Німецький театр представляють Август Вільгельм Глегель (теоретик, творець «Шекспірівського культу»). Ноел Гордон Байрон Персі Біші Шеллі

В архітектурі романтизм відбився в значній зацікавленості готикою. Показовою стали кампанія реставрації готичних споруд Віоле ле Дюком, перебудова в готичній стилістиці колишніх барокових соборів. В добу романтизму іде своїм корінням стиль неоготика, що охопив декілька європейських країн і США, докотившись до початку 20 століття, коли в Європі вже пройшла зміна декількох історичних стилів.

Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Гощинського.