ЛЕЙБА ПАВЛО РАДОВИЧ (9 СЕРПНЯ 1995 – 25 ЛИПНЯ 2014)

Народився в с. Банилів-Підгірний Сторожинецького р-ну, проживав у селищі Берегомет Вижницького району. Ріс Павло жвавим, допитливим і допитливим хлопчаком. Разом з друзями ходив у ліс, купався в Сиреті та ганяв мяча. Непроста доля у Павла. Він рано залишився без мами, а згодом нестало і батька. Його сімєю була сестра Вікторія і тітка. У Берегометі Павло закінчив школу, а потім навчався у Чернівецькому ПТУ 1 за спеціальностями «Плиточник, шліфувальник, маляр». Йому пішов лише 19-ий рік, коли він разом з добровольцями був направленим у зону АТО. Загинув Павло в результаті бою з терористами під містом Лисичанськом. Рука снайпера обірвала його життя… А Павло так хотів жити. Він мріяв про сімю, про родину – міцну і гарну. Та віддав своє життя за велику Буковинську та Українську родину.

3 Крисоватий Ігор Іванович (2 лютого 1992 р.- 17 червня 2014 р.)

Народився в м. Чернівці. Середню освіту здобув у Карапчівській загальноосвітній школі Вижницького району. Навчався у Чернівецькому вищому професійно-технічному училищі радіотехніки 15. Займався пауерліфтингом. Народився в м. Чернівці. Середню освіту здобув у Карапчівській загальноосвітній школі Вижницького району. Навчався у Чернівецькому вищому професійно-технічному училищі радіотехніки 15. Займався пауерліфтингом. 4 Йому було 22 роки. Ігор брав участь Революції Гідності. В зоні АТО був молодшим сержантом 3 –го батальйону окремої тактичної групи 80 –ї окремої аеромобільної бригади. Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околиці Луганська. Терористи із засітки атакували колону військових. Ігор Крисоватий нагороджений Орденом за мужність ІІІ ступеня – посмертно.

5 Дутчак Юрій Іванович (24 квітня 1984 р. – 23 липня 2014 р.)

Народився в селі Іспас Вижницького району. Навчався в Чернівецькому будівельному технікумі. Працював у Чернівцях і Києві помічником архітектора. Ще з молодих років вступив у лави організації «Тризуб». З грудня 2013 року до лютого 2014 року захищав на столичному Майдані Революції Гідності. У березні 2014 року очолив осередок «Правого сектора» у Городенківському районі Івано-Франківської області. Дисциплінований, відповідальний, прямолінійний, він був прикладом відваги і непримиренної боротьби. Так говорили про Юрія друзі. Він понад усе любив Україну, прагнув збудувати щасливе суспільство. Юрій оцінював свої справи за найвищими мірками: а як би вчинили Герої Небесної Сотні? Вони загинули, казав він за нас живих, щоб ми завершили розпочату ними справу. Юрій всім серцем переймався подіями на Сході і організовував допомогу воїнам в зоні АТО, які боряться з агресором. Того дня, 23 липня, 30 – річний Юрій разом із своїм побратимом повертався з Донецької області. Два буси возили гуманітарну допомогу прикарпатським бійцям. За ними – машина прикриття. Та кортеж потрапив у засідку під Тельмановим в районі Волновахи, почалась перестрілка. Обидва водії отримали поранення. Для «Юрчука», таке псевдо Юрія, це поранення, на жаль стало смертельним… Загинув справжній патріот України. Він віддав своє життя за найдорожче – за Батьківщину. Його життя – це приклад славного сина України. 6

7 Чигрин Олександр 2 вересня 1993 р. – 20 липня 2014 р.

8 Безжальна неоголошена війна забирає життя найкращих синів України. 20 липня 2014 року раптово обірвалось життя мого земляка і однофамільця Чигрина Олександра. 20-річний сержант Чигрин Олександр Іванович був заступником командира взводу. Загинув, як герой, рятуючи життя інших українців і бойових побратимів. У першому бронетранспортері, що супроводжував військову колону, разом з Олександром були ще три солдати. Колона прямувала на порятунок людей, які були заблоковані в Луганському аеропорту. По дорозі військових почали обстрілювати терористи. Сашко отримав наказ командира роти відкрити вогонь у відповідь противнику. Завдяки його діям було знищено чимало ворожих сил. Але одна із гранат влучила у бронетранспортер і всі, хто був у ньому, загинули, заживо згоріли… В селі Сашка знали як добродушного, чуйного, кмітливого і щирого хлопця. Він добре вчився, мав гарні успіхи з точних наук, грав на фортепіано, завжди стримував слово і був справжнім другом. Йому подобалась військова службу і він гідно виконував свій патріотичний обовязок. Я горджуся своїм односельчанином. Пам'ять про нього буде жити в моєму серці. Я хочу бути таким як він,. Сміливим і відважним. Він загинув за Україну, за майбутнє кожного із нас. Вічна йому пам'ять і вічна слава.

9 Ще двоє наших земляків, жителі села Банилів Вижницького району, сержант Діяконюк Іван Васильович 1973 р. н. та старший сержант Колотило Олексій Ілліч 1979 р.н., які перебували в зоні АТО, попали під обстріл «Градів». Тіла їхні не знайдені, вони вважаються безвісти пропавшими. Указом Президента України за 708 від р. Вони нагороджені Орденами за мужність ІІІ ступеня – посмертно за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. В обидвох залишились дружини і по двоє дітей. Вони – Герої. Та Герої не вмирають, вони будуть жити у наших серцях.

10