Перший позитивізм Другий позитивізм, емпіріокритицизм, махізм Третій позитивізм, неопозитивізм Постпозитивізм

Попередницею філософії науки є гносеологія XVII- XVIII століть, в центрі якої було осмислення суті наукового знання і методів його одержання. Гносеологічні питання були центральною темою класичного етапу філософії Нового часу – від Рене Декарта і Джона Локка до Імануїла Канта. Як окремий напрямок філософія науки сформувалася у ХІХ столітті. У філософії науки розвитку виділяють декілька етапів: Перший позитивізм Другий позитивізм, емпіріокритицизм, махізм Третій позитивізм, неопозитивізм Постпозитивізм

Позитивізм (лат. positivus - позитивний) - парадигмальна гносео- методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто накового пізнання. Програмно-сцієнтиський аспект позитивізму полягає у відмові від філософії як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтетичний і прогностичний потенціал. У філософії позитивізм - це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» (1842) Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.

Перший позитивізм Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Огюст Конт, Джон Стюард Мілль, Герберт Спенсер та інші, сформувався в ХІХ. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним джерелом позитивізму виступало Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму людини. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Д.Локка та Д.Юма. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад: Пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації; вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія); у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами. Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом у роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Другий позитивізм, емпіріокритицизм, махізм Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується обєктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третій позитивізм, неопозитивізм Третя форма позитивізму - неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше - емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Був репрезентований німецько-американськими філософами Рудольфом Карнапом, Гансом Райхенбахом, Бертран Расселл, Альфред Тарський, Людвіг Вітгенштейн та інші. Неопозитивізм, представлений: віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм(Моріц Шлік,Рудольф Карнап, Отто Нейрат, Віктор Крафт, Курт Гедель, Карл Поппер та інші). аналітичною філософією (Казімеж Айдукевич, Ян Лукасевич, Котарбіньский, Гілберт Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та інші.)

це сучасний позитивізм, у рамках якого простежується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки. Цей напрям висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

Карл Ра́ймунд Поппер британсько-австрійський філософ, логік і соціолог. Народився в Австрії. До 1937 працював у Відні, з 1946 до середини 70-х професор Лондонської школи економіки і політичних наук. Автор і представник школи «критичного раціоналізму» спроби конструктивного теоретичного подолання логічного позитивізму. Основні твори: «Логіка наукового дослідження» (1935), «Реалізм і ціль науки» (1983) та ін.

Фальсифікація умисне викривленя або ж неправильне тлумачення тих чи інших явищ, подій, фактів; вчинене з корисливих мотивів підроблення чогось, зміна вигляду або ж властивостей предмету і надання йому такого зовнішнього вигляду, що не відповідає його справжній суті. у Поппера фальсифікація виступає критерієм науковості, тобто емпіричного спростування

Класифікація типів наукового пізнання Есенціалізм Інструменталізм Гіпотетизм

Есенціалізм передбачає, що за різноманіттям емпіричних даних приховується невидима для очей, і взагалі чуттєвого сприйняття, сутність. Істина можлива як описання цієї сутності, що є підставою існування явищ. Цю сутність можна науково описати, але немає необхідності її пояснення чи уточнення. Поппер погоджується з тим, що вчені мають прагнути до істинного описання світу. Але він не погоджується з тим, що можна досягнути такої істини, яку можна не пояснювати і не необхідно уточнювати. Таку теорію не можна було б фальсифікувати, а тому він не погоджується з пояснювальними принципами есенціалізму.

Інструменталізм розглядає теоретичний апарат науки лише як інструмент пізнання, який не має реального аналогу у світі чуттєвих явищ. Поппер вважає, що наукові теорії виконують функцію інструменту пізнання. Але не згоден з тим, що лише цим обмежується їх завдання. Він наполягає на тому, що вони можуть бути фальсифіковані. В результаті цього, вони уточнюються і розвиваються. Але логічний позитивізм ототожнює наукові теорії з правила вирахування, які фальсифікувати не можливо. Отже, інструменталізм здатний лише на твердження про те, що різні теорії мають різні сфери застосування. Абсолютизація інструментальної ролі теорій запобігає їхній фальсифікації і відповідно, догматизує їх, заважає їм вдосконалюватися і розвиватися. Тим самим Поппер оцінює евристичний потенціал інструменталізму так само, як і есенціалізму.

Гіпотетизм це особливий концепт наукового пізнання, який враховує всі особливості розвитку науки і полягає у створенні нових гіпотез Поппер вважає, що наукове пізнання починається не зі спостереження, а з висування певної гіпотези. Науковий субєкт співвідносить гіпотези не зі спостереженнями, а з новими здогадками. Відповідно спроби і помилки є тими рушійними силами, що спрямовують науковий пошук. Метод спроб і помилок стає для Поппера визначальним не лише для пізнання, але і для розвитку взагалі.

Томас Семюел Кун американський філософ і історик науки, один з лідерів сучасної постпозитивістської філософії науки. На відміну від логічного позитивізму, що займався аналізом формально-логічних структур наукових теорій, Кун одним з перших у західній філософії акцентував значення історії природознавства як єдиного джерела справжньої філософії науки. Основна робота: «Структура наукових революцій» (1962)

Структура розвитку науки

Допарадигмальна наука

Нормальна наука

це найтриваліший за часом етап розвитку науки, період, коли наука розвивається в межах загальновизнаної парадигми. Включає в себе: Парадигму та факти, які її підтверджують Просто факти Аномальні факти

Парадигма Сукупність наукових положень, що визнаються всією науковою спільнотою в певний період часу. Ці теорії мають фундаментальне значення, оскільки важливим є не лише їх загально визнаний статус, але і спрямованість науковці на нові дослідження Парадигма Т.Куна являє собою велику інтерпретаційну систему, що детермінує погляд на світ наукової спільноти. Стати представником наукової спільноти можливо, лише засвоївши принципи та правила парадигми. Для прояснення структури парадигми Т.Кун використовує поняття «дисциплінарна матриця»

Дисциплінарна матриця символічні узагальнення або закони; моделі та онтологічні інтерпретації; зразки рішення проблем.

Наукова спільнота це група вчених, що формується у певну історичну епоху. Історична динаміка позначена змінами наукової спільноти, а, отже, змінами парадигми.

Нормальна наука в період кризи Велика кількість аномалій приводить до зниження довіри до існуючої парадигми, що свідчить про кінець нормального періоду розвитку науки і виникнення кризи.

Наукова революція Криза завершується тоді, коли виникає гіпотеза, що здатна пояснити накопичені факти і вирішити наявні проблеми. Вона має претензію на статус нової парадигми. Період витіснення однієї парадигми іншою Кун називає науковою революцією, що відновлює єдність спільноти вчених.

Нормальна наука

Структура розвитку науки

Імре Лакатош англійський філософ науки угорського походження. Основна робота «Методологія дослідницьких програм» ( 1977).

Структура науково дослідницької програми

Жорстке ядро – сукупність апріорно прийнятих наукових положень, які в межах науково- дослідницької програми не піддаються сумніву Захисний пояс – це сукупність гіпотез зміст яких може бути уточненим, переробленим і навіть повністю спростованим. Захисний пояс включає в себе позитивну та негативну евристику

Захисний пояс включає в себе : Позитивна евристика – містить пропозиції, спрямовані на розвиток варіантів спростування науково-дослідницької програми, уточнення і налагодження функціонування захисного поясу Негативна евристика – це заборона розробки спростувань положень жорсткого ядра

стадії розвитку науково- дослідницької програми Прогресу Виродження (регрес)

Прогресивний розвиток науково- дослідницької програми Позитивна евристика грає визначну роль на прогресивному етапі розвитку науково- дослідницької програми, що забезпечує пояснення зростаючої кількості емпіричних фактів, дає передбачення досі невідомих феноменів. Прогресивний рух сприяє збільшенню емпіричного змісту захисного поясу допоміжних гіпотез. Проте цей рух має дискретний характер, тобто динаміка наукового знання не завжди має приріст емпіричного знання. Відповідно, верифікації має підлягати кожний науковий крок.

Виродження (регрес) науково- дослідницької програми Зростання негативної евристики свідчить проте, що звязок між гіпотезами захисного поясу і жорстким ядром слабшає. Це може призвести до розпаду захисного поясу, тобто його неспроможності пояснити всі контр-приклади. Такий критичний момент Лакатос назвав «пунктом насичення» науково-дослідницької програми, що дає можливість до виникнення її альтернативи.

Гіпотеза ad hoc являє собою різновид гіпотез, що створюються лише для пояснення окремих випадків, таких що не вписуються в межі пануючої теорії. Припускається можливість існування невідкритих явищ, за допомогою яких пояснюється стан досліджуваного обєкту. Тобто висувається передбачення того, що лише необхідно відкрити. Якщо дане передбачення підтверджується, то гіпотеза припиняє бути гіпотезою ad hoc і приєднується до відповідної концепції. Наявність великої кількості гіпотез ad hoc зазвичай викликає сумніви у вчених, проте без них не може обійтись жодна теорія.

Пол (Пауль) Карл Файєрабенд американський філософ і методолог науки. Основні твори: «Проти методологічного примусу. Нарис анархістської теорії пізнання» (1975), «Наука у вільному суспільстві» (1978). У науковій творчості спирався на ідеї критичного раціоналізму (Поппер), історичної школи у філософії науки (Кун), зазнав впливу від марксизму (В. Холлічер) і ідеології контркультури (Франкфуртська школа).

«методологічний анархізм» У 1970-і Файєрабенд створив концепцію «епістемологічного анархізму». Анархізм у розумінні Файєрабенда малопривабливий у політичному вимірі, але незамінний для епістемології і філософії науки. У руслі основних ідей постпозитивізму Файєрабенд заперечує існування об'єктивної істини, визнання якої розцінює як догматизм.

Проліферація необмежене примноження конкуруючих між собою теорій, взаємна критика яких стимулює розвиток наукового знання. Фейерабенд вважав, що успіх наукової теорії обумовлений лише вмінням її автора організувати його. Відповідно і принцип, проголошений Фейерабендом, констатує: «Успішним може бути будь-який метод».

методологічний анархізм Це концепція П. Фейрабенда, яка являє собою форму радикалізацію релятивізму. Він починав з тези: будь-які методології мають свої обмеження. Але з цього положення до тези «все підходить», ще далеко. Крім того, цей представник філософії науки знищує межу між способом створення наукової теорії та її обґрунтуванням. Поверхневий гуманізм його концепції приховує небезпеку відсутності контролю за розвитком наукового знання.